Тре́тя францу́зька респу́бліка (, іноді пишеться як ) — конституційний лад Франції, прийнятий 4 вересня 1870 року.
Історичні дані
Як тільки в Парижі отримали повідомлення про Седанську катастрофу (французька армія капітулювала), на вулиці вийшли тисячі городян, вимагаючи повалення імператорської влади і створення уряду національної оборони. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою.
Тимчасовий уряд країни, сформований з депутатів від паризьких округів, очолив воєнний губернатор столиці — генерал Трошю. У першому ж зверненні до народу уряд оголосив про намір продовжувати війну, назвавши себе Урядом Національної оборони.
Революція 4 вересня 1870 р. в Парижі
Повідомлення про Седанську катастрофу, отримане в Парижі увечері 2 вересня, було приховане від народу через страх перед революцією. Коли ж парижани дізналися страшну правду про становище, у якому опинилася Франція, вони звинуватили в поразці імператора Наполеона ІІІ. Вже увечері 3 вересня на вулицях почалися демонстрації під гаслами республіки, організовані бланкістами. В ніч з 3 на 4 вересня відбулися переговори між делегацією Законодавчого корпусу та імператрицею Євгенією, яка запропонувала голові парламенту Адольфу Тьєру прийняти владу. Наступного дня Тьєр виступив з пропозицією створити комісію управління і національної оборони, скликати Установчі збори для визначення форми правління.
4 вересня натовп народу увірвався до залу засідань Законодавчого корпусу в Бурбонському палаці з вимогами проголошення республіки. Щоб створити сприятливішу обстановку для обговорення такого важливого питання республіканці на чолі з Леоном Гамбеттою й Жулем Фавром повели їх за собою до міської ратуші на Гревській площі. Тут їх також зустрів народ з вимогами республіки. Бланкісти та неоякобінці в ратуші вже сформували список майбутнього революційного уряду. За таких обставин республіканці були змушені діяти швидко. Жуль Фавр звернувся до народу з промовою, в якій проголосив повалення імперії й проголошення республіки.
Отже, 4 вересня 1870 р. у Франції було проголошено ІІІ республіку (1870—1940 рр.). Випередивши бланкістів, республіканці першими оголосили список членів Тимчасового уряду, якими стали депутати Законодавчого корпусу від Парижа. Тимчасовий уряд мав управляти Францією до скликання Установчих зборів. Того ж дня Законодавчий корпус саморозпустився, а сенат оголосив про тимчасову перерву засідань. Увечері у тронному залі палацу Тюїльрі Францію було проголошено республікою.
Новий уряд складався з провідних діячів республіканської опозиції та монархістів-орлеаністів. Очолював його військовий губернатор Парижу орлеаніст генерал Трошю. Заступником прем'єра і міністром закордонних справ став республіканець адвокат Жуль Фавр, міністром внутрішніх справ — лівий республіканець Леон Гамбетта. Революція 4 вересня 1870 р., що скинула імперію й встановила республіканський лад, мала демократичний характер і була підтримана усією Францією. Однак в країні на той час склалася надзвичайна ситуація: одна французька армія була оточена в Меці, інша перебувала в німецькому полоні. Внутрішні райони імперії, включаючи Париж, виявилися беззахисними перед німецькими військами, що наступали.
З часу революції 4 вересня 1870 р. характер франко-прусської війни змінився. Тепер вона перетворилася на оборонну для Франції, хоча починалася як оборонна для Північно-німецького союзу. Уряд, що отримав після революції усю повноту влади, заявив, що буде продовжувати війну за звільнення національної території і став «урядом національної оборони». Навіть опозиція — бланкісти, неоякобінці, прудоністи, а також глава династії Бурбонів граф Шамбор — закликала підтримати новий уряд. Імператриця Євгенія, яка на той час перебувала в Англії, відмовлялася вступати в переговори з Бісмарком, щоб не заважати уряду. Однак сил для продовження війни не було. 19 вересня німецькі війська повністю блокували Париж, оточивши його 230-тисячною армією.
Продовжувати війну в цих умовах уряд міг, лише закликавши до зброї усіх громадян, як це було у 1792—1793 рр. На цьому наполягали революційні партії — неоякобінці, бланкісти, а також ліві республіканці, в тому числі Л. Гамбетта. Помірковані республіканці виступили проти, з огляду на можливість переростання війни в громадянську. В Парижі, однак, було створено Національну гвардію. До її складу спочатку увійшли представники заможних верств суспільства з 21-річного віку. На кінець серпня 1870 р. вона складалася з 90 тис. чол. під командуванням генерала Трошю. У вересні з метою захисту Парижу уряд був змушений погодитися на озброєння народу і включення його до складу Національної гвардії. На 19 вересня у її складі було вже 350 тис. чол., а на кінець року — 500 тис.
Більшість поміркованих республіканців скоро визнала необхідність досягнення перемир'я з Пруссією за міжнародного посередництва, якщо його умови не будуть надто принизливими для Франції. 19 вересня Жуль Фавр запросив у Бісмарка перемир'я, головною умовою якого визнавалося збереження територіальної цілісності Франції при її готовності оплатити німецьким державам усі військові витрати, передати Пруссії частину свого флоту й грошову компенсацію в обмін на евакуацію французької окупованої території. Умови перемир'я, запропоновані Бісмарком — відмова Франції від Ельзасу, здача фортець Страсбург і Туль, окупація німецькими військами паризького форту Мон-Валер'єн — виявилися неприйнятними для Франції. Їх визнання дискредитувало республіку, тим більше, що Наполеон ІІІ, перебуваючи в полоні, й імператриця Євгенія в Англії відмовлялися вести переговори про мир.
Отже, республіканський уряд був змушений продовжувати війну. З його складу було виділено спеціальну комісію з трьох чоловік, яка направилася в Тур для організації збройного опору німцям у провінції. Пізніше її очолив Л.Гамбетта, який вибрався з оточеної столиці на повітряній кулі. Його основним завданням стала організація народної війни й формування добровольчої регулярної армії з франктір'єрів (озброєних цивільних). Було сформовано три армії — Луарська, Північна і Вогезька в складі 600 тис. чол., мета яких полягала у тому, щоб захопити Орлеан і прорвати блокаду Парижа. 7 листопада Орлеан було взято, що викликало велике піднесення французів, однак усі спроби прорватися до столиці успіху не мали. 27 жовтня капітулював Мец, блокада якого тривала 72 дні, а 4 грудня відбулася здача німцям Орлеану, що довершило військову поразку Франції. До лютого 1871 р. німці окупували понад третину території Франції з населенням в 10 млн чол.
В критичному становищі опинився Париж, повністю відрізаний від решти країни, що мав з нею зв'язок лише за допомогою повітряних куль і поштових голубів. Через те, що його гарнізон нараховував до 500 тис. чол., німецьке командування відмовилося від штурму міста й намагалося тривалою облогою примусити його захисників до капітуляції. Під час облоги в місті було введено розподіл продуктів і палива за картками, але, попри це, запаси швидко закінчувалися. Населення Парижу (1 млн чол.) страждало від холоду й голоду. Вже 20 листопада скінчилися запаси яловичини і телятини, 15 грудня пайок конини становив 30 грамів на день і вважався розкішшю. 15 січня пайок хліба на одну людину було скорочено з 500 до 300 грамів на день. Біднота їла ворон, котів, собак, щурів. Усі знали, що після 31 січня харчів не залишиться зовсім. Зима відзначалася незвичним холодом — мороз досягав 17-18 градусів, а в столиці не було палива. Тож на дрова розпилювали дерева паризьких бульварів. На грудень 1870 р. від голоду і хвороб у Парижі померли майже 13 тис. чоловік. 26 грудня німці почали систематичний обстріл французької столиці з артилерії.
За період облоги бланкісти організували в Парижі два повстання (31 жовтня 1870 р. й 22 січня 1871 р.) під гаслом «Хай живе комуна» з метою скинути уряд Національної оборони. Так, 31 жовтня загони національних гвардійців на чолі з бланкістами зайняли ратушу й арештували більшу частину міністрів, у тому числі й прем'єра Трошю. Однак між керівниками повстання — бланкістами й прудоністами — не було єдності і тому одночасно було проголошено два уряди. Один — з поміркованих діячів (до якого увійшов і письменник В.Гюго), інший — з революціонерів на чолі з Бланкі. Однак того ж дня повстання було придушено вірними уряду військами. 22 січня 1871 р. в Парижі вибухнуло нове повстання на чолі з бланкістами. Інші угрупування його не підтримали і повстання було придушено. Тож уряд Національної оборони мав фактично перед собою два завдання: не лише оборону Парижа, але й «приборкання Парижа» — збереження влади перед загрозою внутрішнього безладдя.
На січень 1871 р. стало очевидно, що Париж переможений, а провінційні армії розбиті. В таких умовах далі відкладати підписання перемир'я було неможливо. 23 січня 1871 р. Жуль Фавр підписав умови перемир'я з Німеччиною. За п'ять днів до цього — 18 січня 1871 р. — у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Умови перемир'я цього разу були ще суворішими: Париж фактично капітулював: форти з усім озброєнням і боєприпасами були здані, а паризький гарнізон хоча й залишився в місті, але на становищі військовополонених. Для затвердження умов миру у Франції мали відбутися вибори до Національних зборів і сформовано «законний» уряд.
Підписання перемир'я революційні й ліво-республіканські угрупування зустріли з осудом. Так, лідер республіканців Л.Гамбетта пішов у відставку з міністерської посади і закликав відмовитися від перемир'я, скасувати вибори, встановити диктатуру і продовжити боротьбу з Німеччиною, спираючись на південні провінції. Настрої, що панували тоді у французькому суспільстві, добре описані письменником Флобером у його листі від 1 лютого 1871 р.: «Капітуляція Парижа, якої, втім, варто було очікувати, кинула нас в становище, описати яке неможливо … Франція так низько упала, так збезчещена, що краще їй згинути … Я зняв орден Почесного легіону, бо слово „честь“ вилучено з французької мови…»
На виборах до Національних зборів, що відбулися 8 лютого 1871 р., перемогли прихильники миру з Німеччиною. Більшу частину з них складали монархісти. З огляду на важливість питання про мир монархісти і республіканці досягли компромісу: відклали суперечки щодо форми правління і поділили вищі державні посади порівну. Головою Національних зборів, що відкрилися в Бордо 12 лютого, був обраний республіканець Жуль Греві, а головою виконавчої влади (уряду) Французької республіки (як офіційно називалася держава) — Адольф Тьєр. Кабінет міністрів, який він очолив, також складався з монархістів і поміркованих республіканців.
26 лютого Тьєр підписав у Версалі прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким Франція втрачала Ельзас (без фортеці Бельфор — за умови вступу німецьких військ у Париж) і більшу частину Лотарингії; відбувалося «вирівнювання» східного кордону Франції, внаслідок чого від неї було відрізано 28 фортець; Франція зобов'язувалася сплатити Німеччині впродовж 3 років контрибуцію в розмірі 5 млрд франків, до виплати якої німецькі війська продовжували окупацію Франції. 1 березня Національні збори після бурхливих дебатів схвалили договір переважною більшістю голосів (проти умов договору голосували депутати Едгар Кіне, Луї Блан і Віктор Гюго.)