Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (скорочено — Європе́йська Конве́нція з прав люди́ни (ЄКПЛ)) — міжнародний договір, розроблений для захисту прав людини та політичних свобод по всій Європі. Він був відкритий для підписання 4 листопада 1950 року державами-членами новоствореної Ради ЄвропиThe Council of Europe should not be confused with the Council of the European Union or the European Council. та набув чинності 3 вересня 1953 року. Усі держави-члени Ради Європи є учасниками Конвенції, і будь-який новий член зобов'язаний її ратифікувати.Resolution 1031 (1994) on the honouring of commitments entered into by member states when joining the Council of Europe .
Європейська конвенція про права людини (ЄКПЛ) була безпосередньо натхненна Загальною декларацією прав людини, проголошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Її основна відмінність полягає в існуванні міжнародного суду, Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), рішення якого є юридично обов'язковими для держав-учасниць. Це гарантує, що права, викладені в Конвенції, є не просто принципами, а конкретно забезпечуваними шляхом розгляду індивідуальних скарг або процедур міждержавного оскарження.
Щоб гарантувати таке судове забезпечення виконання, Конвенція заснувала як Комітет міністрів Ради Європи, так і ЄСПЛ, який засідає у Страсбурзі з моменту свого створення у 1959 році. Будь-яка особа, яка вважає, що її права згідно з Конвенцією були порушені державою-учасницею, може подати позов до Суду, за умови, що її держава дозволяє це відповідно до статті 56 Конвенції. Рішення, що встановлюють порушення, є обов'язковими для відповідних держав, які зобов'язані виконувати рішення, зокрема, виплачуючи заявникам відповідну компенсацію за будь-яку завдану шкоду. Комітет міністрів контролює виконання рішень.
ЄСПЛ визначив Конвенцію як живий інструментCase of Tyrer v. the United Kingdom, 25 April 1978, paragraph 31, що означає, що її слід тлумачити з урахуванням сучасних умов. Ця судова практика, що постійно розвивається, може обмежувати , надану державам, або створювати нові права, що випливають з існуючих положень.
З моменту прийняття Конвенцію було змінено сімнадцятьма додатковими протоколами, які додали нові права або розширили існуючі. До них належать право на власність, право на освіту, право на вільні вибори, заборона позбавлення волі за борги, право на свободу пересування, заборона висилання громадян, заборона колективного висилання іноземців, скасування смертної кари, процесуальні гарантії висилки іноземців, які законно проживають, право на подвійну юрисдикцію у кримінальних справах, право на компенсацію за неправомірне засудження, принцип ne bis in idem, рівність між подружжям та загальна заборона дискримінації.
Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. „Про захист прав і основних свобод людини“». У листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадянА. Ю. Мартинов. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 та Європейський суд . Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року.
Найновіша редакція ЄКПЛ набула чинності 1 серпня 2021 року через Протокол № 15, який додав принцип субсидіарности до преамбули. Цей принцип підтверджує, що держави-учасниці несуть основну відповідальність за забезпечення та усунення порушень прав людини на національному рівні.
Європейська конвенція з прав людини широко вважається найефективнішим міжнародним договором про захист прав людини та мала значний вплив на внутрішнє законодавство всіх держав Європи.
Контекст Європейська конвенція з прав людини відіграла важливу роль у розвитку та обізнаності про права людини в Європі. Розвиток регіональної системи захисту прав людини, що діє по всій Європі, можна розглядати як пряму відповідь на подвійну проблему. По-перше, після Другої світової війни конвенцію, натхненну Загальною декларацією прав людини, можна розглядати як частину ширшої відповіді союзних держав на розробку порядку денного у сфері прав людини, щоб запобігти повторенню найсерйозніших порушень прав людини, які мали місце під час Другої світової війни.
По-друге, конвенція була відповіддю на зростання сталінізму в Центральній та Східній Європі та мала на меті захистити держави-члени Ради Європи від комуністичного підриву. Це, частково, пояснює постійні посилання на цінності та принципи, які є «необхідними в демократичному суспільстві», протягом усієї конвенції, незважаючи на те, що такі принципи жодним чином не визначені в самій конвенції. Отже, конвенція на момент свого створення була задумана головним чином як «антитоталітарний» захід, спрямований на стабілізацію соціал-демократій у Західній Європі, а не як конкретна реакція на спадщину нацизму та Голокосту. Цей підхід був продовженням атлантистських переконань часів Другої світової війни та ранньої холодної війни, які закликали до захисту демократії від усіх форм авторитаризму. Iriye, Akira, Petra Goedde, and William I. Hitchcock, eds. The human rights revolution: an international history. Vol. 3. Oxford University Press, 2012, pp 63-64
Історія ухвалення Конвенції З 7 по 10 травня 1948 року політики, включаючи Вінстона Черчилля, Франсуа Міттерана та Конрада Аденауера, а також представники громадянського суспільства, науковці, бізнес-лідери, профспілкові діячі та релігійні лідери, скликали Конгрес Європи в Гаазі. Після завершення Конгресу було опубліковано декларацію та наступне зобов'язання створити конвенцію. Друга та третя статті зобов'язання зазначають: «Ми прагнемо Хартії прав людини, яка гарантує свободу думки, зібрань та вираження поглядів, а також право формувати політичну опозицію. Ми прагнемо Суду з адекватними санкціями за виконання цієї Хартії».
Конвенцію було розроблено як одне з перших і найважливіших завдань новоствореної Ради Європи. Понад 100 парламентарів з дванадцяти тодішніх держав-членів Ради зібралися у Страсбурзі влітку 1949 року на перше в історії засідання Консультативної асамблеї Ради, щоб розробити «хартію прав людини», проголошену в Гаазі, та створити суд для її забезпечення виконання. Британський депутат парламенту та юрист сер , голова Комітету Асамблеї з правових та адміністративних питань, був одним із його провідних членів та керував розробкою конвенції, що базувалася на попередньому проекті, підготовленому Європейським рухом. Як прокурор на Нюрнберзькому процесі, він на власні очі бачив силу міжнародного правосуддя.
Колишній міністр Франції та боєць Руху опору Франції подав Асамблеї доповідь у якій запропонував перелік прав, що підлягають захисту, вибравши низку з Загальної декларації прав людини, нещодавно узгодженої в Нью-Йорку, та визначивши, як може функціонувати судовий механізм забезпечення виконання. Після тривалих дебатів Асамблея надіслала свою остаточну пропозицію до Комітету міністрів Ради Європи, який скликав групу експертів для розробки проекту самої конвенції.
Конвенція була розроблена для того, щоб включити традиційний підхід до громадянських свобод для забезпечення «ефективної політичної демократії», що походить з найсильніших традицій Сполученого Королівства, Франції та інших держав-членів молодої Ради Європи, як зазначив , президент Європейського суду з прав людини:Конвенцію було відкрито для підписання 4 листопада 1950 року в Римі. Вона була ратифікована та набула чинності 3 вересня 1953 року. Контроль за її виконанням та забезпечення його виконання здійснюють Європейський суд з прав людини у Страсбурзі та Рада Європи. До процесуальних реформ наприкінці 1990-х років конвенцію також контролювала Європейська комісія з прав людини.
Пропозиції щодо реформи конвенції були висунуті, наприклад, колишнім прем'єр-міністром Сполученого Королівства Ріші Сунаком та іншими британськими політиками. Консервативні політики пропонували реформу або вихід з конвенції під час виборів керівництва Консервативної партії 2024 року. Багато науковців, а нещодавно і тодішня міністерка юстиції Шабана Махмуд, стверджували, що проблемою є не сама Конвенція, а спосіб, у який Сполучене Королівство тлумачить Конвенцію всередині держави, який, як правило, є більш суворим, ніж у більшості інших держав-учасниць.https://www.telegraph.co.uk/news/2025/09/04/britain-extreme-interpretation-echr-justice-secretary
Ратифікація Конвенції Україною Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став її вступ 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.
Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями) і вона набула чинності 11 вересня того ж року. Тим самим Україна взяла зобов'язання привести своє законодавство до міжнародних стандартів, закріплених у Конвенції. Зокрема, цим має займатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У 1999 році Парламентська асамблея Ради Європи порушила питання про можливе припинення членства України в РЄ через те, що країна не поспішала змінювати своє законодавство у сфері прав людини відповідно до прийнятих нею міжнародних пактів. У жовтні того ж року для вивчення ситуації в Україну приїхали представники РЄ, за результатами їхніх висновків застосування санкцій було відкладено.
Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Станом на грудень 2011 р. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. З групи дванадцяти конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п'яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню — до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії — до жодної з п'яти (підписані — дві); з групи конвенцій з соціальних питань — до жодної з 15; з групи конвенцій щодо охорони здоров'я — до жодної з 18; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту — до однієї з 14 (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права — до 9 з 22 (підписана 1), з групи конвенцій із загального права та захисту інформації — до двох із 8; з групи конвенцій із біоетики — до жодної з двох.
Участь
Станом на 2025 рік 46 країн є учасницями Конвенції. З 1996 по 2022 рік Російська Федерація також була учасницею Конвенції, але була виключена після повномасштабного російського вторгнення в Україну та війни в ній.
Структура Конвенції Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2—18), Європейський суд з прав людини (ст. 19—51), Інші положення (ст. 52—59)Текст Конвенції з сайту Верховної Ради України.
Стаття 1. Зобов'язання поважати права людини
Розділ I. Права і свободи Стаття 2. Право на життя Стаття 3. Заборона катування Стаття 4. Заборона рабства і примусової праці Стаття 5. Право на свободу та особисту недоторканність Стаття 6. Право на справедливий суд Стаття 7. Ніякого покарання без закону Стаття 8. Право на повагу до приватного і сімейного життя Стаття 9. Свобода думки, свобода совісті і релігії Стаття 10. Свобода вираження поглядів Стаття 11. Свобода зібрань та об'єднання Стаття 12. Право на шлюб Стаття 13. Право на ефективний засіб юридичного захисту Стаття 14. Заборона дискримінації Стаття 15. Відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації Стаття 16. Обмеження політичної діяльності іноземців Стаття 17. Заборона зловживання правом Стаття 18. Межі застосування обмежень прав
Розділ II. Європейський суд з прав людини Стаття 19. Створення Суду Стаття 20. Кількість суддів