Ра́да Євро́пи (, ) — міжнародна організація, метою якої є дотримання прав людини, демократії та верховенства права в Європі. Заснована в 1949 році, це найстаріша міжурядова організація Європи, що представляє 46 держав-членів46 "Member States", Council of Europe. з Європи, з населенням приблизно 675 мільйонів ; вона працює зі звичайним річним бюджетом приблизно 500 мільйонів євро.Council of Europe, Budget, Retrieved: 21 April 2016
Ця організація відрізняється від Європейського Союзу (ЄС), хоча люди іноді плутають ці дві організації – частково тому, що ЄС прийняв оригінальний європейський прапор, розроблений для Ради Європи в 1955 році, а також гімн Європи. Жодна держава ніколи не вступала до ЄС, не будучи попередньо членом Ради Європи. Рада Європи є офіційним спостерігачем Організації Об'єднаних Націй.
На відміну від ЄС, Рада Європи не може приймати обов'язкові закони; проте рада розробила низку міжнародних договорів, зокрема Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини, ЄСПЛ) 1953 року. Положення конвенції включені до внутрішнього законодавства держав-членів Ради Європи. Найвідомішим органом Ради Європи є Європейський суд з прав людини, який виносить рішення щодо ймовірних порушень ЄКПЛ.
Двома статутними органами ради є Комітет міністрів, до складу якого входять міністри закордонних справ кожної держави-члена, та Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ), до складу якої входять члени національних парламентів кожної держави-члена. Комісар з прав людини – це інституція рамках Ради Європи, уповноважена сприяти обізнаності та повазі до прав людини в державах-членах. Генеральний секретар очолює секретаріат організації. Інші важливі органи Ради Європи включають Європейський директорат з якості лікарських засобів та охорони здоров'я (EDQM) та Європейську авдіовізуальну обсерваторію.
Штаб-квартира Ради Європи, а також її Суд з прав людини розташовані у Страсбурзі, Франція. Рада використовує англійську та французьку як дві офіційні мови. Комітет міністрів, ПАРЄ та Конгрес Ради Європи також використовують німецьку та італійську мови для деяких своїх робіт.
Історія
Заснування У промові 1929 року міністр закордонних справ Франції Арістід Бріан висунув ідею організації, яка б об'єднала європейські держави у «федеральну унію» для вирішення спільних проблем. Прем'єр-міністр Сполученого Королівства воєнного часу Вінстон Черчилль вперше публічно запропонував створити «Раду Європи» в радіопередачі BBC 21 березня 1943 року, коли ще вирувала Друга світова війна. За його власними словами, він намагався «зазирнути крізь туман майбутнього до кінця війни» та подумати про те, як відновити та підтримувати мир на зруйнованому континенті. Враховуючи, що Європа стояла біля витоків двох світових воєн, створення такого органу, на його думку, було б «грандіозною справою». Він повернувся до цієї ідеї під час відомої промови в Цюрихському університеті 19 вересня 1946 року, підтримавши її всією вагою свого значного післявоєнного престижу.
Крім того, на всьому континенті було багато інших державних діячів та політиків, багато з яких були членами Європейського руху, які тихо працювали над створенням ради. Одні розглядали її як гарантію того, що жахи війни – чи порушення прав людини нацистським режимом – ніколи більше не повторяться на континенті, інші ж розглядали її як «клуб демократій», побудований навколо спільних цінностей, які могли б стати оплотом проти тоталітарних держав Східного блоку. Інші ж знову розглядали її як зароджувані «Сполучені Штати Європи» – резонансну фразу, до якої Черчилль звернувся в Цюриху в 1946 році.
Майбутня структура Ради Європи обговорювалася на Конгресі Європи, який зібрав кілька сотень провідних політиків, представників урядів та членів громадянського суспільства в Гаазі, Нідерланди, у 1948 році. У відповідь на висновки Конгресу Європи Консультативна рада Брюссельського договору скликала Комітет з вивчення європейської єдності, який збирався вісім разів з листопада 1948 року по січень 1949 року, щоб розробити план нової широкої європейської організації.
Існували дві конкуруючі школи думки: одні віддавали перевагу класичній міжнародній організації з представниками урядів, інші ж віддавали перевагу політичному форуму з парламентаріями. Обидва підходи зрештою були об'єднані шляхом створення Комітету міністрів (в якому були представлені уряди) та Консультативної асамблеї (в якій були представлені парламенти) – двох основних органів, згаданих у Статуті Ради Європи. Ця подвійна міжурядова та міжпарламентська структура пізніше була скопійована для Європейських Спільнот (ЄС), НАТО та ОБСЄ.
Рада Європи була заснована 5 травня 1949 року Лондонським договором, установчим статутом організації, в якому були викладені три основні цінності, якими вона має керуватися у своїй роботі: демократія, права людини та верховенство права. Того дня його підписали в Лондоні десять держав: Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція та Сполучене Королівство, а Туреччина та Греція приєдналися три місяці пізніше. 10 серпня 1949 року 100 членів Консультативної асамблеї ради, парламентарі з дванадцяти країн-членів, зустрілися у Страсбурзі на своєму першому пленарному засіданні, яке провело понад 18 засідань і тривало майже місяць. Вони обговорили, як примирити та відбудувати континент, який все ще потерпав від війни, але вже зіткнувся з новим розколом між Сходом і Заходом, започаткували радикальну концепцію транснаціонального суду для захисту основних прав людини кожного громадянина та зробили перші кроки в процесі, який зрештою призвів до створення відгалуженої організації – Європейської Унії (ЄУ).
У серпні 1949 року Поль-Анрі Спаак пішов у відставку з посади міністра закордонних справ Бельгії, щоб бути обраним першим президентом асамблеї. За лаштунками він також тихо працював над створенням ради та відіграв ключову роль у керівництві її ранньою роботою. Однак у грудні 1951 року, після майже трьох років на цій посаді, Спаак розчаровано пішов у відставку після того, як Асамблея відхилила пропозиції щодо «європейського політичного органу». Переконаний, що Рада Європи ніколи не зможе досягти його довгострокової мети – об’єднаної Європи,Sandro Guerrieri, "From the Hague Congress to the Council of Europe: hopes, achievements and disappointments in the parliamentary way to European integration (1948–51)." Parliaments, Estates and Representation 34#2 (2014): 216–227. він невдовзі спробував ще раз у новому та більш перспективному форматі, цього разу на основі економічної інтеграції, ставши одним із засновників Європейської Унії.
Ранні роки У перші роки існування Ради Європи існував величезний ентузіазм, оскільки її піонери взялися за розробку того, що мало стати Європейською конвенцією з прав людини – хартією прав особистості, яку, як сподівалися, жоден уряд-член більше ніколи не зможе порушити. Вони частково спиралися на принципи Загальної декларації прав людини, підписаної лише кількома місяцями раніше в Парижі. Але найважливіше те, що тоді як Загальна декларація по суті була амбітною, Європейська конвенція з самого початку містила механізм забезпечення виконання – міжнародний суд – який мав розглядати ймовірні порушення її статей та притягувати уряди до відповідальності, що стало різким кроком уперед для міжнародного правосуддя. Сьогодні це Європейський суд з прав людини, рішення якого є обов'язковими для 46 європейських країн, найширша система міжнародного правосуддя у світі.
Одним із перших актів ради було прийняття до її складу Західної Німеччини 2 травня 1951 року, що встановило модель післявоєнного примирення, яка мала стати візитною карткою ради, та започаткувало тривалий процес «розширення», який мав призвести до зростання організації з початкових десяти держав-засновниць до 46 країн, що сьогодні входять до складу Ради Європи. Ісландія вже приєдналася до неї в 1950 році, за нею в 1956 році приєдналися Австрія, Кіпр у 1961 році, Швейцарія в 1963 році та Мальта в 1965 році.
Історичні промови в Раді Європи
У 2018 році в Інтернеті з'явився архів усіх промов, виголошених перед ПАРЄ главами держав або урядів з моменту створення Ради Європи в 1949 році, що стало результатом дворічного проєкту під назвою «Голоси Європи». На момент запуску архів містив 263 промови, виголошені протягом 70-річного періоду приблизно 216 президентами, прем'єр-міністрами, монархами та релігійними лідерами з 45 країн, хоча він продовжує розширюватися, оскільки нові промови додаються кожні кілька місяців.
Також включено деякі дуже ранні промови осіб, яких вважають «засновниками» європейських інституцій, навіть якщо вони не були на той час главами держав чи урядів (наприклад, сер Вінстон Черчилль чи Роберт Шуман). У списку є звернення восьми монархів (наприклад, короля Іспанії Хуана Карлоса I, короля Бельгії Альберта II та великого герцога Люксембургу Анрі), а також промови релігійних діячів (наприклад, Папи Івана Павла II та Папи Франциска) та кількох лідерів країн Близького Сходу та Північної Африки (наприклад, Шимона Переса, Ясіра Арафата, Хосні Мубарака, Леопольда Седара Сенгора або короля Йорданії Хусейна).
Повний текст промов наведено як англійською, так і французькою мовами, незалежно від оригінальної мови. Архів можна шукати за країною, за назвою та в хронологічному порядку.
Цілі та досягнення Пункт 1(a) Статуту твердить: Мета Ради Європи — досягти більшої єдності між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів, які є їх спільною спадщиною, і сприяння їх економічному та соціальному прогресу.
Членство в Раді Європи можливе для всіх європейських держав, які прагнуть гармонії, співпраці, належного управління та прав людини, визнають принцип верховенства права та здатні й бажають гарантувати демократію, основні права та свободи людини. У той час як держави-члени Європейської Унії передають частину своїх національних законодавчих та виконавчих повноважень Європейській Комісії та Європейському парламенту, держави-члени Ради Європи зберігають свій суверенітет, але беруть на себе зобов'язання через конвенції/договори (міжнародне право) та співпрацюють на основі спільних цінностей та спільних політичних рішень. Ці конвенції та рішення розробляються державами-членами, які працюють разом у Раді Європи. Обидві організації функціонують як концентричні кола навколо спільних основ європейської співпраці та гармонії, причому Рада Європи є географічно ширшим колом. Європейську Унію можна розглядати як менше коло з набагато вищим рівнем інтеграції завдяки передачі повноважень від національного до рівня ЄС. «Рада Європи та Європейська Унія: різні ролі, спільні цінності». Конвенції/договори Ради Європи також відкриті для підписання державами, що не є членами, що сприяє рівноправній співпраці з країнами за межами Європи.
Найвідомішим досягненням Ради Європи є Європейська конвенція з прав людини, яка була прийнята в 1950 році після доповіді ПАРЄ та стала продовженням Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ) Організації Об'єднаних Націй. Конвенція створила Європейський суд з прав людини у Страсбурзі. Суд контролює дотримання Європейської конвенції з прав людини і таким чином функціонує як найвищий європейський суд. Саме до цього суду європейці можуть звертатися зі скаргами, якщо вважають, що країна-член порушила їхні основні права та свободи.
Детальніше про різні види діяльності та досягнення Ради Європи можна дізнатися на її офіційному вебсайті. Рада Європи працює в таких сферах:
Захист верховенства права та сприяння правовому співробітництву через близько 200 конвенцій та інших договорів, включаючи такі провідні документи, як Будапештська конвенція про кіберзлочинність, Конвенція про запобігання тероризму, Конвенції проти корупції та організованої злочинності, Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та Конвенція про права людини та біомедицину; CODEXTER, призначений для координації заходів боротьби з тероризмом; Європейська комісія з питань ефективності правосуддя (CEPEJ);