Бу́штино (до 1995 року — Буштина) — селище на заході України, в Тячівському районі Закарпатській області. Адміністративний центр Буштинської селищної громади.
Історія В 1911 році в околицях Буштино знайдено скарб золотих прикрас, до складу якого входили 11 підвісок і 2 браслети. Скарб датується часом ранньої залізної доби.
Буштино виникло в середині XIV століття. Спочатку воно знаходилося в урочищі Долина, а потім його мешканці переселилися до урочища Горб, де проживають і сьогодні.
У 1373 році угорський король Людовик І подарував Буштино синам волоського воєводи Балка Іванові і Драгові. Документи 1389 року згадують її як власність трансільванського царя Драга; а 1480 року — як маєток феодала Бертолона Драгарі.
У XIV — XV ст. у селі проживало українське та угорське населення. За правовим становищем воно спочатку було вільним, займалося землеробством і тваринництвом, випасаючи вівці і велику рогату худобу на полонинах, що належали общині.
Поступово землі селян захоплювалися феодалами, на початку XVII ст. вони стали залежними від правителя Хустського замку та Костелівської казенної домінії. Селяни Буштина обробляли шість земельних наділів (телеків) = 32 гольди = 16 гектарів. За це вони щороку, 11 листопада, від кожного наділу давали правителю Хустського замку у вигляді податку шкуру куниці, коблик (100 кг) вівса, підводу сіна, 11 динарів, щотижня привозили до панського двору по одній підводі дров, а в дні релігійних свят вносили 24 яйця і 12 динарів.
Отже, повинності, натуральний та грошовий податки складали 6 кобликів вівса, 6 підвід сіна, 144 яйця, 138 динарів грішми та 312 підвід дров.
За переписом 1715 року в Буштині нараховувалося 25 селянських господарств (22 угорські та 3 українські сім'ї), у користуванні яких знаходилося 98 гольдів (49 га) орної землі та 49 косашів (площа, яку викосить косар за 1 день), з'явилися буйволи. Двопільна система обробітку землі була панівною. Поле кожного селянина ділилося на 2 частини: царина (хліби, сінокоси) та толока (пасовища).
У 1792 році королівська соляна комора (домінія) уклала договір із сім'єю поміщика Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі в Буштині (на березі річки Тиса), де розпочалося будівництво складу для солі, корчми і м'ясної крамнички.
Сіль, добута на шахтах Округлої (біля Тячева), Шандрова (Олександрівки) завозилась підводами у складські приміщення Буштина. Сюди на плотах доставлялась і сіль із Солотвини. Кріпаки організувалися в загони плотарів (бокорашів), які на плотах сплавляли ліс до Вілока, а звідти до Угорщини (Токай, Сольнок, Сегедин).
Буштино, навколо якого знаходилися великі лісові масиви, з кінця XVIII ст. стала перевалковою базою для транспортування кругляка. По річках Тересві і Тереблі ліс сплавлявся до Буштина, а звідси Тисою в Угорщину. В селі була створена лісова управа, яка підпорядковувалася Мармарош — Сігетській дирекції державних маєтків і займалася лісорозробкою, обробкою деревини та її транспортуванням.
Після придушення революції 1848 року, селянам Буштина за урбаріальною реформою було виділено значно менше сільськогосподарських угідь, ніж вони мали до революції. Кращі землі, пасовища і ліси залишались в руках лісової управи, яка у 1881 році була перетворена в дирекцію державних лісів і маєтків.
У 1872 році через село прокладено залізницю Чоп — Мармарош — Сігет. Ліс зі складів Буштина не тільки сплавляли, але й вивозили залізницею. Розвиток капіталістичних відносин вів до розшарування селянства. За переписом 1900 року із 608 жителів лише половина займається сільським господарством, 28 осіб жили з допоміжних заробітків. Поряд з цим жителі Буштина 60 днів на рік повинні були працювати на ремонті й будівництві доріг та мостів. Робітникам жилось не легше. Робочий день на лісозаготівлях тривав 12 — 14 годин, мешкали в колибах, спали на землі біля вогнищ, заробітки були мізерні.
В пошуках кращого життя багато буштинців емігрували за кордон: Добош М. П., Орос П. П., Ярема Ю. І., Грицюк Д. А.
На початку XX ст. Буштино було типовим верховинським селом. Хати будувалися з дерева, у зруб, покривались соломою, частково дранкою. Одяг буштинці носили з домотканого полотна і сукна. Традиційною частиною одягу залишався петек, що виготовлявся з овечої вовни.
Малодоступним було медичне обслуговування. На 14 навколишніх сіл був лише 1 лікар.
У селі працювали дві церковнопарафіяльні школи, які давали лише початкову освіту. В одній із них (українській) навчалося 180 дітей.
Представники Буштина разом з військовополоненими, що повернулися з Росії, 21 січня 1919 року на Хустському народному з'їзді голосували за возз'єднання з «Великою Україною» (Деяк І., Микуляк М., Андришин В.).
Із 1919 до березня 1939 Буштино підпорядковувалася Чехо-Словацькій Республіці. В цей період у селі працювали млини та електростанція, деревообробна фірма «Нашицька», початкова школа, «Просвіта», видавалася газета «Карпатська правда».
17 березня 1939 року Буштино було окупована угорськими військами. Були заарештовані десятки жителів: Мочар В. І., Гичко Ю. І., Ференц П. Ю., Лукач І. М. На каторжні роботи до Німеччини було відправлено 81 буштинця.
З приходом Червоної Армії в її лавах воювали 54, а в Чехо-Словацькому корпусі — 84 жителі села.
Одразу після «визволення» 24 жовтня 1944 року буштинці обрали сільський Народний комітет у складі 20 чоловік. Головою його став В. І. Мочар, заступником — М. Томаш. До складу Народного комітету увійшли М.Міговк, М. Дуйчак, П. Лазорко, Д.Орос. Начальником дружини (міліції) був обраний І.Пуга.
Комітет відав розподілом зерна і землі, забезпеченням селян продуктами, паливом, організацією робочої сили, відбудовою зруйнованих мостів, шляхів, ремонтом школи, роботою місцевого кооперативу.
Комітет послав на Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України Ливринца І. В., Дуйчака М. М., Кузьменка В. М.
З нагоди прийняття Закарпаття до складу України 1 липня 1945 у селі відбувся мітинг, на якому виступив голова комітету І. Лукач, вчителька О.Орос та секретар місцевої організації Спілки молоді М. Соломонка.
Народна рада націоналізувала ліси та підприємства Буштинської лісової дирекції, орні землі та пасовища.
З 1957 року — селище міського типу.
Населення
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська797693.77%угорська3083.62%російська1852.18%румунська100.12%білоруська50.06%вірменська40.05%німецька30.03%єврейська20.02%словацька10.01%інші/не вказали120.14%Усього8506100%
Храми
В Буштино діє парафія святого вмч. Пантелеймона Цілителя ПЦУ (до 2018 — УПЦ КП)
Церква св. Петра і Павла. 1903.
У книзі «Селищу Буштино 630» місцевий дослідник Дмитро Копинець розповідає, що засновниками Буштина була група селян на чолі з Іваном Бущою. Спочатку дяк Іван Лукач проводив відправи в одній з хат, а тоді спорудили капличку.
Першу дерев'яну церкву на місці каплички в урочищі Долина почали будувати в 1389 p., через 20 років після приходу перших поселенців і закінчили через 10 років у 1399 p., а будівничим був майстер із Вишкова. Посвятили церкву св. Юрію, оскільки, за переказом, саме цього дня прийшли першопоселенці. Для виготовлення іконостаса і малювання запросили двох монахів із Грушівського монастиря. Церкву, що служила селянам більше 260 років, спалили турки близько 1661 р.
Другу дерев'яну церкву св. Петра і Павла почали будувати в урочищі Горб два майстри із Салдобоша разом із буштинськими майстрами в 1663 р. і будували 9 років. Громада вимагала, щоб церква була гарнішою за стеблівську.
Місцевий переказ розповідає, що оздобленням інтер'єру займалися чотири монахи-малярі та різьбярі з Угольського монастиря. У єпископській візитації 1751 р. згадують дерев'яну церкву св. Петра і Павла у доброму стані з вежею та двома дзвонами, «всіми образами цілком мальованими прикрашена».
У 1801 р. йдеться про нову церкву з дубових брусів, у доброму стані, відповідно розмальовану. Біля церкви була висока дерев'яна дзвіниця. Ця церква згоріла в 1890 р. За переказом, у церкві згоріла і хроніка села, яку писали на чистих сторінках «Місяцеслова», але, на щастя, її було переписано у Псалтир. Згодом на місці знищеної церкви вірник Юрій Андришин збудував муровану каплицю.
Знищення пожежею останньої дерев'яної церкви ставлять у провину священикові Павлові Гомечкові, що служив у селі з 1889 до 1898 р.
Муровану базилічну церкву довжиною 22 м, шириною 10 м з вежею 24 м заввишки почали будувати на виділеній державою ділянці в 1893 за о. Павла Гомечка і закінчили 1903 р. за священика Едема Уйгелія, який сам вирізьбив у 1910-х роках для храму дерев'яну люстру.
Багато зусиль для збору коштів у селах краю і навіть у Галичині доклав тогочасний дяк Михайло Деяк. Переказують, що будівництво вели чотири майстри з Хуста та місцеві майстри. Весь будівельний матеріал, а також виготовлення іконостаса та художнє оздоблення фінансувала Буштинська лісова дирекція. Іконостас встановлено в 1905 р. Після Першої світової війни масово поширилося православ'я.
У 1921 р. вигнали священика Е. Уйгелія — мадярофіла та прихильника латинізації обряду, і з 1921 по 1925 р. церква належала православній громаді, а греко-католики молилися в римо-католицькій церкві. Через суд церкву повернули греко-католикам, а священику мали відшкодувати збитки в розмірі 80 тисяч корон.
Наступним священиком призначили Андрія Шимшу, який погано говорив українською, і це дратувало людей. З приходом Червоної армії в 1946 р. церква перейшла до православних, а греко-католицька громада з священиком Федорчаком проводила богослужіння в римо-католицькому храмі, а в 1949 р. була загнана в підпілля.
Поширення православ'я та заснування при церкві духовної школи для священиків у 1923—1924 роках пов'язують з іменем протоієрея Чернавіна. 30 років служив у селі високоосвічений священик Василь Поп.
Значний зовнішній та внутрішній ремонт проведено в 1962 р. Тоді розчистили і частково оновили ікони, пофарбували іконостас. Під час ремонту 1971—1972 років інтер'єр повністю перемалювали мукачівські художники Дмитро Мешко і Михайло Потапов та буштинець Іван Рущак. Тоді ж дахи перекрили бляхою.
До 1994 р. біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця з двома дзвонами, відлитими для православної громади, перенесена від православної церкви, що діяла з 1925 до 1946 р. у пристосованому будинку. У 1995 р. дерев'яну дзвіницю розібрали і збудували муровану. Великий дзвін походить з 1926 p., а менший у 1931 р. купила Анна Рущак, дружина Івана Паша. На вежі церкви — три дзвони фірми «Акорд», з яких два більші подарував Іван Юрійович Рущаку 1926 p., а третій відлито на кошти, які церква одержала за реквізовані в 1915 р. старі дзвони.
Церква Святого Вознесіння Г. Н.І.Х. 1998 р.
Після розпаду СРСР у 1992 р. знову офіційно зареєстрували греко-католицьку громаду, а 20 лютого 1994 р. на вул. Головній посвятили наріжний камінь під спорудження з цегли нової греко-католицької церкви. Восени 1995 р. заклали бетонну основу купола, а в 1998 р. завершили будівництво храму завдовжки 36 м, завширшки 12 м з двома вежами висотою 28 м при висоті стін 10 м. Опікувалися будівництвом священик Степан Січ та голова громади Дмитро Рванович Деяк. Допомогу матеріалами та фінансами надали підприємство «Тиса», очолюване Іваном Цупрою, директор заводу «Електроавтоматика» Михайло Азарі, лісокомбінатівські вірники на чолі з Іваном Лукачом та інші підприємства, вірники Іван Келемен, Микола Хомечко. Допомагали коштами вірники різних конфесій Буштина, Вишкова, Тячева та інших сіл, благодійницькі організації Угорщини, Німеччини.
Будівництво вели буштинські майстри В. Липей і М. Дуйчак, а потім Олекса Сабадош із Сокирниці та місцеві будівельники Іван Попович, В. Якоб, Степан Феделеш, Михайло Ггнат.
Один з двох дзвонів, встановлених на вежі, подарувала православна громада. У 1998 р. встановлено іконостас роботи міжгірського майстра Михайла Кінча. Посвячення храму відбулося 28 травня 1998 р.
Каплиця Благовіщення пр. богородиці. 1903.