Стара швейцарська конфедерація зародилася як пізньосередньовічний присяжний союз між комунами долин Центральних Альп, які на той час були частиною Священної Римської імперії, для полегшення управління загальними інтересами, зокрема вільної торгівлі, та забезпечення миру на важливих торгових шляхах через гори.
Імператори з династії Гогенштауфенів на початку XIII століття надали цим долинам вільний імперський статус, завдяки чому кантони Урі, Швіц й Унтервальден перейшли під безпосередню владу імператора без жодних проміжних сеньйорів і були значною мірою автономні.
Із возвеличенням династії Габсбургів, її правителі прагнули розширити свій вплив на цей регіон і підкорити його своїй владі. За цією причиною між ними та гірськими громадами виник конфлікт, у якому останні намагалися захистити свій привілейований статус. До трьох кантонів-засновників присяжного союзу () на початку XIV століття приєдналися міста-держави Люцерн, Цюрих і Берн. Спільними зусиллями їм вдалося декілька разів перемогти армії Габсбургів. Вони також зуміли стягнути вигоду з того факту, що імператори Священної Римської імперії протягом більшої частини століття походили з Люксембурзького дому, і вважали їх потенційно корисними союзниками проти своїх конкурентів в особі Габсбургів.
1460 року конфедерати контролювали більшу частину території на південь і захід від річки Рейн до Альп і Юрських гір. Наприкінці XV століття дві війни призвели до розширення до тринадцяти кантонів (Dreizehn Orte): у Бургундських війнах 1470-х швейцарці затвердили свою гегемонію на західному кордоні, а в ході Швабської війни 1499 року проти імператора Священної Римської імперії Максиміліана I Габсбурга забезпечили фактичну незалежність від імперії. За час участі в Італійських війнах XVI століття конфедерація взяла під свій контроль Тічино.
У XIV столітті в сусідніх регіонах Альп виникли дві аналогічні федерації: у Граубюндені виникли Три ліги (Drei Bünde), а у Вале за підсумком протистояння з герцогами Савої — так звані Сім Десятин (Sieben Zenden). Жодна з цих федерацій не була частиною середньовічної Eidgenossenschaft, але обидві підтримували з нею дуже тісні зв'язки.
Територіальний розвиток
За династії Гогенштауфенів у Священній Римській імперії регіони Урі, Швіц та Унтервальден (так звані лісові кантони) одержали вільний імперський статус. Перші два регіони одержали статус завдяки прагненням правителів взяти під свій контроль стратегічно важливий перевал Санкт-Готтард, а останній — оскільки велика частина його території належала монастирям з подібним статусом. Міста Берн і Цюрих набули цього статусу після згасання династії герцогів Церингенських з однойменного дому.
Коли 1273 року Рудольфа I Габсбурга було обрано «германським королем», він також став безпосереднім сюзереном цих вільних імперських регіонів. Він установив суворі правила та підвищив податки для фінансування війн і подальших територіальних набуттів. Коли він помер у 1291 році, його син і герцог Австрії Альбрехт I вступив у боротьбу з Адольфом Нассауським, і влада Габсбургів над альпійськими територіями тимчасово послабшала. Антигабсбурзькі повстання відбулись у Швабії та Австрії, але були швидко придушені 1292 року. Цюрих, що брав участь у заколоті, було особисто взято в облогу Альбрехтом, який змусив містян прийняти його своїм покровителем.
Цього разу заворушення спонукнули лісові кантони до тіснішої співпраці задля збереження чи повернення своїх імперських вольностей. Перший союз розпочався 1291 року, коли Рудольф придбав усі права на місто Люцерн і маєтки ельзаського імперського абатства Мурбах в Унтервальдені. Лісові кантони збагнули, що їхній торговий шлях через Фірвальдштеттське озеро перекрито, і боялися втратити свою незалежність. Рудольф помер 15 липня 1291 року, а вже 1 серпня між лісовими кантонами було укладено Вічний союз для обопільного захисту від спільного ворога. 1297 року Урі та Швіц отримали підтвердження свого статусу від Адольфа Нассауського, але через рік його перемогли та вбили війська Альбрехта в битві біля Гелльгайму.
Формування ядра конфедерації
Федеративна хартія 1291 року є одним з найстаріших збережених письмових документів між кантонами Урі, Швіцом й Унтервальденом, які стали засновниками Швейцарського союзу. Цілком імовірно, що він був написаний на декілька десятиліть пізніше, що ставить його в один діапазон дат із Брунненською угодою 1315 року. Починаючи з XVI століття, у швейцарській історіографії датою заснування союзу вважається 1307 рік.
Кінець XIII — початок XIV сторіччя ознаменувалися в історії Священної Римської імперії монархами з дому Габсбургів в особі Рудольфа I й Альбрехта I, чия влада випала на період політичної нестабільності: Священна Римська імперія не мала імператора протягом декількох десятиліть. Політично слабкі королі мали часто йти на поступки своїм підданим і васалам, аби залишатися при владі. Кантони-засновники одержали підтвердження грамот про імперські вольності. 1309 року навіть Унтервальден урешті отримав цей статус належним чином завдяки імператорові Генріху VII в 1309 році. Це не перешкодило герцогам Габсбургів, які спочатку мали володіння в Ааргау, спробувати відновити свій суверенітет над територіями на південь від Рейну.
У боротьбі за корону Священної Римської імперії, що розгорнулася 1314 року між герцогом Австрії Фрідріхом I і баварським королем Людовиком IV, лісові кантони встали на бік останнього, побоюючись нових спроб Габсбургів анексувати їхні терени. Коли 1315 року знова загострився тривалий конфлікт між Швіцом й абатством Айнзідельн, лицарська армія под керівництвом австрійського герцога Леопольда I виступила на придушення заколоту, але зазнала повної поразки від армії союзу в битві під Моргартеном. Три кантони відновили свій союз через Брунненську угоду, а Людовик IV підтвердив їхні імперські вольності.
Швейцарські ілюстровані хроніки періоду Бургундських війн (1470-ті роки) належать до повстання проти місцевих судових розпорядників із погодженим руйнуванням їхніх фортець чи замків, відомому у швейцарській історіографії як Burgenbruch («зневага»). Найранішою згадкою про це є Біла книга Зарнена 1470 року, у якій ідеться: «усюди, де були ворожі форти (вежі), вони ламали (зневажали) їх і спершу почали ламати ці споруди в Урі»cited after Ernst Ludwig Rochholz,, Tell und Gessler in Sage und Geschichte. Nach urkundlichen Quellen (1877), p. 119.
Текст називає Цвінг Урі в Амштегу першим замком, який «зневажили», за ним слідує замок Швандау у Швіці, Роцберг у Штансі та, врешті, замок у Зарнені, штурм якого описано дуже яскраво.for an English translation see William Denison McCrackan, The rise of the Swiss republic. A history (1892), p. 107.
Burgenbruch довгий час вважався історичним явищем, що підтверджувалося численними зруйнованими замками в Центральній Швейцарії. Та археологічні розкопки показали, що ці замки поступово ставали закинутими, а не в час повстань з 1200 по 1350 рік. «Деміфологізація» основоположного історичного періоду союзу була на вершині, відтак панівна точка зору полягала в зачисленні звітів хроністів кінця XV століття до розряду легенд. З кінця 1970-х років систематичні обстеження середньовічних замків у Центральній Швейцарії виявили, що низка замків дійсно була зруйнована на початку XIV століття, так що можна підтвердити історичну основу цих літописів, навіть якщо руйнування цих фортець само собою мало обмежений військовий вплив і не могло призвести до довготривалих політичних змін.W. Meyer et al., Die bösen Türnli: Archäologische Beiträge zur Burgenforschung in der Urschweiz, Schweizer Beiträge zur Kulturgeschichte und Archäologie des Mittelalters, vol 11, Schweizerischer Burgenverein, Olten / Freiburg i.Br. 1984, pp. 192—194.
Розширення до Союзу восьми Надалі три «лісові місцини» (їхні території ще не відповідали територіям сучасних кантонів) наслідували політику повільного розширення. 1317 року Урі уклав угоду з населенням долини Урзерен, яка раніше належала Габсбургам. 1332 року до союзу приєднався Люцерн, що прагнув набути від Габсбургів імперського вільного міста. 1351 року до цих чотирьох громад приєдналося місто Цюрих, чиї громадяни 1336 року встановили Zunftordnung (правила гільдій), заборонивши шляхетну аристократію. Місто також шукало підтримки проти габсбурзького міста Рапперсвіль, яке намагалося скинути бургомістра Рудольфа Бруна в Цюриху у 1350 році. За допомоги своїх нових союзників Цюрих був здатний протистояти облозі австрійського герцога Альберта II і конфедератів, навіть завоювавши місто Цуг і долину Гларус у 1352 році. Вони мали повернути Гларус і Цуг Габсбургам за Регенсбурзькою мирною угодою 1356 року; імператор Карл IV зі свого боку визнав Zunftordnung Цюриху та підтвердив його імперський вільний статус, попри те, що у виданій у січні того ж року Золотій буллі заборонив будь-які конфедерації всередині імперії.
Конфедерація підписала «безстрокові» пакти з Гларусом і Цугом 1352 року, і, навіть якщо ці пакти через декілька років були проігноровані, ця дата часто вважається вступом цих двох кантонів у конфедерацію, хоча вони залишалися під владою Габсбургів ще декілька роківGlauser, T.: 1352 — Zug wird nicht eidgenössisch , State archive of the Canton of Zug; Tugium 18, pp. 103—115; 2002. (PDF file, 359 KB; in German)..
На заході чотири лісові кантони вже уклали союз з містом Берн у 1323 році та навіть надіслали загін, аби допомогти бернським військам у їхній територіальній експансії проти герцогів Савойських і Габсбургів у битві під Лаупеном 1339 року. 1353 року Берн приєднався до «вічного» союзу з конфедерацією, завершивши формування «Союзу восьми кантонів» ().
Цей альянс не був однорідною державою, а був радше конгломератом з вісьмох незалежних міст і земель, злучених не єдиним пактом, а системою з шістьох різних «вічних» пактів, жоден з яких не містив у собі всіх вісьмох сторін як підписантів (тільки пракантони Урі, Швіц і Унтервальден були учасниками усіх цих угод). Усі вісім сторін надалі переслідували свої власні інтереси, особливо у випадку потужних міст — Цюриху й Берну. Цюрих також входив в альянс міст, розташованих навколо Боденського озера, куди також входили Констанц, Ліндау та Шаффгаузен, а деякий час і такі далекі міста, як Роттвайль чи Ульм, а Берн наслідував власну гегемоністську політику, послідовно беручи участь у різноманітних альянсах з іншими містами, зокрема з Фрібуром, Муртеном, Білем чи Золотурном. Ця бернська «Бургундська конфедерація» була мінливішою конструкцією різноманітних союзів, і в битві під Лаупеном 1339 року Фрібур навіть встав на бік Берну. Позиція Берну після тої битви була достатньо сильною, і такі союзи часто закінчувалися тим, що інша сторона ставала залежною від Берну, як це трапилося, наприклад, з Бургдорфом чи Паєрном Після атаки Бургдорфа на Золотурн у 1383-84 роках, його перемогли й оштрафували Берном на 27,8 тис. гульденів.
У цей час виникла зовнішня загроза у вигляді гуглерів — породжених Столітньою війною найманих лицарів-мародерів з Англії та Франції, які були переможені в грудні 1375 року на чолі з Берном.
Консолідація 1364 року Швіц повторно захопив місто та землю Цуг і відновив союз наступного року. У 1380-х роках Люцерн агресивно розширював свою територію, захопивши Вольгузен, претендуючи на суверенітет над долиною Ентлебух і місто у володінні Габсбургів — Земпах. У відповідь Леопольд III зі своїм військом біля Земпаху 1386 року зійшовся в бою з армією союзу, зазнавши поразки, та загинув. Після цих подій Гларус оголосив себе вільним, і 1387 року заснував свою першу ландсгемайнду (регіональний протопарламент). У битві під Нефельсом 1388 року австрійська армія Альбрехта III зазнала поразки від союзного війська, і за мирною угодою герцогство визнало незалежність цих кантонів, включно з Гларусом.