Адопція, в християнському богослов'ї, — це прийняття боговірного в сім'ю Божу. В реформатському («порядк спасіння») адопція зазвичай розглядається як крок, що безпосередньо слідує за виправданням. Як богословське слово, адопція має схожі конотації з актом батьків, які юридично беруть на себе відповідальність за дитину, що спочатку не була народжена ними. У Новому Завіті є три згадки про те, що Бог «всиновлює» () християн як своїх власних дітей (, та ) і одна згадка про те, що Бог всиновлює «народ Ізраїлю» (). Усиновлення як богословський термін вводить реляційний вимір наслідків спасіння.
Усиновлення як богословська концепція також є ще одним наслідком «юридичного» акту виправдання, поряд з викупленням і примиренням. Старозавітний прецедент цього терміна походить з історії Мефівошета, який, незважаючи на те, що не належав до роду Давида, був включений до царської спадщини (). Усиновлення є важливою особливістю богослов'я Реформації, про що свідчить стаття 12 Вестмінстерського віросповідання:Усім, хто виправданий, Бог гарантує в Своєму Єдинородному Сині Ісусі Христі та за Нього, що вони стануть учасниками благодаті усиновлення, через яку вони будуть зараховані до числа Божих дітей, і користуватимуться свободами та привілеями дітей Божих.
Примітки