Неретвяни — південнослов'янське плем'я, яке займало територію південної Далмації з центром на річці Неретва, активне в IX і X століттях, коли неретвяни набули сумної слави адріатичних піратів. У венеційських джерелах їх називали Нарентані від латинської назви річки Неретва (), грецькі джерела називали їх Пагани (Paganoi), тобто «язичники», оскільки вони довгий час залишались язичниками, тоді як сусідні племена вже були християнізовані. Плем'я було запеклим ворогом Венеційської республіки, оскільки активно нападало на венеційське судноплавство в Адріатиці і навіть здійснювало набіги поблизу самої Венеції, а також кілька разів завдавало поразки венеційському флоту, що одного разу призвело навіть до загибелі венеційського дожа. Між Венецією та неретвянами декілька раз укладались мирні договори, але вони тривали недовго, оскільки неретвяни швидко повертались до практики піратства. Неретвяни зазнали остаточної поразки під час венеційських кампаній на рубежі X століття і до кінця XI століття згадки про них як про окрему народність зникли з писемних джерел.
Термінологія Слово «Неретвяни» () є демонімом, що походить від назви місцевої річки Неретва (). Терміни «Неретвяни», «Пагани» або «Паганія» зустрічаються у двох тогочасних джерелах: в грецькому історико-географічному трактаті Костянтина Багрянородного Про управління імперією (надалі — ПУІ) X століття, і венеційській хроніці Іоанна Диякона Chronicon Venetum et Gradense з початку XI ст.. В трактаті ПУІ плем'я називається грецькою мовою Пагані (), а їхня держава — Паганія (), а також зазначається, що латинською мовою вони називаються Арентани (Αρεντανοἰ), а їх держава — Арента (Αρεντα). Венеційський літописець Іоанн Діакон використовува в своїй хроніці географічний термін Narentani (як у princeps Narentanorum, Narrentanos Sclavos ). Сербсько-хорватською мовою племінна назва звучить як Неретвани (Neretvani), Неретляни (Neretljani) та Пагани (Paganije), а їх державне утворення як Паганія (Паганија).
Географія та економіка
У розділах ПУІ «Історія провінції Далмація» та «Пагані, які також називаються Арентані, і про країну, в якій вони зараз проживають», описується географія Паганії. Паганія мала графства (жупи) Растоца, Мокрош і Дален. Растоца і Мокрос лежали біля узбережжя і мали власний галерний флот, тоді як жупа Дален знаходилась на віддаленні від моря і її економіка базувалась на сільському господарстві. У Паганії були населені міста Мокрон (Макарська), Беруллія (імовірно Брела), Острок (Заострог) і Славінеца (біля Градаца), а також великі острови Куркра/Кікер (Корчула), Мелета/Малозеатай (Млет), Фара (Хвар) і Братзіс (Брач). Пагані розводили отари на островах. Сусідніми з Паганією островами, які проте не входили до її складу були Хора (імовірно Сушаць), Іес (Віс) і Ластобон (Ластово). Хорватія була розташована на північному заході, а Захумлє на сході. Далі всередині материка на північному сході, за Паганією, Захумлією, Травунією та Дуклею знаходилась Сербія, яка межувала з Хорватією по річці Цетина.
Історія Походження Неретвян остаточно не з'ясовано. Вони можуть бути як хорватським плем'ям, яке прибуло на Балкани з основною міграцією після 626 р., так і плем'ям склавинів, що переселилося з-за Дунаю в рамках великого переселення склавінів між 609 і 615 рр. Проте безсумнівно, що плем'я неретвян утворилося в результаті одного з цих слов'янських переселень.
У 639 році Нарона, до того часу процвітаюче римське місто в долині Неретви була зруйнована ордою аварів і слов'ян. Через кілька років слов'янські племена захопили контроль над нижньою течією Неретви. На руїнах Нарони слов'яни побудували нове місто, а на руїнах римських храмів поставили пам'ятник слов'янському богу Святовиту. Згідно з Евансом, Нарентія стала оплотом для язичників на Балканах, подібно до острова Рюген для балтійських слов'ян (в Яромарсбурзі). У 642 році слов'яни з узбережжя Далмації вторглися на кораблях в південну Італію і напали на Сіпонто; . По всій Адріатиці почастішали слов'янські морські набіги і вона стала небезпечною для подорожей.
У другій половині VIII століття, скориставшись слабкістю Візантійської імперії, неретвяни захопили три візантійські острови: Брач, Хвар і Корчула. Це підштовхнуло їх до морського піратства і опосередковано сприяло тому, що вони так і не сформували власний державний організм.
Перші конфлікти між венеційцями та неретвянами відбулися незадовго перед 830 роком, оскільки приблизно в цей неретвянські слов'яни надіслали посланців до дожа Джованні I Партчипаціо (правління 829—836) і між ними було підписано першу мирну угоду (укладену між венеційським дожем і Sclavorum de insula Narrentis). П. Скок вважає цей період також першим контактом між Венецією та островами Середньої Далмації. За словами Шафаріка (1795—1861), на початку IX століття піратськ напади неретвян на венеційське судноплавство зросли настільки, що це спровокувало дожа Джованні I напасти на них, а потім запропонував їм мир. В цей час Венеційська республіка, що де-факто підпорядковувалася Візантійській імперії, активно розширювала свої морські торгові відносини зі Сходом. У першій половині IX століття Візантія була ослаблена внутрішніми заворушеннями, завдяки чому болгари та араби отримали шанс зміцнити свої позиції. Араби зайняли Крит у 825 році, Палермо у 831 році, Таранто у 839 році , і до 1840 року завдали декілька поразок венеційському флоту, тож їх флотилії почували себе вільно в Адріатиці. У 841 році арабські кораблі атакували адріатичні міста і досягли гирла річки Падуя, тоді як менші загони атакували Будву, Розу та Нижній Котор. У 842 р. араби завоювали Барі, а в 846 р. дійшли до самого Риму. Венеційський флот, зобов'язаний захищати візантійську Адріатику, був майже повністю зайнятий битвами з арабами,а візантійський флот з'являвся рідко і з невеликою кількістю кораблів. Це, а також загроза зі сторони арабів спонукали слов'янських піратів навколо Неретви до розвитку свого власного флоту. Коли венеційський флот перебував у сицилійських водах у 827—828 роках, неретвяни отримали можливість активізувати свої операції, коли венеційські галери повернулись в Адріатику, вони ставали більш обережними. Венеційські хроніки говорять про неретвянського вождя, який хрестився у Венеції, проте зазначають, що неретвяни непостійні й оманливі, як їхнє море; як тільки події у Венеції чи на Адріатичному морі погіршувалися, неретвяни повертались до піратської практики. Один із їхніх нападів у 834—835 роках, коли вони пограбували та вбили кількох венеційських купців, що поверталися з Беневенто, викликав велике обурення проти них у Венеції.
Щоб зупинити ці напади, венеційці здійснили великий похід проти далматинських слов'янських піратів у 839 році. Дож П'єтро Традоніко послав військові кораблі проти слов'янських земель (Склавенії) Згідно з Ф. Шишичем, дож П'єтро наказав напасти на неретвян навесні 839 р. Згідно з В. Клаїчем, Традоніко спочатку розгромив хорватів на чолі з Миславом і змусив їх укласти мир, а потім продовжив атаку на неретвянські острови і уклав мир з неретвянським вождем Дрозайком. Відомостей про бої того року немає, але відомо, що було укладено мир з хорватами та частиною наретвян. Венеційський хроніст Іоанн Диякон (1008) згадує про поновлення мирного договору, підписаного Дрозайком (ad Narrentanas insulas cum Drosaico, Marianorum iudice, similiter fedus instituit). Мир із неретвянами тривав недовго, можливо, тому, що неретвяни підписали його, щоб уникнути наебезпеки нападу, або, ймовірніше, тому, що він був укладений не з усіма неретвянами, а з їх окремим племенем чи кланом. У 840 р. венеційці атакували неретвянського вождя Людислава, що закінчилося невдачею. Людислав (Liuditus sclavus), можливо, наступник або співправитель Дрозайко, переміг флот венеційського дожа та вбив сотні його людей. За словами Клаїча, неретвяни порушили мир. Схоже, що до лютого 840 р. неретвянське піратство навіть досягло Істрії. Пакт Лотаря, венеційсько-франкський договір 840 р. передбачав спільну боротьбу проти слов'янських племен (generationes Sclavorum inimicas). Проте, оскільки на той час венеційський флот зазнав двох поразок від арабів, венеційці не змогли вступити в нові бої з далматинськими слов'янами. У 846 році неретвяни підійшли до самої Венеції, здійснивши набіг на сусідній Каорле.
Сходження на візантійський престол Василія I (правління 867—886) призвів до важливих змін у Візантії. Енергійний правитель, він зумів налагодити більш тісні стосунки з болгарами і навіть з далекими хорватами, та покращив організацію захисту імперії. Коли Рагуза (Дубровник) попросила допомоги імператора проти загрози сарацинів, він направив в Адріатику сильний флот. Візантійський адмірал Никита Орифа налагодив тісніші контакти зі слов'янськими племенами навколо Рагузи, захумлянами, травунцями та каналітами, і у 869 році запросив їх до спільної боротьби з сарацинами, як на суші, так і на морі. До співпраці були закликані лише слов'янські племена Південної Далмації; на півночі хорвати та далматинці вступили у відносини з італійським королем Людовиком, викликавши розчарування візантійців Коли якісь «слов'яни» (неретвяни за Нараяном) у березні 870 р. викрали емісарів єпископа Риму, які поверталися додому з Четвертого Константинопольського собору, візантійці використали це як хороший привід для нападу. і змусити їх підкоритися (871). ПУІ згадує, що неретвян називали «язичниками, тому що вони не прийняли хрещення в той час, коли всі серби були охрещені», що поміщається в правління Василя. Неретвяни не згадуються у зв'язку з візантійською військовою експедицією на Барі, організованої Василієм I, в якій брали участь інші далматинські слов'яни. Хорвати, серби, захлумці, травунці, конавляни, рагузці, «з усіма жителями міст Далмації», переправилися через море до Лангобардії та взяли Барі. Василій повернув Далмацію під владу Візантії до 878 , і значна частина Далмації була підпорядкована Константинопольському патріархату. ПУІ стверджує, що далматинські слов'яни просили Василія І охрестити їх, проте християнізація неретвян, здається, зазнала невдачі. Згідно з Евансом, неретвяни залишалися язичниками до 873 року, коли візантійський адмірал Орифа переконав їх прийняти хрещення. У той час як дож Орсо I Партічіпаціо та його син Джованні II Партіціпаціо уклали мир і союз з хорватами після 876 року, венеційці все ще перебували у стані війни з неретвянами.
У 880 р. венеційсько-франкський договір був поновлений. У 887 році дож П'єтро I Кандіано послав війська проти неретвянських слов'ян, які висадилися біля «Слов'янського пагорба» (mons Sclavorum), змусивши слов'ян втікати. Неретвяни зазнали поразки в битві в серпні 887 року під Макарською, а їхні п'ять кораблів були знищені сокирами. Проте 18 вересня 887 року за допомогою сусідів неретвяни завдали венеційському флоту рішучої поразки, причому під час битви був убитий венеційський дож, а його тіло залишили лежати на полі бою (згодом Андреа Трибун таємно відвіз тіло до Венеції). Від цього часу до 948 року венеційські хроніки не згадують про конфлікти з хорватами, що означало б, що венеційці запропонували мир і платили їм данину.