Черкеси

Ади́гиАдиги. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 250000 / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. — Київ; Ірпінь: Перун, 2005. — VIII, 1728 с.Пилипенко В. В. Адиги Велика українська енциклопедіяЕтнонім черекес (до семантичної типології етнонімів) / Валерій Бушаков // Сходознавство. — 2007. — № 37. — С. 44-50. або черке́си (самоназва адиге, ,) — народ, що складається з групи народностей: адигейців (мешканців Адигеї), кабардинців (мешканців Кабардино-Балкарії), черкесів (мешканців Карачаєво-Черкесії) та шапсугів у Росії, а також у країнах Близького Сходу, Балкан та Німеччини, де їх зазвичай називають як Circassians (тобто черкесами), так і Adyghe (тобто адигами). Розмовляють єдиною адизькою мовою (див. адигейська мова та кабардинська мова), що входить до абхазо-адизької групи кавказьких мов.

Назва Самоназва адиге є спільною для всіх адизьких народів, тобто черкесів, кабардинців та адигейців (адигейських народностей).

Етнонім черкеси, за яким народ відомий у світі, також нерідко виступає метаетнонімом для адизьких народів, особливо поза межами Росії. Зокрема, під «черкесами» традиційно у Туреччині й країнах Близького Сходу розуміють, крім власне черкесів, також інших адигів, а нерідко й представників неадизьких народів Північного Кавказу, предки яких у 2-й половині XIX століття масово емігрували туди від геноциду та утисків з боку Російської імперії після включення кавказьких земель до складу імперії.

є тюркськимЭпиграфические памятники Северного Кавказа. — М.: Наука, 1966. Ч. I. — С. 202М. Г. Волкова «Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа». 1974: стр. 21, 23 . Він використовувався як інша назва тюркських васалів київських князів — чорних клобуків«Полное собрание русских летописей, изданное по Высочайшему повелению Археографическою Комиссиею», 1841-2004-.-, v. VII., p. 56., які складалися з торків, печенігів, берендеїв та Ковуїв (часто ідентифіковані як Кайи)Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. т. II. — М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1941. — С. 37.Фурсов А. И. Курс лекций по русской истории: Лек. 6. Русь в 12-13 вв. (9:50 — 11:30).. Пізніше черкес стане синонімом терміна козак«История Российская с самых древнейших времён, неусыпными трудами через тридцать лет собранная и описанная покойным тайным советником и астраханским губернатором Васильем Никитичем Татищевым» — цит. по Татищев В. Н. История Российская. В 3 т. — М.: АСТ, «Ермак», 2005. — (Классическая мысль).Карамзин Н. М. История государства Российского: в 12 томах. — СПб.: Тип. Н. Греча, 1816—1829. v. V — part IV. Цей етнонім буде поширено також на населення Кавказу. Етнонім черкес у формі черкез () поширений в історичній топоніміці Криму, що вказує на те, що історичні черкеси селилися та засновували села також і в КримуАкчокраклы, Осман Татарские тамги в Крыму, Симферополь, 1927. З XX століття використання цього терміна у світі в основному звужується лише до адигських народів. Однак у Туреччині цей термін до сьогодні широко застосовується для позначення всіх народів Північного КавказуÎzahlı Osmanlı Tarihi Kronolojisi, İsmail Hami Danişmend, Türkiye Yayınevi, 1961. Род Черкес в казахській вимові Шеркеш зберігається й сьогодні серед казахівИстория Букеевского ханства, 1801—1852 гг // В. А Иночкин, Государственный архив Западно-Казахстанской области, Казахстан. Комитет по управлению архивами и документацией, Сания Хайруллаевна Сагнаева.

Український дослідник Олег Бубенок писав про використання етноніма черкес щодо адигів під час створення Карачаєво-ЧеркесіїАдыгский фактор в этнополитическом развитии Северного Кавказа, Олег Бубенок, 2015, Журнал Центральная Азия и Кавказ, Central Asia & Central Caucasus Press AB, ISSN Печатный: 1403-7068, Электронный: 2002-3847:

Британський військовий розвідник, який воював на боці адигів під час Кавказької війни, в 1830-х роках писавJournal of a residence in Circassia during the years 1837, 1838, and 1839 by James Stanislaus Bell (Vol. I & II), 1840, London: Edward Moxon, Language: English, 2 Volumes, v2, Letter 19, page 53:

Територія розселення та чисельність

Загалом у світі мешкає близько 5,3 млн адигів, з яких 2 — 3 млн у Туреччині. У Росії мешкає 751, 487 тис. адигів (станом на 2021 рік).

У Росії адиги живуть переважно на території Адигеї (адигейці), Кабардино-Балкарії (кабардинці), Карачаєво-Черкесії (черкеси), Краснодарського краю (адигейці), Північної Осетії та Ставропольського краю. Адиги також мешкають в Йорданії, Сирії, Ізраїлі (у селах та ), Іраці та Ірані. Невеликі громади адигів є у Сербії, Боснії і Герцеговині та Північній Македонії, де вони асимілюються албанським мусульманським населенням.

В Україні, згідно з даними перепису населення 2001 року, мешкало 199 черкесів, 473 кабардинці та 338 адигів. Адизьку мову назвали рідною мовою 181 осіб (17,9 %); 96 (9,5 %) назвали рідною українську мову, а 697 (69 %) вказали як рідну «іншу мову». Найбільше адигів мешкає в Одесі Всеукраїнський перепис населення 2001 року / Національний склад населення, громадянство / Розподіл населення за національністю та рідною мовою.

Мова

Черкеси розмовляють адигськими мовами абхазо-адизької гілки північнокавказької сім'ї. Існують дві літературні мови адигів: адигейська та кабардинська.

У 1920—1925 рр. північнокавказька інтелігенція, користуючись наявною в ці роки більшою свободою, намагалася надолужити згаяне в попередні роки, проте ця можливість тривала недовго. У 1922 р., у зазначений період відносної свободи, у Кисловодську була скликана «Конференція з освіти горців». У результаті цієї Конференції на Північному Кавказі були відкриті школи з рідними мовами навчання, а до 1925 р. створена писемність на латинській графічній основі.

Проте, навіть тоді більшовики постаралися розділити не тільки народи Північного Кавказу, але також і єдинокровні субетноси, створивши, наприклад, окремі алфавіти для кяхського та кабардинського діалектів, окремі граматики для говірок однієї й тієї ж кабардино-черкеської мови, хоча поряд з латинізацією, неодноразово порушувалося питання і про уніфікацію всіх північнокавказьких алфавітів, а також про створення єдиної літературної мови для споріднених адизьких діалектів. З цього питання було проведено ряд конференцій: у Адигеї та Кабардино-Черкесії, у Чечено-Інгушетії, уКарачай-Балкарії і в Дагестанській АРСР, але ці конференції не досягли практичних результатів, оскільки їхні ініціатори були засуджені як буржуазні націоналісти та в більшості ліквідовані.

Історія

Предками адигів є зиги, керкети, меоти, та інші які відомі у північному Причорномор'ї з 1 тис. до н. е.. У античних та візантійських джерелах адиги згадані як зіхи, а в давньоруських джерелах під назвою касоги. Наприкінці 1 тис. до н. е. — середині 1 тис. н. е. починає формуватися давньоадизький етнос.

У XIII ст. почала поширюватися тюркська назва адигів — черкеси. Черкеські пірати чорноморського узбережжя були потужною силою на морі та частково контролювали водні шляхи, грабували торгові кораблі, захоплювали міста, замки, нападали на Трапезундську імперію. На кожному з піратських кораблів адигів залежно від їх водотоннажності могло перебувати, ймовірно, від 40 до 100 осіб.

На Кавказі також відбувалися постійні сутички черкесів із сусідніми феодальними державами. Одним із таких кровопролитних протистоянь була війна черкесів із Газикумухським шамхальством. Темиргоєвські князі до завоювання Росією кримського півострова мали всі права ханських намісників у Черкесії та мали наділи у Криму.

У 1539 році турки разом із кримськими татарами здійснюють кілька походів на черкеські князівства Жанетію, Хатукай, Бжедугію, Кабарду. Рівнинні черкеси визнали владу Кримського ханства. При сходженні на трон нового хана черкеси мали платити своєрідний податок рабами (тіш), який за Селім-Гірея доходив до 700 невільників.

Російська агресія, етнічні «чистки» та геноцид

Кавказька війна 1763-1864 була найдовшою, яку будь-коли вела Росія.

Прикладом тактики ведення війни проти черкесів може служити стратегія генерала Засса, який підкорив Східне Закубання, райони, де проживали адиги (шапсуги, теміргоеці, абдзахи (абадзехи), натухаї, бжедуги, кабардинці та інші) і абазини-ашхарці (баракаєвці, башілбаєвці, кизилбековці, тамовці, шахгіреєвці). При будь-якій можливості знищувалися посіви та запаси зерна, при нападі на села царські війська відкривали вогонь з артилерії по хижах. Для захоплення й увезення гірської худоби знищувалися запаси сіна, через що адигам доводилося виганяти худобу на рівнинні пасовища, де вона захоплювалася і вивозилася в найближчі станиці. Вирубувались сади та виноградники, щоб змусити черкесів покинути гірську частину країни й таким чином послабити їх опір.

У 1857 році тодішнім начальником Головного штабу Кавказької армії, генерал-ад'ютантом Д. А. Мілютіним, була висунута ідея виселення горців Північно-Західного Кавказу і заселення звільнених земель казаками і мешканцями внутрішніх районів Росії.

Горців-переселенців 1860-х років (черкесів, убихів та інших, які не підкорилися царській владі до 1861 року) після припинення опору, але відмови переселятися в болотисті низини Кубані, примусово зганяли під конвоєм до берега Чорного моря. Там, далеко від населених пунктів, вони збиралися великими масами і місяцями страждали та помирали від голоду, холоду та інфекційних хвороб. Через це російські судновласники уникали перевезення горців, а серед турецьких цим займалися лише безпринципні комівояжери, які переповнювали кораблі переселенцями, що призводило до високої смертності під час шляху. На малоазійському узбережжі Туреччини переселенців зустрічали карантинні табори, часто без належних умов для життя та харчування. Султан був змушений видати особливий фірман, що забороняв горцям продавати своїх дітей і дружин, хоча таким чином вони намагалися врятувати близьких від смерті в таборах.

На чорноморському узбережжі від Керченської протоки до Сухумі практично було знищено все населення. Убихи були знищені на Красній поляні, від пролитої їхньої крові, на думку черкесів, походить сьогоднішня назва місцевості. У час проведення Зимових Олімпійських ігор 2014 в Сочі діаспора черкесів світу підіймала питання неможливості проведення змагань у місці геноциду їхнього народу.

Коментарі

Примітки

Література Адыги в Северном Причерноморье / О. Б. Бубенок. — Киев: Наукова думка, 2019. — 414 с. — (Проект «Наукова Книга»). — ISBN 966-00-1702-3.

Посилання