Конве́нція про права́ осі́б з інвалі́дністю — міжнародний договір ООН про права людини, спрямований на захист прав та гідності людей з обмеженими можливостями. Сторони Конвенції зобов'язані сприяти, захищати та забезпечувати повне здійснення своїх прав людьми з обмеженими можливостями та забезпечити повну їх рівність перед законом. Конвенція слугує головним каталізатором у глобальних змінах ставлення до людей з обмеженими можливостями не як до об'єктів благодійності, медикаментозного лікування та соціального захисту, а як до повноправних та рівноправних членів суспільства з правами людини. Конвенція стала першим договором про права людини у XXI столітті.

Текст Конвенції було прийнято Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 13 грудня 2006 року та відкрито для підписання 30 березня 2007 року. Після ратифікації 20-ю стороною вона набула чинності 3 травня 2008 року. Станом на листопад 2019 документ має 163 підписантів та 181 сторону, до складу яких уходять 180 держав та Європейський Союз (який ратифікував 23 грудня 2010 року, оскільки компетенція держав-членів була передана Європейському Союзу). У грудні 2012 року голосування в Сенаті Сполучених Штатів дало на шість голосів менше, ніж дві третини, необхідні для ратифікації. Стан дотримання Конвенції моніториться .

Історія Роки 1981—1992 були проголошені ООН «Десятиліттям інвалідів». У 1987 році всесвітня нарада експертів з прогресу рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН розробити міжнародну конвенцію про усунення дискримінації осіб з інвалідністю. Проекти конвенції були запропоновані Італією та згодом Швецією, але єдиної думки досягнуто не було. Багато урядовців стверджували, що існуючі документи з прав людини є достатніми. Натомість, незобов'язувальні «Типові правила щодо вирівнювання можливостей для інвалідів» були прийняті Генеральною Асамблеєю в 1993 році. У 2000 році лідери п'яти міжнародних громадських організацій людей з обмеженими можливостями видали декларацію, закликаючи всі уряди підтримати Конвенцію. У 2001 році Генеральна Асамблея за пропозицією Мексики створила Спеціальний комітет для розгляду пропозицій про всебічну і цілісну конвенцію про заохочення та захист прав і гідності людей з обмеженими можливостями на основі цілісного підходу. Організації з прав осіб з обмеженими фізичними можливостями, включаючи Міжнародний альянс інвалідів — координатора спеціальної міжнародної організації з питань інвалідності, — активно брали участь у розробці проекту, зокрема шукаючи ролі для осіб з обмеженими можливостями та їх організацій у впровадженні та моніторингу майбутньої Конвенції.

Мексика розпочала переговори за активної підтримки (Латиноамериканської регіональної групи). Коли підтримка Конвенції була розпочата у 2002 році через , ключову роль у міжрегіональному координуванні зіграла Нова Зеландія. Виступаючи фасилітатором у 2002—2003 рр., Нова Зеландія взяла на себе офіційну роль голови Спеціального комітету та в серпні 2006 року вела переговори про консенсус, тісно співпрацюючи з іншими членами Бюро: Йорданією, Коста-Рикою, Чехією та Південною Африкою, а також Кореєю та Мексикою. Конвенція стала одним із найбільш швидко підтриманих інструментів з прав людини в історії, при цьому її підтримали всі регіональні групи. 160 держав підписали Конвенцію після її відкриття в 2007 році, і 126 держав ратифікували Конвенцію протягом перших п'яти років. Визнаючи роль генерал-губернатора Нової Зеландії у створенні Конвенції, а також якість національної стратегії країни в галузі інвалідності, йому була вручена відзнака World Disability Award 2008 року.

Станом на 2015 рік, вперше в своїй історії Комітет з прав людей з інвалідністю розпочав розслідування щодо держави-підписанта за порушення своїх конвенційних зобов'язань. Воно було ініційоване за статтею 6 Факультативного протоколу, яка передбачає, що розслідування має бути проведене, щойно Комітет отримає «достовірну інформацію, яка свідчить про серйозне та систематичне порушення» прав людей-інвалідів.

Україна підписала Конвенцію 13 грудня 2006, ратифікувала 16 грудня 2009, договір набрав чинності для України 6 березня 2010 року.

Огляд Конвенція слідує традиції цивільного права. У преамбулі цитується принцип, що «усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов'язаними» , а далі йдуть 50 статей. На відміну від багатьох пактів і конвенцій ООН, вона формально не розділена на частини.

Стаття 1 визначає, що мета Конвенції:

Статті 2 та 3 містять визначення та загальні принципи, такі як спілкування, включаючи шрифт Брайля, жестову мову, просту мову () та невербальну комунікацію, та універсальний дизайн.

Статті 4–32 визначають права інвалідів та обов'язки держав-учасниць щодо них. Багато з цих прав дзеркально підтверджені в інших конвенціях ООН, таких як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права або Конвенція проти катувань, але з певними особливостями, які забезпечують їх повну реалізацію інвалідами.

Права, характерні для цієї Конвенції, включають права на доступність, включаючи інформаційні технології, права на самостійний спосіб життя й залучення до місцевої спільноти (стаття 19), на особисту мобільність (стаття 20), абілітацію та реабілітацію (стаття 26) та на участь у політичному та суспільному житті, культурному житті, відпочинку та спорті (статті 29 та 30).

Крім того, сторони Конвенції повинні підвищувати обізнаність щодо прав людей з обмеженими можливостями (стаття 8) та забезпечити доступність до доріг, будівель та інформації (стаття 9).

Статті 33–39 регулюють звітність та моніторинг Конвенції (стаття 33) та (стаття 34).

Статті 40–50 регулюють ратифікацію, набрання чинності та внесення змін до Конвенції. Стаття 49 також вимагає, щоб Конвенція була наявна в доступних форматах.

Основні положення

Керівні принципи Конвенції Є вісім керівних принципів, які лежать в основі Конвенції:

Повага до притаманної гідності, індивідуальної самостійності, включаючи свободу власного вибору та незалежність людини Недискримінація Повна та ефективна участь та включення до суспільства Повага до різноманіття та прийняття людей з обмеженими можливостями як частини людського різноманіття та гуманності Рівність можливостей Доступність Рівність між чоловіками та жінками Повага до розвитку можливостей дітей-інвалідів та повага до права дітей-інвалідів на збереження своєї ідентичності.

Визначення інвалідності Стаття 2 (Визначення) не включає поняття інвалідності. Конвенція приймає , але не пропонує конкретного терміну. У преамбулі Конвенції пояснюється, що інвалідність:

Стаття перша (Мета) додатково пропонує:

Однак використання терміна «належать» не слід тлумачити як виключення тих, хто має короткострокові або коливальні розлади.

Принцип «розумного пристосування» У статті 2 Конвенція визначає «» як «внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод» і вимагає дотримання цього для всіх аспектів життя, включаючи інклюзивну освіту.

Запобігання дискримінації Стаття 8 Конвенції наголошує на підвищенні рівня обізнаності щодо сприяння повазі до прав та гідності інвалідів супроти дискримінації:

Підвищувати освіченість усього суспільства, зокрема на рівні сім'ї, у питаннях інвалідності й зміцнювати повагу до прав і достоїнства осіб з інвалідністю. Вести боротьбу зі стереотипами, забобонами та шкідливими звичаями стосовно осіб з інвалідністю, зокрема на ґрунті статевої належності й віку, в усіх сферах життя. Розгортати та вести ефективні суспільно-просвітні кампанії, покликані: (i) виховувати сприйняття прав осіб з інвалідністю; (ii) заохочувати позитивні уявлення про осіб з інвалідністю і глибше розуміння їх суспільством; (iii) сприяти визнанню навичок, достоїнств і здібностей осіб з інвалідністю, а також їхнього внеску на робочому місці та на ринку праці. Виховувати на всіх рівнях системи освіти, зокрема в усіх дітей починаючи з раннього віку, шанобливого ставлення до прав осіб з інвалідністю. Спонукати всі органи масової інформації до такого зображення осіб з інвалідністю, яке узгоджується з метою цієї Конвенції. Просувати виховно-ознайомчі програми, присвячені особам з інвалідністю та їхнім правам.

Доступність Конвенція підкреслює, що люди з обмеженими можливостями повинні мати можливість самостійно жити та повноцінно брати участь у всіх аспектах життя. З цією метою держави-учасниці повинні вжити відповідних заходів для забезпечення доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до фізичного середовища, транспорту, інформаційних та комунікаційних технологій та до інших об'єктів та послуг, що відкриті для громадськості. Доступність можна об'єднати в три основні групи: 1. фізична доступність; 2. доступність послуг; 3. доступність для спілкування та отримання інформації.

Небезпечні та надзвичайні ситуації Стаття 11 Конвенції стверджує, що держави-учасниці вживають у відповідності зі своїми зобов'язаннями відповідно до міжнародного права, включаючи міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини, усіх необхідних заходів для забезпечення захисту та безпеки людей з обмеженими можливостями в ситуаціях збройних конфліктів, гуманітарних надзвичайних ситуаціях та в разі виникнення стихійних лих.

Рівність перед законом та правоздатність Стаття 12 Конвенції підтверджує рівність перед законом та рівну правоздатність осіб з обмеженими можливостями нарівні з іншими людьми.

Держави-учасниці:

визнають, що люди з обмеженими можливостями користуються правоздатністю нарівні з іншими у всіх сферах життя. вживають відповідних заходів для забезпечення доступу людей з обмеженими можливостями до допомоги, яка може знадобитися при здійсненні їх правоздатності. забезпечують, щоб заходи, пов'язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і недоречного впливу, були співрозмірними обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією. Ці гарантії повинні бути пропорційними мірі, якою такі заходи зачіпають права та інтереси цієї особи.

Доступ до правосуддя Стаття 13 Конвенції підтверджує ефективний доступ до правосуддя для осіб з інвалідністю, зазначаючи, що:

Держави-учасниці забезпечують особам з інвалідністю нарівні з іншими ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуальні та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними своєї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на стадії розслідування та інших стадіях попереднього провадження. Щоб сприяти забезпеченню особам з інвалідністю ефективного доступу до правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та пенітенціарній системі. Ця стаття разом зі статтею 12 цитується у «Довіднику щодо ув'язнених з особливими потребами» Управління ООН з наркотиків та злочинності.

Право на освіту Конвенція зазначає, що особам з обмеженими можливостями має бути гарантоване право на інклюзивну освіту на всіх рівнях, незалежно від віку, без дискримінації та на основі рівних можливостей.

Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб:

діти-інваліди не виключалися із безкоштовної та обов'язкової початкової чи середньої освіти; дорослі з обмеженими можливостями мали доступ до загальної вищої освіти, професійної підготовки, навчання дорослих та навчання протягом усього життя; інваліди отримували необхідну підтримку в системі загальної освіти для сприяння їх ефективному навчанню; і вживалися ефективні індивідуалізовані заходи підтримки для максимізації академічного та соціального розвитку.