Ки́ївська митропо́лія () — православна митрополія з центром у м. Київ, що перебувала у складі Вселенського патріархату Константинополя після утворення в 988 році в результаті хрещення Русі Володимиром Святославичем до 6 січня 2019 року, коли нею був отриманий Томос про автокефалію. Використовувала у своїй літургії візантійський обряд, церковнослов'янську мову та юліанський календар.
Історія Київської митрополії пройшла через наступні етапи:
перебування у складі Константинопольського патріархату (988–1686), спробу унійного зближення з Римом (Берестейська унія, 1596), фактичну анексію Московським патріархатом (з 1685–1686 років), поступову втрату самоуправління в межах Російської церкви (XVIII ст.), боротьба за автокефалію у ХХ–ХХІ століттях.
Від часу свого заснування Київська митрополія слугувала колискою українського християнства для православних і греко-католиків. Спадкоємцями Київської митрополії вважаються:
Православна церква України — автокефальна церква, визнана Вселенським патріархатом, заснована на об'єднавчому соборі Українських православних церков 2018 року; Українська греко-католицька церква — католицька церква східного обряду, що бере початок від Берестейської унії 1596 року; Православна церква Польщі — автокефалія проголошена 1924 року, визнана Вселенським патріархатом; Білоруська автокефальна православна церква — автокефалія проголошена 1922 року, не визнана Вселенським патріархатом; Російська православна церква — має спадкоємність від однієї з єпархій Київської митрополії, отримала визнання Вселенським патріархатом із 1590-х років; Українська православна церква в США - юрисдикція Константинопольського патріархату; Українська православна церква Канади - юрисдикція Константинопольського патріархату; Русинська греко-католицька церква - що діє на території США, вірними якої є переважно емігранти-русини; Греко-католицькі та православні структури в Польщі, Словаччині та Угорщині — що зберегли спадковість літургійної та культурної традиції Київської митрополії.
Історія
Раннє християнство
Християнство на території сучасної України прийшло ще за апостольських часів. Перекази твердять, що апостол Андрій Первозванний був на Київських пагорбах і проголосив своїм учням: «Чи бачите ви гори он ті — На горах цих засяє ласка Божа — тут постане місто велике і Бог побудує багато церков». Отож прихильники цієї версії вважають Українську Церкву апостольською й ставлять її в один ряд з іншими великими церквами. Багато джерел свідчать також про те, що апостол Андрій проповідував на північному узбережжі Чорного моря для народів Скитії. Крім того, апостол Павло проповідував на землях Македонії, Греції, Болгарського царства, а звідти християнство поширювалося на українські землі.
Київський князь Аскольд схилився до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що засвідчило б, що він був християнином. Однак обмеженість у перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що 882 року новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захопив Київ. Наступник Олега на київському столі Ігор I (913–945) толерантно ставився до християнства і не заважав його проникненню в країну.
По смерті Ігоря 945 року на чолі держави стає його вдова — княгиня Ольга. Під час її перебування 957 року в Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу «дочки» імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955) прийняла хрещення. У своєму почті Ольга мала священника Григорія, про що докладно оповідає Костянтин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши «требища бісівські» і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Однак заходи Ольги не дали бажаних наслідків. Не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936–973). За свідченнями німецьких хроністів, посли від княгині Ольги у 959 «просили посвятити для цього народу єпископа і священників». У відповідь прислали на Русь посольство на чолі з єп. Адальбертом. Проте вже 962 року він вернувся назад ні з чим. Діяльність Ольги не мала підтримки і розуміння в її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, однак його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того, у 979 папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка.
Створення
988 року — після прийняття християнства як державної релігії у Руси була утворена Київська митрополія, яка була в підпорядкуванні Вселенського патріарха Константинополя:
За однією з версій, першим ієрархом був Михаїл Київський. Однак ряд дослідників дотримуються думки, що ним був Леон чи Леонтій (1004) або єпископ Настас Корсунянин. Першим Київським митрополитом, про якого згадують історичні джерела, став сучасник Ярослава Мудрого грек Феопемпт (1037–1048).
Князь Ярослав Мудрий 1037 року збудував новий катедральний собор Святої Софії та переніс туди митрополичу кафедру. Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом. За сприяння Ярослава Мудрого 1051 року митрополитом Київським і всієї Руси було обрано Іларіона — першого митрополита русина. Він провів реорганізацію церковної ієрархії, унормував і вдосконалив структуру митрополії, написав багато духовних творів. Церква від самого свого початку мала Св. Письмо — найперше й найголовніше джерело церковного життя — в добре зрозумілій мові, наприклад Остромирове Євангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське Євангеліє 1092 р. тощо.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі, Новгороді. За Ярослава засновано шосту — в Юр'єві, над Россю.
У Соборі в Барі (10-15.09.1089 р.), скликаному Папою Римським Урбаном II з метою примирення церков, брала участь делегація Київської митрополії, яку благословив Митрополит Київський і всієї Руси Іван III. Члени цієї місії були у м. Барі на освяченні перенесеної гробниці св. Миколая Мірлікійського (свято Миколи Теплого). З того часу і почалося піднесення культу св. Миколая в Руси.
Протягом домонгольського періоду відомі 22 київські митрополити. Більшість з них були греками, яких надсилали константинопольські патріархи. Вихідцями з земель Руси були митрополит Іларіон (1051–1062), Єфрем (1089–1097)невідомо чи був затверджений патріархом, Климент Смолятич і Кирило II (1233–1236).
Після руйнування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрєєм Боголюбським (1169 р.), коли знищено та пограбовано багато церков та монастирів, значення Києва як духовного центру починає занепадати. Київські митрополити починають селитися у північних князів.Після взяття Києва монголо-татарами Київські митрополити остаточно обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі на окраїні північно-східних колоніальних земель Руси. Це призвело до послаблення їхнього зв'язку з історично-культурним ядром держави та змусило галицько-волинських монархів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії для Королівства Руси.
У XIV — XV століттях на сучасні українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалася духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжували вживати титул «митрополит Київський і всієї Руси». Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі, що призвело до утворення Литовсько-руської митрополії.
У 1448 році Собор московських єпископів без згоди Вселенського патріарха поставив на митрополита «Київського» єпископа Рязанського Йону. Ця подія вважається початком відокремлення Московської церкви. Після Флорентійської унії, ще до падіння Константинополя 1453 року, Церква Московії, що перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату в складі Київської митрополії, відокремилася. Митрополит Йона, який помер 1461 року, був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського й усієї Руси». Наступник його на катедрі іменується вже «Московський і всієї Руси». Московська митрополія перебувала в стані невизнаної до перетворення її в Московський патріархат у 1589 році, тобто 141 рік.
Після фактичного відокремлення Московської митрополії 1458 року на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси висвячено Григорія II. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Водночас довгий час столицею митрополитів був Новогрудок, а згодом — Вільно. До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська, Берестейська, Перемиська, Галицька, Холмська. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником і Новгородський ієрарх.
Київські митрополити другої половини IV століття були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об'єднання Католицької та Східної Православної церков і підтримували зв'язки з Римськими Папами, про що свідчить, зокрема, послання обраного на київську митрополію єпископа Мисаїла до папи Сикста IV від 1476 р. та лист митрополита Йосифа Болгариновича від 1500 р. до Папи Римського Олександра VI. Згодом ці відносини перервалися через втручання Вселенського патріархату. У 1443 Флорентійську унію осуджено православними церквами (Александрійський патріархат, Антіохійський патріарха та Єрусалимський патріархат) на соборі в Єрусалимі. Ці події спричинили кризу в Київській митрополії.
1569 року була підписана Люблінська унія, відповідно до якої українські землі переходили від Великого князівства Литовського до Речі Посполитої. Після цього життя православної церкви значно ускладнилось. Зовнішні несприятливі чинники, зокрема активна діяльність католицького духовенства, єзуїтів і шляхти Речі Посполитої супроти української церкви, наклалися на внутрішні проблеми православної церкви. Митрополит Сильвестр до його призначення на митрополію був цивільною людиною та вимагав збирати данину з прихожан. Митрополит Іона (Протасевич), за свідченнями, продав митрополію своєму наступнику Іллі Кучі, за якого духовні звання та монастирі відкрито купувались і продавались. У такій ситуації в кінці XVI століття Україну відвідали два східні патріархи. Спочатку, 1586 року, прибув антіохійський патріарх Йоаким, який, ознайомившись із ситуацією, надав Львівському братству права ставропігії. 1589 року Україну відвідав Вселенський патріарх Єремія II. Він також підтримав православні братства та усунув з митрополичого престолу митрополита Онисифора, призначивши на його місце архимандрита Мінського монастиря Михайла Рогозу. Водночас патріарх призначив Луцького єпископа Кирила Терлецького своїм заступником — екзархом Київської митрополії.
Відразу після від'їзду патріарха Львівський єпископ Гедеон Балабан розпочав переговори з польським єпископом Соліковським щодо унії. До цього процесу долучилися й інші єпископи. Проте згодом Балабан відмовився від ідеї унії.
Розділення
Берестейська унія
У грудні 1594 року єпископ Терлецький від імені українського єпископату оголосив, що православна церква має намір об'єднатися з католицькою церквою за умови збереження православного обряду та стародавніх прав церкви.
У грудні 1595 року представники української церкви у Римі підписали умови злуки з католицькою церквою. Відповідно до них, зберігався східний обряд, права щодо вибору митрополиту та єпископів, зберігався православний церковний календар, нижче духовенство мало право брати шлюб тощо.