Дискримінація буракумінів — проблема японського суспільства, що існувала протягом кількох століть і продовжує існувати нині, полягає в існуванні дискримінації бураку (буракумінів) — однієї з груп населення Японії. Офіційно не визнається в сучасній Японії, що, однак, не заважає існуванню кількох громадств по захисту прав буракумінів та здійсненню державних програм, націлених на покращення соціальних умов буракумінів. Дискримінація буракумінів також є предметом уваги ООН.
В Японії проблема дискримінації буракумінів отримала назву «бураку мондай» (яп. 部落問題, «проблема бураку»), інколи термін «buraku mondai» використовуються в англомовних джерелах. В останні десятиріччя також використовуються назви «дова мондай» (яп. 同和問題, «проблема асиміляцій»).
Дискримінуюча меншість Японії — хісабецубураку, або коротко буракуміни (яп. 部落民), мешканці особливих поселень, протягом багатьох періодів історії країни виключались з життя громадськості, що актуально і в наш час. Крім того, вони не мають можливості потрапити в хорошу школу, університет і тим більш знайти стабільну роботу та навіть не можуть узгодити шлюб з людиною, якщо вона є представником іншої групи населення (мається на увазі «звичайні» японці, тобто всі інші японці).
Більшість мешканців Японії заперечують існування дискримінації, незважаючи на всі свідоцтва, випадки масових звільнень та інших інцидентів, пов'язаних з дискримінацією. При цьому існує офіційна статистика, в відповідності з котрою в Японії проживають 1 млн 200 тис. буракумінів в 4400 поселеннях бураку. Інститут вивчення звільнення бураку та прав людини наводить дані в 3 млн чоловік та 6000 поселень.
Походження нащадків сучасних буракумінів є проблемою в сучасній японській історіографії. Різні дослідники вказують на різноманітні варіанти походження цих людей, при цьому різняться не лише припущення про етнічну та територіальну належність, але і про період первинного формування.
Багатьма японськими та західними дослідниками вказуються, що нащадки сучасних буракумінів з'явились в кінці періоду Сенгоку, коли деяких бунтувальників виселяли в особливі поселення. Проте відомо, що вже тоді існував комплекс уявлень, традицій та вірувань, пов'язаних з цими людьми.
Як вказує російський дослідник З. Я. Ханін, перші свідчення про парії в японській громадськості можна взяти з китайської хроніки «Хоу Хань Шу», в котрій говориться про наступі складові японської громадськості: імператорі та його кола, простого народу — хеймін, рабах та групі людей, котрі носять назву «сейко» (дослідник Морохасі Тецудзі). Це, проте, не може вважатись достатньо достовірною згадкою.
Важливим елементом в комплексі уявлень про буракуміни є концепція ритуального забруднення — кегаре. Ритуальне «забруднення» могло накопичуватись в якомусь місті, а скоріш, на конкретній людині — такій, котра частіше за інших зіштовхується з «ритуальними нечистими» предметами. Це були представники професій, пов'язаних з «нечистими» діями та подіями, і ці люди стали стійко асоціюватись з «ритуальною нечистотою», від котрої вони вже не могли позбутися не за допомогою утримання, не за допомогою спеціальних очищувальних ритуалів. «Кегаре» було спадковим. В Середині століття цих людей часто називали терміном «ета», котрий складається з ієрогліфів «багато» та «кегаре», та відображає їх істотність в очах іншого населення країни та влади.
З появою та вкоренінням в Японії буддизму, в котрому більшість з ритуально «забруднених» дій забороняються, цей комплекс уявлень про ритуальну «чистоту» та «нечистоту» отримав додаткове підтвердження та зміцнився.
Формування дискримінуючих груп населення невідривно пов'язано з переселенням в Японію великих мас ремісників з Китаю та з Корейського півострову. Японські дослідники часто вказують на те, що саме іноземці були нащадками буракумів.
У співвідношені з японською геополітичною моделлю, запозиченою колись з Китаю, японці сприймали світ східної Азії як ділення на столицю, Кінай (район навколо столиці), Кігай (далеко від столиці, але населений японцями), сьобан (землі ближніх варварів), ітекі (землі, котрі населені іншими варварами) — в відповідності з рівнем впливу імператорської влади. Відповідно, населення цих земель тривало на: проживаючу в районі Кінай аристократію та правлячий клас, котрі вели своє походження від богів неба або імператорів минулого; регіональні могутні роди, котрі походили від богів «країни рясних очеретяних рівнин»; підкорений їм простий народ — сьомін; людей з району сьобан — вихідців з корейського півострова; емісі — народів, котрі жили на японських островах, але не підкорених владі імператору; Хаято, котрі, хоча і походили від небесних богів, були під особливим підкоренням. Таким чином, парії, навіть котрі були етнічними японцями, сприймались як варвари, та через своє іноземне походження не лише «забруднених» професій, в зв'язку зі своїми ритуально «нечистими» професіями, але й не мають тієї початкової сакральної чистоти, котра присутня всьому народженому японськими богами. Виходячи з цієї традиційної японської концепції «уті-сото», тобто є «свій-чужий», недовіра і навіть зневага до чужоземців є цілком виправданою. Ця територія була найбільш популярною в XVIII—XIX століттях. Прибічники цієї теорії вказують також і на те, що ремісники в Китаї та Кореї знаходились в самій низині соціальної структури, та при переселенні ця система була перенесена та на японську землю.
В період реформ Тайка соціальне розшарування населення країни було закріплено, і в відповідності зі зводом законів Йоро ріцурьо, існувало 5 груп населення з низьким соціальним статусом: охоронці могил «рьоко», раби (кемін), раби правлячих установ «канко», державні раби «нухі», приватні раби «нухі».
Проте, ці дискриміновані групи населення трансформувались, з'явились групи «сандзьо-но тамі» та «каварамоно» (яп.河原者). Терміни «сандзьо» та «кавара» вказували на географічне положення поселень: так, найбільш розповсюдженим значенням слова «сандзьо» є закинуті території сьоенів, котрі не забезпечили надходження податків; «кавара» ж вказує на те, що ці території знаходились на берегах річок, були покриті галькою та були непридатні для землеробства. Спочатку «сандьо» були просто покинутими ділянками землі, але коли володарі сьоенів приєднали їх до своїх земель, там стали створюватись поселення, куди примусово відправляли волоцюг, ремісників, котрі і стали називатись «сандзьо-но тамі».
Вони займались видами діяльності, котра не входила в обов'язки селян, забезпечували сьоен ремесними товарами. Спочатку мешканці «сандзьо» не були зневажаючими групами, проте, з часом вони ними стали. З. Я. Ханін виділяє наступні групи «сандзьо»: «Сандзьо», знаходилась під контролем сьодзі або їх представників. Мешканці таких поселень повинні були виготовляти захоронення трупів людей та тварин, прибирання нечистот, виготовляти запропоновані ремісничі вироби, в першу чергу зі шкіри, обслуговувати місцеві святкування і т. ін. Належали такі поселення не лише аристократії, але й буддиським та синтоістським храмам, та знаходились, в основному, в районі Кіото та Нара. Поселення, котре знаходилось вздовж доріг, мешканці котрих повинні були, окрім діяльності аналогічної мешканцям поселень першого типу, забезпечувати транспортування вантажів та проїзд по дорогах Японії. Поселення, мешканці котрих, окрім стандартних для мешканців «сандзьо» обов'язків, повинні були займатись рибацтвом та полюванням, віддаючи частину храму або аристократу, котрому належало поселення. Спочатку подібні поселення створювались з ціллю забезпечення сьоена ремісницькими товарами, проте, з часом мешканці цих поселень стали піддаватися сегрегації.
Що стосується «каварамоно», то в зв'язку з тим, що території на котрих вони поселялись, не були придатні для землеробства, та вони не мали сировини для занять ремісництвом, більшість з них ставали жебраками, бродячими артистами або ворожеями. Відношення до «каварамоно» з самого початку було набагато гіршим, ніж до «сандзьо-но тами». Проте, з часом різниці між цими двома групами населення стирались: «кавара» розповсюджувались, а їх мешканці займались діяльністю, схожою з діяльністю «сандзьо-но тами».
Тоді ж період з'явився ще один вид особливих поселень, в котрих примусово поселяли полонених айнів — «фусю». Вони займались тією ж діяльністю, що і «сандзьо-но тамі».
На даному періоді не було чіткого визначення семмінів і навіть концепції «релігійної нечистоти». Періодично якісь групи входили в склад зневажаючих, а якісь виходили. Що стосується «ритуальної нечистоти», то вбивство тварин на полюванні або людей в поєдинку не вважалось накладаючим «кегаре». «Ритуальна нечистота» деяків видів виробництва також розумілась по-різному, в районах, де не було особливих поселень, «нечистою» працею займались селяни.
Термін «ета» в сучасному письмі став використовуватись з XIV століття у відношенні до більшої кількості різноманітних груп населення, котрі, в більшості, відносились до семмінів. В цей час «ета» вже сприймалась іншому населенню країни як «нечисті» люди. В період Мураматі «кавапамоно» стали виконувати поліцейські функції, а також функції конвоїрів та катувальників. Більше того, інколи як покарання використовувалась відправка в особливе поселення. До того ж вони були зайняті в будівництві, створенні іригаційних каналів та річок, а також традиційних садів при храмах, від чого їх називали також «нівамоно» (яп. 庭者, від яп. 庭 нива — сад).
Проте, деякі японські історики, особливо, Аміно Йосіхіко, вказують, що й сандзьо-но тами та каварамоно не досліджували дискримінації до середини XV століття, періоду Сенгоку, та відношення до них було як до звичайних підданих.
З приходу періоду Сенґоку почались війни, та в зв'язку з цим сильно зріс попит на товари зі шкіри, котрі використовувались як військові товари, сенґоку даймьо стали володіти «кавата», проживаючи на їх територіях, для того аби забезпечити стабільні постачання товарів зі шкіри. В 1538 році люди з клану Ходзьо, котрі мешкали в Канто, зібрали 21 родину виробників шкіри з провінції Ідзу в «кавата» та наказали їм виплачувати податки шкірою, з іншої сторони, їм було заборонено вести торгівлю шкірою з іншими провінціями. Подібні організації та контроль «каванта», функцією котрих було виробництво шкіряних виробів, були одним з елементів розвинутого контролю ремісників зі сторони сенгоку даймьо, та також стало моделлю контролю «кавата» в новий час.
Вже до початку періоду Едо існувала величезна кількість різноманітних груп населення, котрі по тим чи іншим причинам піддавались дискримінації. Ці групи відрізнялись між собою за своїм походженням, за родом заннять, економічному стану та впливу в громадськості, своїми функціями та назвами. Крім того, в склад дискримінуючого населення увійшли покарані за участь в рухах «ікко-іккі».
Японські парії знаходились за межами системи соціального розподілення сі-но-ко-сьо (військові, селяни, ремісники, торгівці), котре було основою громадського устрою в період Едо. Вони не були виділені в окремий стан, не були визначені й юридичні норми по відношенню до представників цієї групи, тому більшість свої функцій вони виконували в рамках закладених традицій. У відповідності з законами сьогунів були проведені чіткі обмеження між різними групами населення, котрим було заборонено «змішуватись» між собою — міжстанові шлюби були заборонені. Крім цього, існували жорсткі вказівки правління відносно способу життя, занять, одягу та інших моментів життєдіяльності. Проете у зв'язку з подіями нещодавнього минулого економічні позиції великої частини паріїв покращились: наприклад, у зв'язку з будівництвом міст стали затребувані каменярі, для військових потреб потребувались ковалі та чинбари і т. ін.
Окрім всього іншого, парії цього періоду відрізнялись від іншого населення повною забороною на рух по країні. Відомими випадками переселення паріїв в нові поселення, в цілях отримання максимальної вигоди їх сюзереном. Саме тоді поселення починають називати «токусю бураку» (яп. 特殊部落) або просто «бураку».