Білокура́кине — селище в Україні, адміністративний центр Білокуракинської селищної громади Сватівського району та колишнього Білокуракинського району Луганської області. Розташоване на Слобожанщині, на річці Білій (басейн Сіверського Дінця). Населення становить 6944 особи, 2450 дворів. Площа селища 488 га.

Природні ресурси Селищем тече річка Біла, права притока річки Айдар (басейн Сіверського Дінця). Вище за течією споруджено Білокуракинське водосховище. Заплава річки використовується під приватне городництво, споруджено канали, на річці шлюзи.

Селище розташоване в крейдяній системі з великими покладами вапняку, глини, будівельного піску, крейди. Тут ведуться промислові розробки названих природних ресурсів. Є невеликі запаси кам'яного вугілля, природного газу, джерела лікувальної мінеральної води. Найбільшим ресурсом для селища та району є чорноземні ґрунти.

Історія Помірно теплий клімат, наявність річок, багатий рослинний і тваринний світи, невеликі поклади корисних копалин, близькість до шляхів постійних торговельних сполучень з давніх часів привертали увагу людей на історичні простори Дикого поля. Історичний розвиток Білокуракинського краю визначався його географічним розташуванням. Тут проходив славнозвісний Кальміуський (Валуйський) шлях, яким татари робили набіги до Центральної Росії, тому й заселятись він почав пізніше ніж краї на схід від Айдару та на захід від Борової, починаючи з XVIII століття. Перші поселенці в цьому краї дали назву своїй слободі Відрадне. На початку XVIII століття, після азовських походів Петра I ці землі були віддані князю Борису Куракіну. На початку XVIII століття заснована слобода Куракіна. Олександр Куракін (1697—1749) займався освоєнням цих земель в 1730-1760-х роках, розводив на цих землях овець та велику рогату худобу, давав притулок кріпакам-утікачам з України та Росії. Заселявся цей край поступово. Дослідник історії Слобожанщини Дмитро Багалій пише:

З 1765 року у складі Валуйського повіту Воронезької губернії, на відміну від навколишніх земель козацьких полків в складі Слобідсько-Української губернії. 25 вересня 1779 року, у результаті губернської реформи Катерини II, утворене Воронезьке намісництво, Білокуракине увійшло разом з Куп'янським і Сватолуцьким комісарствами до складу Валуйського повіту. 1796 року Воронезьке намісництво скасоване, відновлена ​​Воронезька губернія. Білокуракине увійшло до складу відновленої Слобідсько-Української губернії (1835 року перейменована на Харківську), підпорядковується Біловодському повітові. Наприкінці XVIII століття в слободі діяв млин на річці Біла, стояла дерев'яна господська хата, 300 дворів селян, відбувалось 3 ярмарки на рік, на свято Архістратига Михайла скуповувати місцеву худобу приїздили з Калуги, Тули, Єльця

1802 року східні землі слобідських козацьких полків (приблизно сучасним адміністративним кордоном між Харківською і Луганською областями) передані до складу Воронезької губернії, Білокуракине — волосний центр у складі Старобільського повіту. 1824 року частина земель (Старобільський повіт) була повернута до складу Харківської губернії.

Білокуракинці за 50 років до скасування кріпацтва в 1861 році викупили себе, свою землю і волю у князя Олексія за 1 млн 100 тис. карбованців. З боку князя цей крок був вимушений. Через розгульне життя він занедбав свої землі і не пропустив нагоди якнайбільше здерти з селян, виїжджаючи послом до Франції. За князівську «милість» білокуракинці вносили плату протягом 25 років з 1805 по 1830 рік. 1848 року в слободі лютувала холера від якої померло 360 осіб, від цинги померло 360 осіб. У пореформений час відбувається інтенсивне дроблення селянських господарств, з 1863 по 1885 рік населення Білокуракиного збільшилося на 21 % і становило 5430 жителів, число дворів зросла на 38 %- 834. Великої шкоди селянам наносив падіж худоби внаслідок різних захворювань і відсутності ветеринарної допомоги, під час чумної епізоотії 1871—1872 років на кожних два селянських двори залишилося по одному коню.

Початок XX століття На початку XX століття став посилюватись процес розшарування селян. До 1900 року в селі зовсім не було залізних плугів, борін та інших знарядь сільськогосподарського виробництва. Працювали дерев'яними боронами та ралами. Не краще було і з тягловою силою. На 538 дворів у 1903 році було 446 коней, 693 волів, 476 корів, а 35 господарств не мали худоби зовсім. На початок XX століття в слободі Білокуракіна налічувалось 5503 жителів обох статей; 848 дворів, православна церква, сільське училище, заїжджий двір, 9 крамниць, проводились щотижневі базари і ярмарки.

У 1905 році 47 заможних селянських господарств утримувало майже третину худоби, особливо виділялись Почтаренки, Корнієнки, Павленки, Балабаї, які володіли землею й орендували її у бідняків (більш ніж 1500 десятин). Великого рівня досягло безробіття, щорічно в період 1900—1903 років з села на заробітки виїздило 1200—1500 робітників. Тому під час столипінської реформи до Казахстану за період 1904—1908 років виїхало 952 особи у складі 156 родин. Виїздили також і до Канади. Влітку 1906 року серед білокуракинських селян, що збирали врожай поміщика Фандєєва, почалися заворушення. Вони вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення харчування, три дні не виходили на роботу. Поміщик пообіцяв виконати вимоги, але викликав каральний загін зі Старобільська. Активістів побили різками, а наступного дня запалали скирти хліба, соломи і сіна. 1912 року в селі налічувалось 48 % бідняцьких господарств, 38 % середняцьких, 12 % великих (куркульських), інші 2 % становили торговці, духовенство тощо. У 1912 році в селі з'явилося перше промислове підприємство — паровий млин, що належав французькому підприємцю Комба. Наймали на роботу 12-15 чоловік. У цей час Павленки збудували невеличку олійню, що переробляла соняшникове насіння. 1912 року виникло «Сільгосптовариство», яке існувало на принципі пайових внесків та займалося видачею позик селянам, а пізніше стало завозити сільгоспінвентар.

У роки Першої світової війни майже всі чоловіки, які підлягали мобілізації, були призвані до царської армії та відправлені на фронт.

Волосне управління, яке очолювали заможний хлібороб Лавренко та представник партії есерів Цанов, під час Лютневої революції 1917 повністю підтримало політику Тимчасового уряду.

Радянський період Радянська влада на території Білокуракиного була вперше встановлена в грудні 1917 року на сільському сході. Першим головою сільської ради став місцевій бідняк Єфрем Миронович Вашура. Рада забезпечувала хлібом і насінням бідноту, годувала фронт, демобілізованих солдатів на фронт. Сільську раду очолював демобілізований після поранення червоноармієць П. М. Чорнуха.

У квітні 1918 року в село з боку Старобільська вступили австро-угорські війська. Перед вступом німців до села з місцевих жителів, колишніх фронтовиків, була створена партизанська група, яку очолили брати Іван та Степан Ладнаї, Дмитро Матвійович Рогозян та Арсентій Вітер. 25-26 червня 1918 року в село вступили частини 1-го кінного гайдамацького полку кошового отамана Костя Гордієнка і 1-го Українського куреня смерті, які своєю агітацією спричинили хвилювання проти Гетьманщини і німців, це викликало арешти. 27 серпня з реорганізацією корпусу в дивізію прийшов наказ про прийняття запорожцями присяги на вірність гетьману, біля тридцяти чоловік присяги не прийняли, тому їх негайно увільнили з полку. У листопаді австро-угорські війська покинули село.

У червні 1919 року німців змінила влада денікінців, які грабували населення, піддавали репресіям усіх, хто здавався їм підозрілим.

У грудні 1920 року до Білокуракиного увійшов полк червоноармійців І кінної армії Будьонного під командуванням Левченка. Вже в січні 1921 року повстанські загони Колеснікова (200 шабель, 500 гвинтівок, 9 кулеметів) ліквідували невеличкий загін народної міліції, вбили 11 активістів, яких було поховано в братській могилі в центрі селища (1951 року споруджено пам'ятник).

1921 року вдруге відновили роботу ради селянських депутатів. У січні в Білокуракиному створений більшовицький осередок, до складу якого ввійшли інвалід війни Дмитро Матвійович Рогозян, Арсеній Вітер та Василь Заїка. Всі члени більшовицького осередку увійшли до складу першого Ревкому, Рогозян став головою, а Вітер — продкомісаром. У 1921 році було експропрійовано олійницю (обслуговувало 20 робітників) і передано товариству «Праця».

У квітні 1923 року село стало центром Білокуракинського району Старобільської округи Донецької губернії. Райком партії очолив колишній юзівський робітник, голова волосного комітету В. П. Перов, райвиконком — голова колишнього волосного ревкому Д. М. Рогозян. У 1923 році здержавлено паровий млин. 1924 року в Білокуракиному були створені перші комсомольська (очолив Василь Антоненко) та профспілкова організації.

У 1927 році 109 селянських господарств об'єдналися в товариство зі спільної обробки землі (ТОЗ). Через рік їх стало 3, а в кінці 1928 року вони об'єдналися в колгосп «Гасло культури» (голова Трохим Митрофанович Заєць). Першими до колгоспу вступили бідняки Федір Стасюк, Савелій Муромець, Лука Півторацький. У 1930 році утворився другий колгосп. 1932 року в селі повністю закінчилася колективізація бідняцьких та середняцьких господарств, колгосп «Гасло культури» був розділений на 7 сільгоспартілей: «Соціалістичний Донбас», «Червоний прапор», «Червоний шлях», «імені Петровського», «Ленінський шлях», «КІМ», «імені Ворошилова», «Червона зірка». Під час колективізації на середину 1931 року колективізовано було до 85 % селянських господарств. Забезпеченість колгоспів продуктами була недостатньою, 10 % колгоспників селища зовсім не мали хліба. До колгоспів усіх незгодних залучали силою, у разі відмови записували в куркулі і розкуркулювали — відбирали майно, вивозили всією родиною на ярок, деяких відправляли на заслання. Виконуючи планове завдання з відсотка розкуркулених, розкуркулювали і середняків, і бідняків. Розкуркулені без засобів виробництва, без права відвідувати село без перепустки від коменданта існували за рахунок жебрацтва, виїздили на Донбас. Така політика призвела до напруженого положення, зростання випадків бандитизму, нічного патрулювання вулиць міліцією.

Суцільна колективізація, політика розкуркулювання та непосильні хлібозаготівлі призвели до Голодомору 1933 року. Під час Голодомору за архівними даними в селі загинуло 378 осібМихайличенко В. В., Борзенко М. О., Жигальцева В. Л. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Луганська область.  — Луганськ: Янтар. — 2008. — 921 с.. Урожайність хліба в 1932 році по району була в середньому такою ж як і в 1931 році.

У 1932 році створена МТС (перший директор Жолтіков Андрій Петрович). Першим механіком МТС був Заїка Микола Данилович, а одні з найкращих трактористів тоді були Гринько Денис Пилипович, Лавренко Андрій Данилович, Гладченко Омелян Трохимович, Чаленко Арсеній Салифонович. У 1934 році побудована нова машинно-тракторна майстерня, до якої прибули нові трактори ХТЗ. 1936 року тракторна бригада Білокуракинської МТС, яку очолював І. Т. Острогляд, досягла рекордного виробництва: на 15-сильний трактор — по 1200 га. Бригадир Острогляд та його заступник Г. Т. Сухоставський були нагороджені орденами Леніна.

Білокуракине постраждало внаслідок геноциду українського народу, вчиненого урядом СРСР у 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв — 371 людина.

У 1938 році в селі почала працювати залізнична магістраль Москва — Донбас, яку будували з 1932 року. Побудована залізнична станція Білокуракине. У 1938 році закінчена перша черга хлібоприймального пункту. У цьому ж році почалося будівництво автомобільного шосе від станції до міста Старобільськ. Був створений харчокомбінат по переробці фруктів і овочів, виготовленню кондитерських виробів, безалкогольних напоїв. Промкомбінат виробляв з місцевої сировини цеглу, гончарні і столярні вироби. Працювала швацька і взуттєва артілі. 1938 року утворено Ворошиловградську область.