Болградська гімназія імені Г. С. Раковського () — гімназія в місті Болград Одеської області, яка була заснована у 1858 році за запитом бесарабської болгарської громади у тодішньому Молдавському князівстві на прохання бессарабської болгарської та гагаузької громад, і таким чином була найстарішою середньою школою Болгарського національного відродження; і донині вона залишається центральною для вираження болгарської культури в Україні. Спочатку вона була самоокупною та мала повне управління над різними початковими школами в південній Бессарабії, а кошти забезпечувалися її власністю на кілька озер та рибних господарств на північ від дельти Дунаю, включаючи Ялпуг та Кугурлуй. Її нинішня назва, надана в 1999 році, вшановує болгарського інтелектуального лідера та політичного діяча Георгія Стойкова Раковського, який особисто брав участь у створенні гімназії. Хоча заклад офіційно називається гімназією (середньою школою), наразі вона проводить заняття для учнів віком від 6 до 18 років.

Школа, як і вся південна Бессарабія, була інтегрована з Об'єднаним князівством Волощини та Молдови з 1859 по 1978 рік і зазнала спроб румунізації; її регіональна монополія на болгарську освіту також була поставлена під сумнів Російською імперією, яка створила конкуруючі навчальні заклади в Комраті та Миколаєві. Заклад зберіг свою основну місію та автономію до 1870-х років, коли його студенти активно воювали під час Визволення Болгарії. Відразу після цього сам Болград був анексований Росією та включений до складу Бессарабської губернії. Режим царського самодержавства закрив його друкарню, поступово скасував етнічні привілеї та в 1884 році перейменував його на честь Олександра III. Гімназія не була позбавлена своїх маєтків, які вона зберегла в міжвоєнний період, коли Бессарабія була об'єднана з Румунією. Великорумунські режими намагалися, але не змогли конфіскувати озера; вони також відновили політику централізації та наполягали на прийнятті неболгарських студентів — хоча в школі продовжували навчатися професори з етнічних меншин, їхня політична лояльність ставилася під громадський контроль. За румунського правління заклад був відомий як ліцей, а з 1932 року був перейменований на честь Кароля II.

Під час Другої світової війни Бессарабія була захоплена Радянським Союзом: спочатку шляхом окупації в 1940–1941 роках, а потім, більш остаточно, шляхом анексії та включення до складу Української РСР (з 1944 року). У радянській системі освіти це була звичайна гімназія, хоча болгарський внесок все ще визнавався. Розпад Радянського Союзу перетворив її на звичайну українську державну школу, а пізніше на школу з офіційно визнаним болгарським акцентом, яку також відзначали в Болгарії, яка пропонує своїм випускникам низку державних стипендій. З 2010 року в честь школи на хребті Сентінел в Антарктиді названо «льодовик Болград».

Історія

Російський проект та молдавський істеблішмент Російсько-турецькі війни кінця XVIII та початку XIX століття спонукали багатьох болгар покинути Османську імперію, яка століттями окупувала Болгарію, та оселитися на південних володіннях Російської імперії, зокрема в губернаторстві Бессарабія. Ці бессарабські болгари разом з гагаузами заснували 64 села в Бессарабії, а також міста Болград та Комрат. Ще в 1832 році український славіст Юрій Венелін запропонував, щоб Болград став центром болгарської культури та освіти в Російській імперії; однак, на той час ця ідея не була втілена в життя. У 1840-х роках губернатор Павло Кисельов домігся відкриття болгарських початкових шкіл по всьому регіону, а також створив школу землемірів у Болграді. Всі ці заклади були закриті за його наступника Івана Арандаренка.

Після Кримської війни (1853–1856) південну Бессарабію (включаючи Болград) було повернуто до складу Молдавського князівства, румуномовного автономного регіону в межах османських володінь. Відразу після цього Теодор Балш, як молдавський каймакам (призначений османами регент), офіційно пообіцяв захищати культурні права болгар, назвавши їх жертвами царського самодержавства; цей проєкт був перерваний його смертю. Його наступником у 1857 році став Ніколае Воґоріде, який сам був болгарин за походженням. Болгарський активіст Георгій Стойков Раковський особисто лобіював перед Воґоріде питання дозволу на молдавській території існування болгарської друкарні, а також брав участь у відкритті середньої школи, допомагаючи делегації Болграда, яка подала своє прохання до Каймакаму в січні 1858 року. Інші покровителі школи звернулися до Раковського з проханням допомогти в організації обіцяного закладу, але Висока Порта та Австрійська імперія завадили йому залишитися в Молдавії, оскільки обидві країни вважали його бунтівником і втікачем.

Робота зі створення школи лягла на плечі сільських зборів, або обштів, які проголосували за безкоштовну освіту для всіх нащадків колоніальних родин. 10 червня 1858 року в Яссах Каймакам надав членам комітету довіри Ніколі Парушеву та Панайоту Грекову статут, що дозволяв створення школи. У статуті були окреслені цілі, які ставила перед собою школа, а також деякі основні правила. Середня школа була відкрита для всіх колоністів, якщо вони були східно-православного віросповідання. Закінчення Болградської середньої школи вимагало загалом семи років навчання, перші три з яких вважалися прогімназією, або молодшою середньою школою. Частиною навчальної програми були латинська, болгарська та румунська мови. Деякі заняття проводилися церковнослов'янською та французькою мовами.

У 1858 році в місті відкрилось училище, яке вже з наступного року (1 травня 1859) було реорганізовано у гімназію імені Кирила і Мефодія. Школа мала історичну відзнаку як вагомий внесок у Болгарське національне відродження. Її створення як провідної болгарської школи в Молдавії чи Валахії сприяло імміграції болгар, яка вперше включала значну когорту кваліфікованих вчителів, навіть якщо загалом більшість іммігрантів віддавали перевагу Бухаресту та Бреїлі. Хоча Болградська гімназія розташована за межами Болгарії, її також пам'ятають як перший заклад свого рівня, який пропонував освіту болгарам. Заклад залишався фінансово незалежним від держави та церкви, оскільки покладався на дохід від орендної плати. Володіючи близько 3500 гектарами та низкою пантів (рибальських човнів), а також трьома закусочними, їй було передано право власності на кілька озер з рибальськими угіддями — Белеу, Кагул, Картал, Кугурлуй, Ялпуг — а також володіла половиною Чатлабуги та десятою частиною Читаю. Традиційно цим значним маєтком керував тріумвірат епітропів (опікунів). Їх обирали на трирічний термін 74 делегати сільських громад (по два делегати від села). 27 «колоній» у Бессарабії були укомплектовані випускниками та підпорядковувалися власному інспекторату гімназії. Першим директором школи був Сава Радулов з Панагюриште, у 1860–1864 роках змінив лікар Георгій Міркович зі Сливена.

Перший румунський період У 1859 році Болград і Молдавія були поглинуті більшим Князівством Румунія зі столицею в Бухаресті. Обраний домнітором, Александру Іоан Куза відвідав школу у вересні того ж року. У листопаді головний союзник Кузи, Михаїл Коґелнічану, отримав листа, підписаного кількома болгарськими міщанами, з проханням підтримати створення друкарні, яка б обслуговувала потреби школи. З 1860 року режим Кузи почав скасовувати етнічні привілеї. Невдоволення переросло в жорстокі зіткнення, а також зареєстрував протести з боку деяких болгарських сіл, мешканці яких переїхали до Таврійської губернії, приєднавшись до кримських болгар. Протягом наступних трьох років Куза поперемінно виявляв жорсткий румунський націоналізм та висловлював внесок болгар: він розглянув пропозицію Натанаїла Бойкікева, який хотів, щоб гімназія функціонувала як богословська семінарія, але також подбав про те, щоб самому Натанаїлу не дозволили стати директором школи, оскільки він був «русофілом».

Більша частина Бессарабії, яка протягом цих десятиліть перебувала під безперервним російським пануванням, також успадкувала болгарську громаду, яка боролася за освітню автономію. 1862 року в Комраті росіяни заснували «Центральну болгарську школу». Хоча використання рідної мови в ній було обмежене, і їй не дозволялося володіти будь-яким майном, пов'язаним з її назвою, вона вважалася вищою за дещо старішу болгарську установу в Болграді. «Південнослов'янська школа-інтернат», заснована в Миколаєві Тодором Мінковим, також намагалася конкурувати з проєктом Воґоріде — і серед її учнів було згадано п'ятьох уродженців Болграда. У своєму приватному листуванні з російською владою Мінков стверджував, що школа Болграда була безперечною жертвою спроб румунізації. На противагу цьому, чеський історик Костянтин Їречек стверджував у 1879 році, що поряд з Габровською школою та Пловдивською гімназією Болградська гімназія була одним із трьох найкращих болгарських навчальних закладів.

Досі відома новій владі та громадськості як «болгарська школа» (Scóla bulgară de la Bolgrad, модернізовано: Școala bulgară de la Bolgrad), Болградська гімназія змогла ствердити свій статус на основі статуту Воґоріде. У 1860 або 1861 році вона домоглася створення власної друкарні, що зробило Болград одним з найбільших болгарських видавничих центрів, а його книги поширювалися по всій Румелії. Єпитроп, який придбав друкарні з Праги, також оплатив багатомовну колекцію книг та журналів. У 1863 році школа почала замовляти інші матеріали з-за кордону. Як повідомляли газети в грудні того ж року, виникло непорозуміння: рада замовила «інструменти» та очікувала отримати наукові інструменти, але замість цього їй надіслали музичні інструменти. Запитані об'єкти, включаючи повноцінну метеостанцію, були отримані через деякий час і продовжували повністю функціонувати аж до 2020-х років. Близько 1870 року студентська спільнота створила культурний клуб («Субуждане») та театральне товариство. Вони фактично пропагували болгарський націоналізм і мали зв'язки з Бухарестським науковим товариством. Студенти також видавали часопис під назвою «Общ Труд» («Громадські зусилля»).

Наступником Кузи на посаді Домнітора став Кароль Гогенцоллерн, який також здійснив подорож регіоном і в листопаді 1866 року відвідав школу. 1870 року викладацький склад складався з 13 вчителів, з яких максимум четверо були румунами (наприклад, А. Сакко, А. Скулетті та В. Зотта), тоді як усі інші були болгарами. Вчена Олена Сюпюр повідомляє, що у 1875–1882 роках лише двоє вчителів були румунами, порівняно з 19 болгарами та 6 росіянами (у школі також працювало по одному представнику з громад поляків, італійців та чехів). Серед відомих болгарських вчителів того часу були історик Димитар Аґура, який навчався у Титу Майореску, та професор математики Христо Белчев — уродженець Болграда, який згодом обійняв посаду міністра фінансів Болгарії. Петро Вулпе, випускник гімназії та Новоросійського університету, який обрав кар'єру в Румунії, викладав природничі науки до 1878 року — колега інженерів Александра Фітова, Івана Марінова та Г. Велева, які читали лекції з інших точних наук. Василь Берон, який деякий час обіймав посаду директора школи, також був титулярним професором природничих наук, а В. Крістев проводив курси з бізнес-освіти; Сава Беров довгий час був музичним педагогом.