Генерал сер Майкл Девід «Майк» Джексон (; 21 березня 1944 — 15 жовтня 2024) — відставний британський офіцер і один з найпомітніших генералів британської армії з часів Другої світової війни. Джексон почав військову кар'єру зі вступу в Розвідувальний корпус у 1963 році, але 1970 року перейшов у Парашутно-десантний полк, в якому відслужив два з трьох своїх відряджень до Північної Ірландії. Під час свого першого відрядження, перебуваючи у званні ад'ютанта, Джексон став свідком Кривавої неділі (1972), коли солдати відкрили вогонь по протестуючим, убивши 13 осіб. Його друге відрядження, під час якого він був уже командиром роти, припало на період після засідки у Ворренпойнті (1979), коли британська армія понесла найбільш важкі втрати за період конфлікту в країні. 1982 року Джексона призначили на штабну посаду в міністерстві оборони, а 1984 року він став командиром 1-го батальйону Парашутно-десантного полку. На початку 1990-х його втретє відправили до Північної Ірландії — вже як командира бригади.
У 1994 році Джексон відслужив своє перше відрядження на Балканах, де командував багатонаціональною дивізією Сил втілення (ІФОР) НАТО. 1997 року, після штабної роботи в Британії, його призначили командиром Об'єднаного корпусу швидкого реагування (ARRC) НАТО. Під час війни в Косово Джексон разом із ARRC повернувся на Балкани, де відмовився виконувати наказ американського генерала Веслі Кларка — свого безпосереднього начальника у ланцюзі командування НАТО — заблокувати злітно-посадочну смугу аеропорту в Приштині та ізолювати розміщений там російський контингент. Як він заявив Кларку: «Я не збираюся через вас починати третю світову війну». Цей інцидент викликав багато суперечок, особливо в США, і приніс Джексону прізвисько «Мачо Джако» в британській бульварній пресі. Джексон установив ділові стосунки з російським генералом, що командував загоном у Приштині, подарувавши йому пляшку віскі та надавши росіянам загін британських солдат під командуванням свого сина Марка.
Після повернення до Великої Британії, Джексона підвищили до генерала і призначили головнокомандувачем сухопутними силами — на другу за старшинством посаду в британській армії. Відслуживши три роки на цій посаді, Джексон у 2003 році був призначений начальником Генерального штабу (CGS) — професійним керівником британської армії. Він зайняв цей пост за місяць до початку війни в Іраку, на тлі суперечок щодо законності вторгнення і тверджень, що армія була погано оснащена. Однак, він відкидав заяви, що армія перебувала в «критичному стані». Найбільш спірним моментом його перебування на посту CGS була перебудова системи полків та об'єднання багатьох з них, що призвело до втрати їх історичних назв. 2006 року Джексон передав пост серу Річарду Даннатту і пішов з армії після майже 45-річної служби.
Ранні роки Батько Джексона, Джордж, служив солдатом у кінній гвардії, після чого вступив у Корпус обслуговування Королівської армії. Під час Другої світової війни у день Д Джордж Джексон прийняв командування ескадрою десантних транспортних засобів після того, як його командира убили в бою. Пізніше він був нагороджений бельгійським Військовим хрестом та удостоєний згадки у наказі. Майк народився у 1944 році у будинку його матері в Шеффілді (Південний Йоркшир). Після війни Джорджа Джексона відправили до Триполі (Лівія), де він прожив з родиною два роки та де народилася молодша сестра Джексона. Переживши серцевий напад, Джордж Джексон після 40 років в армії вийшов у відставку в званні майора. Мати Джексона, Айві (уроджена Бауер)Jackson, Gen. Sir Michael David, (Sir Mike). Who's Who A & C Black, 2011; online edn, Oxford University Press. Retrieved 30 May 2011., була куратором у музеї у Шеффілді.
Через відрядження батька Джексон навчався у різних початкових школах перед тим, як вступити до незалежної школи-інтернату Стемфорд у південному Лінкольнширі. У школі він був старостою та разом з Джоном Древієнкієвічем (майбутнім генерал-майором) входив до Об'єднаного кадетського корпусу. У 15-річному віці Джексон вирішив, що хоче бути солдатом.
Початок військової кар'єри Попри поради директора Стемфорда розглянути варіант навчання в університеті, Джексон у 1961 році подав заяву на вступ у лави британської армії. Його було прийнято і у січні 1962 року він вступив до Королівської військової академії в Сандгерсті, яку закінчив у грудні 1963-го. У Сандгерсті він зацікавився Парашутно-десантним полком, але зрештою вступив у Розвідувальний корпус — у віці 19 років та у званні молодшого лейтенанта. Після свого призову Джексон скористався можливістю, що пропонувалася у Розвідувальному корпусі, — пройти підготовку командира взводу в бойовому полку, — і вирішив зробити це у Парашутно-десантному полку.
Перед тим, як залишити Сандгерст, він подав заяву на отримання вченого ступіню в цивільному університеті під час проходження військової служби — за програмою, що субсидується армією, — та був прийнятий на курс русистики в Бірмінгемському університеті. Курс вимагав від студентів декілька місяців прожити в СРСР; оскільки міністерство оборони не дозволило Джексону поїхати до країни, університет погодився зняти цю вимогу. Після випуску в 1967 році Джексон повернувся до армії. Його першим підвищенням було отримання звання лейтенанта 20 червня 1965 року. Він служив ад'ютантом у Парашутно-десантного полку в Малайзії, Гонконгу та Ангільї. В Ангільї його батальйон замінив сили, відправлені для відновлення порядку після проголошення незалежності острову в 1969 році. Після цього відрядження Джексона підвищили до капітана і він неохоче повернувся у Розвідувальний корпус. Зрештою, через рік, у 1970 році, він отримав дозвіл перейти у Парашутно-десантний полк, зберігши звання капітана.
Джексон продовжив службу в Північній Ірландії ад'ютантом 1-го батальйону Парашутно-десантного полку (1 PARA) і став свідком Кривавої неділі 30 січня 1972 року, коли 13 протестувальників в Деррі були застрелені солдатами з 1 PARA. Джексон знаходився у тактичному штабі, що стримував протести безпосередньо перед початком стрілянини, і він супроводжував командира батальйону Дерека Вілфорда, коли той вирішив вирушити до місця подій. Вони дісталися позиції, коли стрілянина вже завершилася, але пізніше Джексон згадував, що побачив кілька тіл позаду армійського автомобіля. 1976 року він отримав звання майора та проходив курси в штабному коледжі в Кемберлі перед тим, як вирушити до Німеччини начальником штабу Берлінської піхотної бригади.
Після Берліна Джексон відслужив своє друге відрядження у Північній Ірландії, цього разу як командир роти. Це відрядження припало на період після засідки у Ворренпойнті (1979), коли британська армія понесла найбільш важкі втрати за період конфлікту в країні. Прибувши на місце незабаром після другого вибуху, Джексон керував роботою на місці події. Йому довелося ідентифікувати свого близького друга, майора Пітер Фурсмана, з останків обличчя, яке було відірвано від черепа. Того ж року на день народження королеви Джексон був удостоєний звання кавалера ордена Британської імперії, а у 1981-му був згаданий у наказі на знак визнання його служби у Північній Ірландії.
Пройшовши навчання у Національному оборонному коледжі, Джексон увійшов до штабу керівництва Військового коледжу й у 1981 році був підвищений до підполковника. Він прослужив у штабі керівництва коледжу в Кемберлі два з половиною роки. У цей період, під час Фолклендської війни 1982 року, його прикомандирували до штатної посади у міністерстві оборони і таким чином він упустив можливість безпосередньо взяти участь у конфлікті. У березні 1984 року він прийняв командування 1 PARA, який у той час дислокувався у Норвегії, проходячи тренування за сценарієм радянського нападу. Стурбований недостатньою підготовкою до погодних умов, Джексон передчасно залишив Кемберлі для того, щоб пройти тренування у Королівській морській піхоті. З 1986 по 1988 рік він перебував на посаді старшого керівника Об'єднаного оборонного коледжу, отримавши у 1987 році звання полковника.
Під час служби у званні полковника Джексон роздумував про відставку. Він думав, що у 44 роки вже упустив шанс отримати підвищення до бригадира і що, можливо, «досяг своєї стелі», оскільки офіцерів у віці рідко відбирали для просування по службі. Його вмовили спробувати ще раз наступного року, і 31 грудня 1989-го він отримав звання бригадира — після шести місяців на службовій стипендії, під час яких він писав статтю про майбутнє армії і проходив курс з вищого командування і штабної роботи. Джексон вирушив у третє відрядження у Північну Ірландію як командир 39-ї піхотної бригади. Цей пост він займав до 1992 року, таким чином пропустивши війну в Перській затоці. У 1992-му його підвищили з кавалера до командора ордена Британської імперії.
У вищому командуванні Займавши лише один пост у чині бригадира, у травні 1992 року Джексон отримав тимчасовий чин генерал-майора; у мирний час старші офіцери, як правило, займали дві посади перед підвищенням. Його призначили начальником управління з обслуговування особового складу в міністерстві оборони з підпорядкуванням генерал-ад'ютанту. У червні 1992 року його затвердили у званні генерал-майора заднім числом з жовтня 1991-го. Після двох років у міністерстві Джексон у квітні 1994 року прийняв командування 3-ю механізованою дивізією.
Під час Югославських війн у 1995 році Джексон мав замінити Руперта Сміта на посаді командира Сил ООН по охороні (UNPROFOR), що спричинило б його передчасне просування у генерал-лейтенанти (тризірковий ранг) і отримання блакитного берету командування ООН. Однак у результаті Дейтонських угод UNPROFOR був перетворений на Сили втілення (ІФОР) під керівництвом НАТО і Джексон залишився генерал-майором (двозірковий ранг), командуючи 3-ю дивізією і військами з низки інших країн, що складали багатонаціональну дивізію Південно-Захід. Джексон зберігав командування 3-ю дивізією до липня 1996 року і ненадовго продовжив працювати на штабній посаді начальника управління з розвитку та доктрини. У листопаді 1996 року він був удостоєний звання кавалера ордена Лазні.
Після призначення командувачем Об'єднаного корпусу швидкого реагування (ARRC) НАТО, Джексон у січні 1997 року отримав тимчасовий чин генерал-лейтенанта, а у квітні 1997 року його затвердили у цьому званні. У ланцюзі командування НАТО Джексон підпорядковувався Верховному головнокомандувачу ОЗС НАТО в Європі — американському чотиризірковому генералу Веслі Кларку. Під командуванням Джексона сили ARRC у березні 1999 року були розгорнені у Боснії і Герцеговині, де Джексон відслужив своє друге відрядження на Балканах, командуючи KFOR — багатонаціональними силами НАТО з підтримки миру, створеними наприкінці війни у Косово.
У червні 1999 року він опинився у центрі уваги засобів масової інформації після конфронтації з Кларком: Джексон відмовився заблокувати злітно-посадочну смугу зайнятого росіянами аеропорту в Приштині та ізолювати там російські війська, що завадило б їм вилітати у підкріплення, — після того, як наказ був підданий сумніву капітаном Джеймсом Блантом. У палкій суперечці з Кларком Джексон заявив йому: «Я не збираюся через вас починати третю світову війну». Пізніше він заявив BBC, що виконання наказу могло б призвести до збройного протистояння з російськими військами, що, на його думку, не було «правильним шляхом розпочинати відносини з росіянами». Пізніше США переконали сусідні країни, у тому числі Угорщину та Румунію, закрити повітряний простір для росіян. Джексон був підданий критиці американськими військовими і політиками, зокрема головою Об'єднаного комітету начальників штабів генералом Х'ю Шелтоном, який назвав інцидент «тривожним», і сенатором Джоном Ворнером, який звинуватив Джексона у порушенні субординації.