Югославські війни або Війна в Югославії — низка збройних конфліктів, що відбувалися на території колишніх республік Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.
Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу, та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії і Герцеговині, македонцями та албанцями в Північній Македонії. Війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косово. Югославські війни стали одним з наймасштабніших збройних конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.
Югославські війни можна розділити на дві основні групи: Війни під час розпаду Югославії: 1. Війна Словенії за незалежність (1991) (Десятиденна війна) 2. Війна Хорватії за незалежність (1991—1995) (хорв. Domovinski rat, Вітчизняна війна) 3. Боснійська війна (1992—1995) Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995) Конфлікти в регіонах населених албанцями: 1. Війна в Косові (1998—1999) Операція НАТО в Югославії (1999) 2. Конфлікт у Південній Сербії (2000—2001) 3. Конфлікт у Македонії (2001)
Причини та історичні передумови конфлікту
В XIX ст. сербську інтелігенцію почали охоплювати ультранаціоналістичні шовіністичні ідеї Великої Сербії. Найрадикальніші ідеологи подібних концепцій — Мілош Мілоєвич, Стоян Новакович та деякі інші стверджували, що майже всі слов'янські народи Балканського півострова є сербами, які з тих чи інших причин віддалилися від «єдиного» сербського народу. До сербів зараховувались не лише боснійці та хорвати, які мають мови наближені до сербської (а в комуністичній Югославії їх взагалі вважали однією мовою і називали сербохорватською або хорватосербською), а й словенці, македонці та навіть болгари. Стверджувалось, що деякі з цих народів це серби, які зазнали іноземного впливу і «покатоличились» (як хорвати та словенці) або прийняли мусульманство (як боснійці). Деякі інші народи (наприклад болгари та македонці) є наслідком історичного розділення з «єдиним» сербським народом. В різні часи доктрина Великої Сербії ставала чи не головним напрямком державної політики Югославії.
По завершенню Першої світової війни внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії Словенія та Хорватія увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, яке згодом було перейменоване у Королівство Югославія, де панівною нацією були серби, а решті народів відводилась роль пригнобленої меншості. Ці території фактично стали винагородою сербам за участь у Першій світовій війні. Незважаючи на набагато вищий економічний розвиток Словенії і Хорватії, вся повнота влади належала лише представникам сербської еліти. Вперше за тисячолітню історію був розпущений хорватський парламент (який не працював з 1920 по 1939 рр.), а адміністративний поділ держави на бановини був сформований таким чином, аби забезпечити повне домінування сербів: зокрема територія з хорватським населенням була поділена одразу на декілька бановин; території населені іншими не сербськими народами об'єднувались у бановини з територіями населеними сербами для того, аби серби складали там більшість або значну меншість. В цьому югославська держава була аналогом СРСР, де формальна рівноправність народів була засобом збереження панування однієї нації (росіян в Радянському Союзі та сербів в Югославії), яка здійснювала ультранаціоналістичну та шовіністичну політику і пригноблювала решту народів держави. В Югославії протягом майже всього XX століття деякі народи позбавлялись права на власну рідну мову. Зокрема стверджувалось, що не існує окремих хорватської, боснійської та чорногорської мов, що майже всі південнослов'янські народи розмовляють сербською (сербо-хорватською) а хорватська, боснійська та чорногорська просто є її діалектами (подібні твердження існують в Сербії і досі). Посилення національного гноблення народів викликало активний рух спротиву та загострило ситуацію в країні. 20 червня 1928 року сербами був вбитий лідер хорватського національно-визвольного руху Степан Радич, якого вбили прямо в залі югославського парламенту. У відповідь на заворушення в країні король Александр І Карагеоргієвич лише посилив гніт. У 1934 році хорватами і македонцями в Марселі був убитий вже Александр І Карагеоргієвич. Об'єднання у 1939 році хорватських земель в єдину бановину та надання їй автономії вже не могло врятувати ситуацію.
Під час Другої світової війни німецькі нацисти прагнули використати хорватське бажання помсти і відплати за національне гноблення сербам, створивши Незалежну Державу Хорватія під керівництвом уряду усташів не лише на хорватській етнічній території. Однак по завершенню війни в новоствореній Йосипом Тіто комуністичний Югославії час мститися настав уже для сербів, які бездоказово і безпідставно звинувачуючи усташів у злочинах нацизму масово їх знищували. Також під приводом боротьби з тими, хто співпрацював з німецькими фашистами розпочалася розправа з хорватською інтелігенцією та інтелігенцією інших не сербських народів Югославії, внаслідок чого було знищено величезну кількість невинних людей. Сьогодні в Хорватії громадськість вимагає визнати знищення усташів та пов'язаного з цим терору злочином проти людства, покарати винних в ньому і засудити постать Тіто.
В післявоєнний період югославська влада активно заохочувала заселення сербами Хорватії, Боснії та Герцеговини та інших регіонів, де серби не становили більшість (зокрема Косова) за рахунок різноманітних пільг, привілей та кращих умов оплати праці за межами власне Сербської союзної республіки.
У 80-х роках після смерті Тіто в Югославії настала економічна та моральна криза, що зрештою призвело до появи вкрай негативних явищ у суспільній свідомості. Зокрема сербська інтелігенція (більша частина якої сповідувала радикальні ультранаціоналістичні погляди) вирішила, що настав час для вирішального наступу на права не сербської меншості. Екстремістські настрої були виражені у Меморандумі сербської академії наук і мистецтв який оцінюють як такий, що містить фашистські заяви і заклики, серед яких заклики до перетворення Югославії з федеративної на сербську національну державу, а також заклики до геноциду певних етносів, зокрема заклик до «деалбанізації» Косова. Вважається, що саме цей Меморандум, який був оприлюднений в белградській газеті «Вечірні новини» у 1986 році, зробив ключовий внесок у розпад Югославії та початок Югославських воєн. За іронією долі, попри те, що майже всі сербські політичні лідери засудили Меморандум, їхні подальші дії були фактично впровадженням основних його положень на практиці.
В останні роки існування Югославії відносини між союзними республіками погіршились. Економічно розвинені Словенія та Хорватія виступали за розширення своїх автономій, натомість Сербія за більш унітарну державу. Усвідомивши, що згоди не дійти, Словенія та Хорватія розпочали дії, спрямовані на здобуття незалежності. На 14-му з'їзді компартії Югославії словенська та хорватська делегації залишили з'їзд на знак протесту. 23 грудня 1990, Словенія провела референдум про незалежність, на якому за підтримку незалежності проголосувало 96 % виборців. Після цього Белград заявив про наміри ліквідувати Республіканські територіальні сили оборони, запровадивши централізовану систему оборони. За цим послідувало проголошення Словенією незалежності у червні 1991 року і початок війни.
Війни під час розпаду Югославії
Війна Словенії за незалежність
Оголосивши державну незалежність 25 червня 1991 року Словенія очікувала від Белграда спроб вирішення конфлікту військовою силою. 26 червня сили Югославської Народної Армії, дислоковані в хорватській Рієці, дістали наказ висунутись до Словенії та захопити прикордонні пункти пропуску на кордоні з Італією. Станом на 27 червня майже всі головні об'єкти Словенії (практично всі прикордонні пункти пропуску, столиця Словенії Любляна та міжнародний аеропорт в столичному передмісті Брніку) були захоплені югославською армією без опору та жодного пострілу. Однак рішучість словенського керівництва на чолі з президентом Міланом Кучаном, яке вирішило чинити збройний опір, відіграла вирішальну роль. Таємно розбудовуючи власні збройні сили напередодні війни, словенці використали переважно гірський ландшафт країни для успішного ведення спочатку партизанської, а згодом і відкритої війни, і в ході бойових дій, що місцями переросли в жорстокі бої (особливо в містечку Горня Радгона), зуміли завдати армії Югославії вирішальної поразки, заподіявши своєму супротивнику значних втрат — 44 убитих, 146 поранених та 4.944 полонених. Натомість словенці зазнали втрат у 19 осіб убитими (з яких 9 військових, а решта цивільні особи) та 182 пораненими. Зазнавши поразки і не маючи можливості продовжувати бойові дії, Югославський уряд пішов на укладання Бріонського мирного договору 7 липня 1991 року, за яким Югославська Народна Армія припиняла ведення бойових дій на території Словенії; натомість Словенія та Хорватія на три місяці відкладали проголошення незалежності.
Війна Хорватії за незалежність