Інфекці́йні захво́рювання / хворо́би — розлади здоров'я людей, тварин, рослин у вигляді хвороби, які спричинюють збудники — віруси, різноманітні бактерії, найпростіші, паразитичні гриби, гельмінти, продукти їхньої життєдіяльності (екзотоксини, ендотоксини), патогенні білки — пріони, здатні передаватися від заражених організмів здоровим і схильні до масового поширення. Тому в країнах розвиненої медицини предметом людської інфектологіїНазва науки, яка вивчає закономірності інфекційних захворювань. є, передусім, так звані заразні, комунікативні хвороби (), тобто ті, які можуть бути передані здоровим особам. Опікуються діагностикою і лікуванням цих хвороб серед населення відповідні фахівці, що входять до медичної спеціальності «Інфекційні хвороби». Але в широкому сенсі інфекційні захворювання — це усі розлади, які спричинюють збудники, зокрема, вогнищеві ураження органів (абсцеси, гнояки, гнійний апендицит, фурункули, бактеріальна пневмонія, тощо). Їх вивчають, діагностують і лікують у складі тих медичних спеціальностей, які опікуються тими чи іншими органами чи системами (хірурги, дерматологи, пульмонологи тощо).
Загальний опис Виділяють поняття Інфекція або заражування хворобою (від — проникнення в організм хвороботворних мікроорганізмів; зараження) — стан, коли в організм потрапляє чужорідний агент — патоген, який розмножується і може чинити хвороботворний ефект. З позицій патологічної фізіології вирізняють інфекційний процес — комплекс взаємних пристосувальних реакцій у відповідь на інфекцію, на укорінення і розмноження патогену в макроорганізмі, спрямований на відновлення порушень гомеостазу та біологічної рівноваги з навколишнім середовищем. Включає взаємодію збудника, макроорганізму і навколишнього середовища. Цей стан може нічим клінічно не проявлятися через переважання компенсаторних процесів над патологічними реакціями. Тоді інфекційна хвороба — крайній ступінь виразності інфекційного процесу, коли все ж таки виникають порушення гомеостазу в результаті переважання патологічних реакцій над компенсаторними.
Інфекційні хвороби у людей Інфекційна хвороба може перебігати в маніфестній і субклінічній формі, коли клінічні прояви хвороби відсутні, але при обстеженні в організмі виявляють морфологічні зміни, біохімічні та імунологічні зрушення, які з часом можуть призвести до тяжких негативних наслідків. За перебігом хвороби виділяють типові та нетипові форми. Результатом інфекційної хвороби може бути або повне одужання, смерть, формування носійства та, нарешті, розвиток хронічного перебігу захворювання.
Інфекційні хвороби в цілому характеризуються: певною етіологією (патоген або його токсини); заразливістю, нерідко — схильністю до широкого епідемічного поширення; частіше циклічністю перебігу; формуванням імунітету. Найважливішою особливістю інфекційних хвороб є те, що безпосередньою причиною їх виникнення є потрапляння до макроорганізму патогенних мікроорганізмів.
У 1884 році німецький мікробіолог Роберт Кох на основі сформованих до цього певних положень німецького патолога Фрідріха Густава Якоба Генле вперше сформулював тріаду тверджень, які не потребують доказів (постулати Коха-Генле), завдяки яким можна було б встановити роль того чи іншого мікроорганізму у виникненні захворювання. Специфічність збудника може бути доведена лише тоді, коли: Мікроорганізм має бути постійно присутнім у хворих людей (або тварин), виділятися при всіх формах цього захворювання. Мікроорганізм можна виділити від хворого (або тварини) та виростити в чистій культурі. Чиста культура збудника в експерименті спричиняє захворювання, яке має подібні клінічні ознаки. Мікроорганізм має бути повторно виділений від експериментально заражених тварин або людей (цей четвертий постулат було додано пізніше). Зрозуміло, що при певних хворобах окремі постулати не спрацьовують, але в цілому вони є прийнятними для оцінки ролі збудника у спричинені інфекційної хвороби. Постулати Коха-Генле й до XXI століття не втратили своєї значущості й залишаються основоположними постулатами мікробіології та інфектології, відповідність яким є необхідною умовою обґрунтування гіпотези інфекційної етіології будь-якого захворювання. Надалі були зроблені спроби модернізувати ці постулати.Fredericks DN, Relman DA (1996). «Sequence-based identification of microbial pathogens: a reconsideration of Koch's postulates». Clin Microbiol Rev 9 (1): 18–33. PMC 172879. PMID 8665474
Збудники здатні попадати до здорового організму різними механізмами та шляхами. Місце первинного попадання мікроорганізму до макроорганізму називають вхідними воротами (іноді на такому місці утворюється первинний афект). Однак одного цього чинника зазвичай недостатньо щоб розвинулася інфекційна хвороба. Організм людини повинен бути сприйнятливим до цієї інфекції, він повинен відповідати на інфікування особливою патофізіологічною та морфологічною реакцією, яка визначає клінічну картину хвороби та всі інші її прояви.
При деяких інфекційних захворюваннях патогенний мікроорганізм може мати тільки одні вхідні ворота (наприклад, при шигельозі — травна система), при деяких інших — кілька вхідних воріт (наприклад, при туляремії — шкіра, мигдалини, слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, травна система).
Ознаки інфекційних хвороб Характерною ознакою інфекційних хвороб є їхня циклічність, тобто наявність: інкубаційного періоду (прихований, латентний) ; продромального; періоду активних проявів хвороби (розпал захворювання); реконвалесценції (період одужання).
Інкубаційний період Триває від моменту потрапляння патогенного мікроорганізму в організм до появи перших клінічних ознак захворювання. З урахуванням епідеміологічних даних і тривалості інкубаційного періоду вирішується ряд питань щодо встановлення карантинів, діагностиці внутрішньолікарняних інфекцій тощо.
Тривалість інкубаційного періоду варіює в значних межах — від декількох годин (ботулізм, деякі бактеріальні харчові отруєнняВ Україні використовують назву «Харчова токсикоінфекція».) до декількох тижнів і, навіть, місяців (сказ, ВІЛ-інфекція, пріонові хвороби тощо). Зазвичай найбільша кількість збудника виділяється у навколишнє середовище наприкінці інкубаційного періоду і на початку клінічних проявів захворювання (грип, ГРВІ, більшість кишкових інфекційних хвороб).
Але є і виключення, наприклад, хворий на черевний тиф найбільш заразний на 2—3-му тижні хвороби внаслідок особливостей патогенезу захворювання.
Продромальний період Саме тоді виявляють перші ознаки хвороби. Найчастіше вони неспецифічні: головний біль, нездужання, незначне підвищення температури тощо. Однак при деяких інфекційних захворюваннях вже в продромальному періоді можуть проявитися характерні ознаки хвороби. Наприклад, у продромальному періоді кору на слизовій оболонці рота можна виявити плями Копліка, які є патогномонічним симптомом цієї хвороби.
Період активних проявів хвороби Розпал хвороби триває від декількох днів (кишкові інфекції, ГРВІ) до декількох тижнів і навіть місяців (гострі вірусні гепатити), може мати хвилеподібний перебіг із чергуванням періодів погіршення та поліпшення стану (бруцельоз тощо). Знати період хвороби важливо як для встановлення діагнозу за клінічними ознаками, так і з метою виділення від хворого мікроорганізму-збудника при лабораторних дослідженнях. Наприклад, з крові хворого на черевний тиф можна виділити збудника протягом усього гарячкового періоду, але ефективно це вдається в ранні терміни хвороби.
Реконвалесценція (видужання) Стихають або поступово, або (рідше) прискорено симптоми, що були в розпалі хвороби. Формується імунітет.
Завершення хвороби Може бути різним — повне й неповне видужання, рецидив, ускладнення, перехід у хронічну форму, смерть.
Хвороба закінчується повним видужанням, коли механізми боротьби із патогеном здатні компенсувати пошкодження, заподіяне організму патогенним фактором. Механізми видужання активуються одразу ж, щойно починається хвороба, і продовжують функціювати до її закінчення.
Неповне видужання характеризується наявністю стійких анатомічних і функціональних дефектів (резидуальні явища), які сформувалися під час хвороби і збереглися після її закінчення (зокрема обмеження рухливості суглоба після бруцельозного артриту, порушення рухової функції внаслідок перенесеного енцефаліту, тощо).
Класифікація інфекційних хвороб Внаслідок великої кількості мікроорганізмів, які спричинюють захворювання, розмаїття механізмів та шляхів передавання інфекції існують певні труднощі в класифікації інфекційних хвороб, яка б повністю задовольнила клініцистів (інфекціоністів, сімейних лікарів, терапевтів, хірургів, тощо), мікробіологів, епідеміологів та організаторів охорони здоров'я.
Класифікація відповідно до середовища проживання збудника Зрештою всі інфекційні хвороби поділяють на три класи: Антропонози (від та ) — група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких здатні паразитувати у природних умовах лише в організмі людини, яка в природі є єдиним джерелом інфекції (кір, вітряна віспа, тощо). Зоонози (від та ) — група інфекційних та паразитарних захворювань, збудники яких звичайно паразитують в організмі деяких тварин, коли тварини є природним резервуаром, причому джерелом інфекції/інвазії для людини є також тварина (туляремія, ящур, тощо). Сапронози (від та ) — група інфекційних захворювань, для збудників яких основним природним резервуаром є абіотичні (неживі) об'єкти навколишнього середовища (легіонельоз, правець, тощо).
Етіологічна класифікація У всіх класах кожну групу поділяють на інфекційні хвороби, які чинять: віруси; різноманітні бактерії; грибки; найпростіші; гельмінти (інвазії); членистоногі (інфестації); пріони. Дуже часто у світовій практиці наводять класифікацію інфекційних хвороб саме за етіологічним чинником, що показує відсутність світового консенсусу щодо класифікації інфекційних захворювань. Таке положення не може задовольнити клініцистів через те, що різні за проявами хвороби потрапляють у групи лише за етіологічним фактором, а не за патогенетичними та клінічними проявами, що спричиняє плутанину.
Інші класифікації Існують класифікації, які засновані на органному принципі (інфекційні хвороби шкіри, очей, легень, тощо) або синдромальному (інфекційні захворювання, які перебігають з жовтяницею, діарейним синдромом, тощо). Але достатня кількість збудників інфекційних хвороб може спричиняти комплексні, генералізовані ураження (наприклад, черевний тиф) тому їх важко віднести до тих чи інших «органних» класифікацій.
Також виокремлюють емерджентні та реемерджентні інфекційні хвороби відповідно до особливостей їх появи і поширення.
Класифікація, яка ґрунтується на клінічних і епідеміологічних чинниках Тому в 1947 році український радянський епідеміолог Лев Васильович Громашевський запропонував класифікацію інфекційних хвороб, яка ґрунтується на клініко-епідеміологічних засадах: місці первинної локалізації в організмі та механізмах, шляхах передачі інфекції від джерела до здорового організму.
Відповідно до цієї класифікації, виділяють: кишкові інфекційні хвороби (фекально-оральний механізм передачі інфекції, місце первинної локалізації — травна система) — шигельоз, холера, сальмонельоз, вірусні гастроентерити (ротавіруси, Норфолк-віруси), амебіаз, тощо; інфекційні хвороби дихальних шляхів (повітряно-крапельний механізм передачі інфекції, місце первинної локалізації — респіраторний тракт) — грип, ГРВІ, менінгококова інфекція, дифтерія, тощо; кров'яні інфекційні захворювання (трансмісивний механізм передачі інфекції, місце первинної локалізації — система кровообігу та кров'яні елементи) — малярія, хвороба Лайма, епідемічний висипний тиф, сонна хвороба, тощо; інфекційні захворювання зовнішніх покривів (контактний механізм передачі інфекції, місце первинної локалізації — шкіра та підшкірна основа) — лептоспіроз, сказ, правець, бешиха, тощо;
Згодом стали виділяти також: інфекційні хвороби з багатьма механізмами передачі (й, відповідно, до конкретного механізму передачі) — чума, туляремія, сибірка тощо;