«Алвін» (англ. «Alvin») — один із найвідоміших пілотованих підводних апаратів (ППА, англ. Human Occupied Vehicles, HOV). Від моменту спуску на воду здійснив понад 5 000 занурень. Максимальна робоча глибина апарата становить 6 500 м (понад 4 милі), що забезпечує доступ до близько 99 % океанського дна. Спочатку належав ВМС США, згодом був переданий Національному управлінню океанічних та атмосферних досліджень США (NOAA). Нині експлуатується Океанографічним інститутом Вудс-Гоул (англ. Woods Hole Oceanographic Institution, WHOI) у місті Вудс-Гоул, Массачусетс.
Історія Історія «Алвіна» залежно від особливостей конструкції та робочої глибини занурення поділяється на кілька етапів.
Від задуму до створення (1956 — 1964) Мрія про створення пілотованого підводного науково-дослідного апарата вперше почала набувати реальних обрисів 29 лютого 1956 року. з Океанографічного інституту Вудс-Гоул відвідав симпозіум у Вашингтоні, на якому учасники підготували резолюцію щодо розвитку в США національної програми пілотованих підводних апаратів. З цього початку спільнота згодом отримала батискаф «Трієст», який був досить великим і не дуже маневреним, тому потрібен був кращий апарат.
У 1960 році Чарльз Момсен (англ. Charles Momsen), керівник Бюро морських досліджень (англ. ONR—Office of Naval Research), звернувся з проханням надати вченим можливість орендувати підводний апарат за кошти ONR і знайшов зацікавлених дослідників з Океанографічного інституту Вудс—Гоул. Навесні 1962 року, після невдалих переговорів з різними виробниками підводних апаратів щодо оренди, Вайн та інші співробітники Вудс-Гоул звернулися з проханням подати пропозиції на будівництво невеликого підводного апарата за кресленнями {iw|Гарольд Фрьоліх|Бада Фрьоліха|en|Harold E. Froehlich}}, який назвав свій апарат «Seapup». Контракт на суму 472 517 доларів США отримала компанія «General Mills» для створення безіменного підводного апарата, здатного занурюватися на 1 829 м (6 000 футів)
У грудні 1962 року фірма Horne and Clyde, Houston виготовила для компанії «General Mills» три сталеві сфери HY-100 діаметром 1,83 м (6 футів), а навесні 1963 року в них було вирізано отвори для ілюмінаторів. Сфери №2 та №3 згодом використали для створення підводних апаратів ВМС США «Сі Кліфф» та «Тартл».
Тим часом у Вудс-Гоулі почала формуватися експлуатаційна команда, яка назвала себе Deep Submergence Group. Вони започаткували використання назви «Алвін» (англ. «Alvin») для апарата на честь головного ініціатора і натхненника створення апарата, Алліна Вайна. Назва також вигравала від того, що збігалася з ім’ям популярного мультяшного бурундука, проте справжнім тезкою був саме доктор Вайн.
Компанія «General Mills», Electronics Group (Міннесота; з 1967 року стала частиною Litton Systems) взяла на себе будівництво «Алвіна». 26 травня 1964 року апарат був переданий Вудс-Гоулу, а введення в експлуатацію відбулося 5 червня того ж року. Пілоти Білл Рейні (англ. Bill Rainnie) та Марвін МакКаміс (англ. Marvin McCamis) здійснили перші кілька занурень. Загалом у районі Вудс-Голу було виконано 77 мілководних прив’язаних занурень на глибини до 21,3 метра (70 футів), а перше вільне занурення апарата відбулося 4 серпня 1964 року на глибину 16 м (35 футів).
1965—1972. Сталева сфера. Робоча глибина до 1 829 м (6 000 ft) У 1965 році було побудоване перше судно забезпечення апарата з пари надлишкових військово-морських понтонів, і так з’явився катамаран «Лулу» (англ. Lulu), названий на честь матері Алліна Вайна. У березні Lulu і «Алвін» здійснили свій перший рейс до острова Андрос на Багамах для інспекції підводної прослуховувальної системи ARTEMIS у районі Tong-of-the-Ocean.. Спочатку Lulu з апаратом зупинилися в Порт-Канавералі для випробувань, а згодом продовжили шлях на Багами, де успішно виконали 12-годинне безпілотне прив’язане випробувальне занурення на глибину 2 286 м (7 500 футів). 20 липня 1965 року пілоти Рейні і МакКаміс здійснили перше занурення на 1 829 м (6 000 футів) для отримання сертифікації ВМС США.
У січні 1966 року над Іспанією зіткнулися бомбардувальник B-52 та літак-заправник, унаслідок чого одна з водневих бомб упала в Середземне море поблизу Паломареса (Іспанія). Команду «Алвіна» залучали до спроби пошуку та підйому боєприпаса у взаємодії з буксированим апаратом ВМС США CURV. У лютому 1966 року «Алвін» разом із пересувними технічними апаратами було завантажено на вантажні літаки ВПС США та доставлено до Роти (Іспанія). Протягом наступних двох місяців апарат, діючи з десантного корабля-дока ВМС, обстежував дно моря біля узбережжя Іспанії в пошуках втраченої бомби. 15 березня її вперше вдалося виявити, проте під час спроби закріпити підйомні троси боєприпас зсунувся вниз по схилу на більшу глибину, і пошуки довелося продовжити. 2 квітня бомбу знову знайшли, а 7 квітня її підняв апарат CURV.
У 1967 році, під час занурення №202 6 липня, апарат на глибині близько 610 м (2 000 футів) зазнав нападу риби-меча. Вона застрягла в обшивці «Алвіна» й була піднята на поверхню (а згодом приготовлена на вечерю). Під час занурення №209 у районі каньйону Гідрографер було виявлено, сфотографовано та обстежено літак ВМС США F6F, який, як згодом з’ясувалося, випадково впав за борт авіаносця під час тренувальних польотів 1944 року (пілот тоді врятувався). 24 вересня, під час занурення №224, апарат втратив маніпулятор під час складного підйому. Згодом його було знайдено та піднято 15 жовтня під час занурення №236. Маніпулятор відремонтували й встановили знову.
16 жовтня 1968 року, під час занурення №308, троси кріплення колиски «Алвіна» обірвалися, і апарат із відкритим люком зісковзнув у воду. Пілот і два спостерігачі швидко залишили апарат перед тим, як він затонув на глибині 1 524 м (5 000 футів). Несприятливі погодні умови та недостатнє обладнання для підйому не дозволили виконати операцію з порятунку апарата до кінця року.
«Алвін» залишався на дні до 1969 року. Для його підйому було залучено пілотований підводний апарат "Алюмінаут" (англ. DSV Aluminaut), створений компанією Reynolds Aluminum Company) та науково—дослідне судно R/V Mizar. Операція вимагала встановлення підйомної балки у люк «Алвіна» (для цього пілотам "Алюмінаута" довелося зламати рубку апарата). Mizar підняв «Алвіна» на глибину 15,24 м (50 футів), де водолази обмотали корпус тросами та сітками, щоб уникнути втрати деталей. Потім апарат відбуксирували до Мартас-Він’ярд, де його кран підняв із води. Загалом підводний апарат зазнав незначних конструктивних ушкоджень (за винятком рубки). Після десятимісячного перебування під водою «Алвін» пройшов капітальне відновлення.
У 1971 році перше занурення «Алвіна» після відновлення відбулося 17 травня під номером 309. Під час занурення №345, коли доктор побувала на цьому апараті, відбулося перше наукове занурення з жінкою—спостерігачем. Під час занурення №364 біля острова Велика Багама на дні «Алвін» зазнав нападу великого блакитного марліна. Риба пошкодила підводні прожектори й рубку апарата, а також завдала значних ушкоджень самій собі.
У 1972 році була проведена серія занурень з біологічними дослідженнями на станції Марта—Він’ярд, з геологічними та біологічними дослідженнями в ущелині Гудзон, а в затоці Мейн (геологія) — для проведення навігаційних та бурових експериментів.
1973—1975. Перша титанова сфера. Робоча глибина до 3 657 м (12 000 ft) Навесні 1973 року було встановлено новий титановий міцний корпус та систему змінного баласту. Після серії гідравлічних випробувань апарата в Меріленді «Алвін» офіційно отримав сертифікацію для занурень на глибину до 3 657 м (12 000 ft).
У 1973 році FAMOUS експедиція (французько-американське дослідження серединно-океанського підводного середовища) була масштабною міжнародною ініціативою з дослідження океанічного дна. Завдяки спільному партнерству, уряди США та Франції профінансували глибоководні підводні дослідження з допомогою пілотованих підводних апаратів для фотографування та картографування Серединно-Атлантичного хребта, гірського ланцюга на дні океану, де Північноамериканська тектонічна плита зустрічається з Євразійською та Африканською плитами. Під час цього історичного проєкту були використані американський підводний апарат «Алвін» та французькі підводні апарати «Cyana» та «Архімед».
У травневому номері 1975 року журнал National Geographic опублікував статті про проєкт, автори яких — вчені WHOI Роберт Баллард та Джим Хертцлер.
У 1975 році «Алвін» здійснив обстеження місця захоронення радіоактивних відходів. Була створена нова глибоководна дільниця на дні моря південніше мису Код на глибині 3 657 м (12 000 ft).
1976—1993. Перша титанова сфера. Робоча глибина до 4 000 м (13 124 ft) У 1976 році «Алвін» отримав сертифікацію для занурень на глибину до 4 000 м (13 124 ft). Серія геологічних занурень охопила Кайманський жолоб (англ. Cayman Trench), а військово-морські занурення проводилися поблизу Сент-Круа та Tongue of the Ocean. Біологічні дослідження проводилися на шельфі, схилах та в каньйонах на південь від мису Код. З місця захоронення радіоактивних відходів біля узбережжя Нью—Джерсі було піднято одну бочку з відходами.
У 1977 році проводилися геологічні дослідження в Розломі Галапагоських островів. Головним відкриттям стала велика кількість екзотичних видів тварин на теплових джерелах і в їхній безпосередній близькості в районі Галапагоських островів, що спричинило виникнення теорій щодо походження життя. Оскільки світло не проникає в глибокі води, вчені дійшли висновку, що хімія цих організмів базується на хемосинтезі, а не на фотосинтезі.
У 1978 році було встановлено нову титанову конструктивну раму. Продовжувалися дослідження радіоактивних відходів та біологічні дослідження біля Східного узбережжя США. Проводилися роботи на Серединно—Атлантичному хребті для вивчення тектоніки плит у зоні розширення.
У січні та лютому 1979 року відбувались біологічні та геологічні експедиції до Галапагоських островів. Журнал National Geographic знімав занурення для високо оціненої спеціальної програми «Dive to the Edge of Creation». У квітні та травні «Алвін» здійснив свій перший візит до Східно—Тихоокеанського підняття. Ці геологічні занурення виявили гарячі водяні джерела, або «чорні курці», що викидають перегріту воду температурою 350 °C (650 °F). Багато тих самих тварин, що були знайдені на галапагоських джерелах, зустрічалися й тут, біля узбережжя Мексики.
У січні 1980 року «Алвін» здійснив своє 1 000—е занурення на Розломі Галапагосів. Про підводний апарат BBC зняла спеціальну телевізійну програму.
У 1982 році розклад включав занурення на Східно—Тихоокеанському піднятті та в басейні Гуаймас. Ведучий CBS News Волтер Кронкайт здійснив занурення № 1 211 до гарячих джерел.
У 1983 році капітальний ремонт «Алвіна» у Вудс——Гоулі включав додавання Т—подібного з’єднання на рамі підводного апарата для можливості підйому за єдиною точкою зверху, замість використання ліфтового методу. Водночас R/V (англ. Research Vessel) було підготовлено до нової ролі судна забезпечення для «Алвіна». Ці масштабні модифікації проводилися під час планового середньострокового ремонту «Atlantis II». До кормової частини судна було додано великий А—подібний кран для спуску та підйому «Алвіна».
У 1984 році «Atlantis II» з «Алвіном» вирушили з Вудс-Гоулу в січні до Чарлстона, Південна Кароліна. Після фінальної підготовки та випробувань у гавані, включаючи перший реальний спуск і підйом «Алвіна» за допомогою А—подібного крана, відбулася геологічна експедиція на плато Блейк. Було проведено кілька операцій підйому у неспокійних водах, що підтвердило ефективність системи А—крана навіть за умов, далеких від ідеальних. Занурення на хребтах Хуан-де-Фука та Горда біля узбережжя Орегону та Вашингтона в липні виявили активність гідротермальних джерел «чорного курця» у цьому північному центрі розширення.