Украї́нці в Словаччині () — всі, хто себе вважає українцями, зокрема громадяни України й Європейського Союзу. Також до цієї категорії належать всі громадяни Словаччини, які визнають себе українцями. Останніх в Словаччині визнано на державному рівні як українську національну меншину (рідше українська діаспора).
Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 громадян ЄС, які вважають себе українцями. Порівняно з українцями Румунії українська діаспора у Словаччині почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою 55 тис.), вони компактно розміщені у близько 300 селах навколо міста Пряшева у передгір'ях Карпат. Хоч сьогодні український регіон повністю підконтрольний і входить до Словаччини, історично він пов'язаний з державотворенням України, зокрема з Українською Народною Республікою.
Українці в Словаччині поділяють на три групи населення:
автохтони — населення українців, чиї прародичі мешкали на українських етнічних землях сучасної Словацької Республіки задовго до її встановлення; емігранти — населення українців, які переселилися в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після створення Чехословаччини в 20 столітті, згодом проголошення незалежної Словаччини і відновлення незалежності в 1993 році); діаспора. Значна частина українців в Словаччині належать до автохтонів, мешкаючи на північному сході країни – Пряшівщина.
Проте із початком широкомасштабної війни до Словаччини приїхало багато біженців з України.
Історія У 20 столітті історія недобре обійшлася з українським народом та українцями Пряшева. Не надання обіцяної автономії українцям із Західноукраїнської Народної Республіки у складі Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення Другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати чинність цих політичних вимог — хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.
До 1948 року українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність москвофілії та відновлення політичного русинізму серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглось це дивне й колись дуже поширене явище) у більшості з вищеназваних інституцій вживалась іноземна російська мова. Однак програма русинизації українців, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 50 років 20 століття, мала і свої плюси, напр. надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла, нова аполітична організація Культурна спілка українських трудівників КСУТ, що представляла інтереси політичних русинів і українців
Утвердження комуністичного ладу у Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заборону греко-католицької церкви і заміною її на Православну Церкву Чехословаччини. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 60 років почав надавати соціалізмові «людське обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.
Як і скрізь у Чехословаччині, серед українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 року виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління української інтеліґенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як Братиславу та Прагу. Але цьому раптово було покладено край у серпні 1968 року, коли півмільйона радянських і союзних військ вторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».
Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970-1980 років, не привели до цілковитої ліквідації українських культурних інституцій. Відділення Пряшівського університету, КСУТ. Друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід українців на обов'язкову національність русин або вимушену словацьку національність.
Сучасність Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з'явились нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте як і в 1968 році, прибутки українців у середньому на 40 % нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.
Українці на Пряшівщині
Загальні відомості У 1991 році під час перепису населення Чехословаччини в Словаччині вперше запроваджено дві позиції для самовизначення населення — українець та русин (до того все місцеве населення було ідентифікувано як русини, рідко українці). В кінці дев'яностих розподіляли єдине русько-українське населення Пряшівщини, що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: українців, політичних русинів і словаків — остання група, завдяки асиміляції українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших.
Частина карпато-русино-українського населення Пряшівщини усвідомлює себе окремою від українців етнічною групою — русинами, у щоденному мовленні вони вживають ті самі діалекти лемківського говору, що і українці Словаччини, але як писемну використовують не літературну українську мову, а штучно вигадану русинську (лемківсько-пряшівську) мову — ніби то кодифіковану, ще у 1995 р. як два діалекти лемківського говору української мови у Словаччині (західноземплінський та східноземплінський).
За даними перепису населення Словаччини, який відбувся у 2001 р., було зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності (0,2 % від загальної чисельності населення країни), що мешкали 250 змішаних словацько-українських селищах: Гуменному — 4,9 тис. осіб, Свиднику — 1,8 тис., Пряшеві — 1,6 тис., Бардійові — 1,6 тис., Кошицях — 1,1 тис., Старій Любовні — 700 осіб тощоПосольство України в Словацькій Республіці. . За переписом 1991 р. українцями у Словаччині було зареєстровано 13.847 осіб.
Українською мовою на Пряшівщині говорить понад 11 тис. осіб. Українцями ідентифікує себе третина русько-українського населення Словаччини, політичними русинами — дві третини.
Україномовна література Пряшівщини становить важливу частину загальноукраїнського літературного процесу. В 20 ст. літературний журнал Дукля був одним з найцікавіших україномовних видань східної Європи. Найвизначнішим поетом Пряшівщини був С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу» 1965 р., «Лише двома очима» 1967 р.). Серед інших україномовних письменників та громадських діячів можна назвати І. Невицьку та Севастіяна Сабола (Зореслава). Феноменом післявоєнного часу стала українська секція «Спілки словацьких письменників»: В. Ґренджа-Донський, І. Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, І. Яцканин, Йосип Збіглей не просто творили українську літературу високої якості, вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації, чого не існувало в окупованій Радянським Союзом Україні.
Українське літературознавство Словаччини представлене О. Рудловчак, М. Неврлиєм, Юрієм Бачаєм, М. Мушинкою. У XXI ст. україномовна література Пряшівщини є також сучасною, місцями і та цікавою. Роман «Синя ружа» Василя Дацея було висунуто на здобуття Шевченківської премії.
Українською мовою виходило три видання: газета Нове життя, орган Союзу русинів-українців СР, літературно-мистецький та публіцистичний журнал Дукля, орган Спілки українських письменників Словаччини та дитячий журнал Веселка.
Система шкільної освіти українською мовою об'єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Бансько-Бистрицькому університеті ім. Матея Бела. Через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 50 рр. було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 повних середніх шкіл з матурою та рядом паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координуюча державну освітня установа «Реферат українського шкільництва» (РУШ) при міністерстві шкільної освіти Словаччини)Становище української національної меншини в Словаччині (перша доповідь — для перегляду завантажити на комп'ютер) . У XXI ст. українську мову як неосновну вивчає бл. 1000 учнів.
На Пряшівщині існують Музей української культури (МУК) у Свиднику, як складова частина «Словацького національного музею» та «Спілки українських письменників Словаччини», проводився фестиваль «Свято пісні і танцю русинів-українців СР» у Свиднику. Через політику Словаччини, направлену на асиміляцію та популяризацію політичного русинства, останніми роками ліквідовано «Піддуклянський український ансамбль» й Українську редакцію радіо, припинено видавництво художньої літератури та підручників, ліквідовано журнал «Дружно вперед».
Пряшівщину можна вважати колискою українського народознавства: саме тут у 1550—1571 рр. в селі Венеція-Луків Бардіївського округу було записано найдавніший повний текст української пісні Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.
Етнічні межі До 1919 р. Пряшівщина входила до складу угорської частини Австро-Угорщини та мала такий самий статус, як і Карпатська Україна — була поділена на адміністративні райони (Спиську, Шариську та Земплінську жупу та Собранецький повіт Ужанської жупи) без огляду на те, які народи там проживали. Окрім того українські етнічні острови були в Абовській (Абауй-Торнянській) та Ґемерській жупах. В Австро-Угорщині Пряшівщина розглядалася як невід'ємна частина земель (разом зі Східною Галичиною, Північною Буковиною, Закарпаттям та Північним Мараморошем), заселених українськими карпато-русинами. Мову Пряшівщини визначали як «руську мову» (німецькою Ruthenische Sprache), частину української мови.
Наприклад, М. Лучкай у латиномовній «Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» (укр. Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом), опублікованій у 1830 р., таким чином визначає межі поширення мови, якою говорять мешканці Пряшівщини (називаючи її паралельно «lingua ruthenica» та «lingua ruthena» — руська мова, «lingua parvo-russica» — малоросійська мова):
У 1919 р. між Карпатською Україною (окупаційна назва Підкарпатська Русь) та Словаччиною, як двома складовими частинами Чехословаччини, було проведено адміністративний кордон — до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км² української суцільної етнічної території та близько 100—120 тисяч русько-українського населення.
Встановленням етнографічного кордону між українцями і словаками на Пряшівщині займався від 1922 р. Ян Гусек (1884—1973 р.р.). Відповідаючи на питання, до якої групи належать русини у Закарпатті та на Пряшівщині, він писав:
Див. також статтю Пряшівщина.
Пряшівщина колись входила у склад Великої чи Білої хорватії, русько-українське населення є тут автохтонним. Оскільки на Пряшівщині поширений лемківський говір південно-західного наріччя української мови, фонетично мова Пряшівщини ближча до української літературної мови, ніж мова центральної частини Закарпаття (середньозакарпатські говори), однак відмінності у лексиці дуже суттєві — лемківська говірка на Пряшівщині зазнала словакізації.
Див. також статтю Русинська мова на Пряшівщині.