Пряшівщина

Пря́шівщина — українська етнічна територія в північно-східній Словаччині, яка межує з українським Закарпаттям, а в історичному плані є частиною ЗакарпаттяВ. Кубійович. Ст. „Закарпаття“ / Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. ІІ. — С. 714—729.. Назва виникла від м. Пряшева, за складом населення переважно словацького і розташованого на словацькій етнічній території, яке, як найбільше місто цієї області і адміністративний центр колишньої Шариської жупи та осідок греко-католицької єпархії, стало від початку 19 ст. також українським релігійно-культурним центромКовач Федір та колектив: Краєзнавчий словник русинів-українців, Пряшівщина. Союз русинів-українців Словацької Республіки, Пряшів, 1999..

Розташування Українська Пряшівщина, за винятком найбільше на схід висуненої прилеглої до України частини, являє собою смугу до 150 км довжиною, шириною лише на 10-40 км. До 1945 північна частина Пряшівщини межувала з Лемківщиною у складі Польщі. Після виселення лемків українська частина Пряшівщини — це вузький клин між словацькою та польською етнічною територіями.

Поза українською суцільною територією існує низка українських островів, часто на великій відстані від неї. Вони поширені переважно у менш приступних місцях, високо у горах або у вузьких долинах. Як ці острови, так і ще більше поширення греко-католиків словаків свідчать, що колись українська етнічна територія була значно більшою.

Українські етнічні острови були ще в Абовській (Абауй-Торнянській) і Ґемерській жупах.

Між Підкарпатською Руссю і Словаччиною 1919 року провели „тимчасову“ межу — кілька км на захід від р. Уж, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км² української суцільної етнічної території та близько 100—120 тисяч українського населення.

У 1939–1944 pp. державний кордон між Словацькою Республікою й Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на захід від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним складом населення а також прагненням мати спільний кордон з Польщею; до Угорщини приєднано 1700 км² території з 70 000 населення, у тому числі 38 000 українців.

1945 — між Чехо-Словаччиною і УРСР відновлено давній кордон з 1919 р.

Клімат Клімат у районах, заселених українцями (без незаселених верхів): середня річна температура 5-7 °C, липня — 16—18 °C, січня — від −6 до −5 °C; кількість атмосферних опадів 650—900 мм на рік.

Адміністративно-державні утворення на теренах Пряшівщини

В добу Київської Русі

Галицько-Волинська держава

У складі Угорського королівства

Земплинська жупа Шариська жупа Списька жупа Ужанська жупа

В епоху Визвольних Змагань

Західноукраїнська Народна Республіка — формально. Руська Країна — до складу Руської Країни увійшла цілком Ужанська жупа, 1/3 якої зараз належить Словаччині. Центральна Руська Народна Рада. Була створена на початку 1919 р., в результаті об'єднання Пряшівської і Старо-Любовнянської народних рад з іншими українськими радами Закарпаття і Південної МармарощиниВегеш М. М. Бескид Антон Григорович // . Село Лікарівці. У період 1918—1944 рр. у складі Руської Країни, Підкарпатської Русі, незалежної Карпатської України та Підкарпатського автономного краю Угорщини. Від 1945 р. частина Словаччини.

У складі Угорського королівства (1939—1944)

Ужанський округ Підкарпатського автономного краю: район села Стащин (Великоберезнянська громада) і район міста Собранці (Собранецька громада).

У складі Чехословаччини

Українська Народна Рада Пряшівщини

У складі Словаччини

Земплін Шариш Пряшівський край

Історія Про етнічний склад первісного населення та генезу українців Пряшівщини в науці нема одностайної думки. За чеським ученим Л. Нідерле, межею між західнослов'янською та східнослов'янською колонізацією була у ранні історичні часи долина р. Топлі. Новіші топономічні дослідження (Кнєжа) доводять тільки, що населення тут було слов'янське, але його племінну приналежність важко визначити. У грамотах 12-14 ст. з району Михайлівців І. Панькевич знайшов східнослов'янські топонімічні рисиПанькевич І. Укр. говори Підкарп. Руси і сумежних областей. Прага 1938. Територія сучасної Пряшівщини, розташована далі на північ, у ті часи була рідко заселеною пограничною смугою між Угорським королівством, Польським королівством та Руссю і аж до кінця 12 ст. лежала за угорськими прикордонними межами, що тільки на зламі 13-14 ст. наблизилися до головного карпатського пасма.

З 13 ст. є дані про словацьку колонізацію Бардіївської котловини; водночас від Спиша на схід просувалася саксонська колонізація. Перші історичні згадки про руські села на сучасному прикарпатському прикордонні походять з поч. 14 ст., коли на цій території пожвавилася хвиля волосько-руської колонізації, підтримуваної роздаванням пограничних земель першими угорськими королями з династії Анжу (від 1301 p.; визначення „волоський“ має соц.-екон., а не етнічний характер; волохи — пастухи, русини — хлібороби). Назагал ця колонізація, що закінчилася в пол. 16 — на початку 17 ст., мала український етнічний характер.

Новий наплив українського населення з північного (польського) боку припав на злам 17-18 ст. Від пол. 16 аж до 18 ст. українсько-словацька мовна межа зазнала тільки незначних змін. У 2-й пол. 18 ст. на території на південь від Гуменного-Вранова, заселеній до того часу українцями, розгорнулася сильна словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього району. Тоді ж частина українського населення з південної Пряшівщини переселилася на звільнені від турків землі теперішньої Бачки, де вони зберегли свій національний характер донині, або змішавшись із словаками утворило своєрідну русинську мовну групу у Войводині, тоді як корінне українське населення саме в цих районах словакізувалося або зугорщилося.

Через Пряшів, Сабинів та Бардіїв проходили важливі торговельні шляхи з Угорщини до Польщі і на Русь. Культура заможних спиських і шариських міст впливала до певної міри на формування типу народної культури укр. населення (одяг, ремесло); ін. зовн. ознаками збагатило цей своєрідний тип багатовікове культурне співжиття з словаками і концентрація вартостей угорської феодальної культури на цій території. З пол. 15 ст. різні осередки Пряшівщини були у руках чеських братів-гуситів (недалеко працював пізніше видатний чеський педагог Ян Коменський). Після турецької окупації нижньої і центральної Угорщини вся Пряшівщина залишилася в складі Габсбурзької імперії, але на початку 17 ст. південна частина Земплинської жупи відійшла на півсторіччя до турків.

У 16 ст. утворилися міцні феодальні домінії (Маковиця б. Зборова, Страйків, Чічава б. Вранова, Гуменне), що охоплювали більшість укр. сіл. Основним джерелом прожитку сільського населення стало, замість годівлі худоби, хліборобство й дрібне виробництво. Засновувалися фільварки, будувалися замки й кастелі, збільшувалися міри піданських оплат і повинностей, які на Пряшівщині були вищі, ніж у східній частині Закарпаття. Тому вже у кін. 15 ст. почало виникати розбійництво, набувши особливої сили у 1-й половині 17 ст.. Відомим місцевим розбійником був Федір Головатий.

Життя й економіку краю значно порушила австро-угорська боротьба (війна „лабанців“ і „куруців“), а особливо невдале протигабсбурзьке повстання Ференца II Ракоція (1703–1711), в якому брало участь багато укр. селян.

Укр. населення було православним і залежало від мукачівських єпископів. Проте у 16—17 ст. існували тісні зв'язки з Перемишлем і Львовом, звідки привозили церковні книги та приїздили окремі свящ. Осередком церк. життя на початку 17 ст. став Святодухівський монастир у Красному Броді, звідки перемиський єпископ А. Крупецький намагався у 1614 p., за допомогою впливового маґнатського роду Друґетів, власників більшості укр. сіл на Земплині, ввести унію; але лише у 1646 р. на так званій Ужгородській унії більшість православного свяшенства цих земель перейшла на католицизм сх. обрядуVadimiRus de juxta Hornad: Dejiny gréckokatolíkov Podkarpatska (od 9. do 18. storočia), Košice 2006.

Унія відкрила деякі нові можливості культурного розвитку та рел. діяльності. Не зважаючи на феодальні утиски, побутово-еконічний і культурний рівень укр. населення Пряшівщини був у 18 ст. порівняно вищий, ніж у інших районах українських Карпат. На території Пряшівщини діяла з 1613 р. єзуїтська колегія у Гуменному, перенесена згодом до Ужгороду. Існували церк. школи — приходські й монастирські, для яких виходили перші книжки („Буквар“, „Катехизис“, та ін.), особливо в Трнаві на Словаччині. При монастирі у Красному Броді діяла школа філософії, заснована протоігуменом М. Шугайдою, де викладав м. ін. автор першої граматики на Закарпатті Арсеній Коцак. З 17—18 ст. на Пряшівщині виходить низка творів повчально-проповідницької літератури, а також збірки віршів і пісень. Свящ. і світські вчилися у високих школах Трнави, Кошиць, Еґеру (Угорщина), у віденському „Барбареумі“, а також у Львівському „Студіум Рутенум“ та в Київ. Академії. З середовища пряшівських українців вийшов у ті часи ряд визначних церк. і культ. діячів, вчених та митців. Дехто з них в кін. 18 і поч. 19 вв., не маючи змоги виявитися на батьківщині, переїжджали на працю до Австрії, Галичини, на Україну і в Росію, де займали визначні позиції, гол. в акад. світі: теолог М. Щавницький, філософи П. Лодій і А. Лудрович, правники М. Балудянський і В. Кукольник, економіст М. Білевич, природознавець Ян Земанчик та ін.

Зважаючи на те, що Мукачівська єпархія була територіяльно розкинена, для Пряшівщини спочатку утворено вікаріат у Кошицях (1787), а пізніше окрему Пряшівську єпархію (1818).

Таким чином, виникли два центри рел.-культ. життя на Закарпатті, з тим, що Пряшів і Пряшівщина деякий час вели перед.

19 — поч. 20 ст. Від кін. 18 ст. через Пряшівщину тричі (1799—1800, 1805—1806, 1849) переходили рос. війська, збуджуючи у середовищі місц. інтелігенції надії на можливість культ. відродження та самовизначення Закарпаття за підтримкою слов. Сходу, тобто царської Росії. Але уклад місц. сил (брак укр. елементів серед шляхти та міщан, мала кількість світської інтелігенції) не створювали сприятливих умов для нац. відродження; до того ж, рос. впливи ставали підозрілими для влади.

Початки національного відродження пряшівських і взагалі закарпатських українців припадають на роки діяльності невтомного священика „будителя“ О. Духновича. Події в Австро-Угорщині 1848-49 pp. висунули видатного діяча А. Добрянського, який, бувши членом Головної Руської Ради у Львові та австр. комісаром при рос. армії, що придушувала угор. повстання, намагався відірвати Закарпаття від Угорщини і розробив проект утворення окремого Руського краю в Австрії. Короткий час після поразки угорської революції Пряшівщина і Закарпаття користувалися нац.-культ. самоуправлінням („руський дистрикт“, див. стор. 719)Бача Ю. Літ. рух на Закарпатті сер. XIX ст. Пряшів 1961..