Держа́ва Селевкі́дів () — елліністична держава, що виникла на Близькому й Середньому Сході після смерті Александра Македонського й існувала з 312 до н. е. по 63 до н. е. Назву отримала від свого засновника Селевка I Нікатора, нею правили його нащадки — династія Селевкідів.
Держава Селевкідів була наступницею перської імперії Ахеменідів, але на відміну від попередника, культура її правителів була грецькою (див. Елліністична цивілізація). У період найбільшої могутності вона охоплювала Персію, Месопотамію, Анатолію, Левант, Парфію у Західній та Центральній Азії (території сучасних Туреччини, Вірменії, Сирії, Лівану, Ізраїлю, Палестини, Йорданії, Іраку, Кувейту, Ірану, Пакистану, Афганістану, Туркменістану, Таджикистану та Узбекистану.
Наступником Держави Селевкідів стала Парфія (територія сучасного Ірану), тоді як західні території — Анатолію (територія сучасної Туреччини) і Левант захопила Римська республіка.
Історія Передумови
По смерті Александра Великого найближчим помічником македонського регента Пердікки був Селевк І Нікатор (353—281 до н. е.), людина твердого характеру і незвичайної фізичної сили, проникливий і обережний. Він користувався любов'ю і довірою Александра і війська, особливо після битви при Гідаспі, де він відзначився надзвичайною мужністю.
Під час невдалого походу Пердікки на Єгипет (321 до н. е.), коли, при переході через Ніл, загинула частина македонського війська, Селевк був одним із зачинателів бунту проти Пердікки, який став жертвою повстання. Переможці розподілили між собою області, при чому Селевк отримав вавилонську сатрапію, відмовившись від посади хіліарха на користь Антипатрового сина Кассандра. Незабаром, однак, йому довелося вступити у боротьбу із захисником прав царської династії Євменом, якого Поліперхон призначив намісником Азії. Антигон Одноокий, союзник Селевка у цій боротьбі, переміг Євмена, завдяки чому йому вдалося зосередити у своїх руках величезні багатства і військові сили. Розраховуючи оволодіти всією Азією, він став вважати Селевка вже не союзником, а підлеглим, і готувався зайняти Вавилон.
Становлення держави
Селевк втік з Вавилону, і уклав союз з Птолемеєм Сотером, Лісімахом та Кассандром, які побоювалися, що Антигон вимагатиме у них повернення завойованих земель. Союзники висунули Антигону вимогу, щоб він розділив з ними набрані в Азії скарби і задовольнив їх претензії по розділу областей. Антігон відмовився — так почалася війна. Після битви під Газою (312 до н. е.), в якій син Антигона Деметрій Поліоркет був розбитий Птолемеєм, Селевк отримав від Птолемея невеликий загін війська і вирушив відвойовувати свою сатрапію. Після заняття їм фортеці Карр гарнізони, що стояли в різних місцях Вавилонської області, визнали його своїм правителем. Він узяв приступом Вавилон, переміг Ніканора, колишнього сатрапа Вавилона, підкорив Сузіану, Мідію, Персію та Східний Іран. Завдяки справедливості і м'якості, якими відрізнявся Селевк як правитель, жителі підкорених провінцій прийняли його з радістю: таким чином, склалося Царство Селевкідів, ерою яких був 312 рік до н. е.
Негайно після відновлення Селевка на вавилонському престолі Деметрій Поліоркет рушив на Вавилон, щоб відняти у Селевка його завоювання, але був відбитий. Тоді Антигон поспішив примиритися з іншими своїми супротивниками, щоб звернути всі свої сили на Селевка, який прийняв у 306 до н. е., разом з іншими правителями, титул царя. Проти Антигона постала нова коаліція із Лісімаха, Птолемея і Селевка. Після нетривалої війни, 303 року до н.е уклав союз з царем Паліботри (Паталіпутри, нині Патна) Сандрокоттом (Чандрагуптой). Поступився останньому землями за Індом, отримавши натомість від нього 500 слонів. За цим Селевк пішов на з'єднання із Лісімахом, з яким зустрівся на річці Галісії. Сталася битва при Іпсі, що закінчилася перемогою союзників, головним чином завдяки слонам Селевка.
Зі смертю Антигона відбувся новий розділ Александрової монархії, причому Селевк отримав землі від Тавра до Інда, включаючи Сирію та Фінікію. Одностайність переможців була нетривалою. Лісімах, уклав союз із Птолемеєм, а Селевк зблизився із Деметрієм Поліоркетом, одружившись з його дочкою Стратонікою (300). Однак, коли Деметрій задумав відновити царство свого батька (Антигона) і став робити приготування, Селевк відновив союз із Лісімахом і Птолемеєм, до яких примкнув і Пірр. Зазнавши невдачі у Європі, Деметрій переплинув в Азію, але завдяки майстерним діям Лісімахова сина Агафокла потрапив в скрутне становище, з якого вийшов лише завдяки великодушності Селевка.
Через деякий час Деметрій оправився і відновив війну із Лісімахом і Селевком. Останній переманив на свій бік значну частину війська Деметрія і нарешті взяв його у полон (286 до н. е.), призначивши полоненому цареві місцем проживання місто Апамею на верхньому Оронті. Після смерті Лісімахового сина Агафокла, кинутого до в'язниці, друзі Агафокла і дружина останнього, з дітьми, були віддані під захист Селевка.
По смерті Лісімаха Селевк був єдиним з полководців Александра, що залишився живим. Він досяг вищої межі могутності, особливо коли під його владою поєдналися два сильних царства — його власне та Лісімаха. Сирію і Малу Азію до Геллеспонта він дав своєму синові Антіохію, і хотів вже розподілити інші свої володіння, але смерть перешкодила йому виконати задумане. Селевк І загинув від руки Птолемея Керавна, який підступно вбив його поблизу Лісімахії 281 до н. е.
Війни в Азії Владу Селевка І успадковував син його Антіох I Сотер (281—261 роки до н. е.), після якого правив його син Антіох II Теос (Теос з грецької перекладається як Бог) (261—246). Антіох I в 280 до н. е. був розбитий віфінцями, але сам переміг галлів, за що отримав прізвисько Спасителя (Сотера). Пізніше вів невдалу війну з Евменом Пергамським і єгипетським Птолемеєм II (Перша Сирійська війна). За правління Антіоха II Царство Селевкідів зменшилося в обсязі, внаслідок відокремлення парфян (256 до н. е.) і бактрійців.
У добу Селевка II Каллініка Бородатого (246—226 до н. е.) спалахнула Третя сирійська війна, яка стала невдалою для Селевкідів. Зазнавши поразки, Селевк II вступив у союз з братом своїм Антіохом Гієраксом, внаслідок чого Птолемей III Евергет уклав на 10 років мир із Селевком. Незабаром, однак, Антіох Гієракс почав війну з Селевком II, який загинув у битві. За іншим свідченням, він загинув у битві з Мітрідатом при Анкірі. Прозвання Каллінік Селевк він отримав за перемогу над парфянським царем Арсаком, хоча пізніше останній, уклавши союз із Діодохом II Бактрійським, розбив Селевка і змусив його відступити до Сирії. Правління Селевка II було невдалим як у сфері внутрішніх відносин, так і зовнішньої політики. Майже вся Мала Азія і південні землі території Селевкідів вже не належали могутній колись династії: Селевк II залишався володарем лише північної частини внутрішньої Сирії (до Персеполя і Екбатани), рівнин Кілікії та Приморської Лаодікеї.
Після Селевка II правив Селевк III Керавн, або Сотер (226—222 до н. е.). За допомогою одного зі своїх родичів, Ахея, він відвоював у пергамского царя значну частину Малої Азії, але незабаром був убитий. За правління Антіоха III Великого (222—187 до н. е.) монархія Селевкідів спочатку повернула своє колишнє політичне значення і могутність. Антіох відвоював Палестину і Фінікію у Птолемеїв, підкорив парфян, бактрійців та індійців і заявив претензії на всі землі на захід від Тавра до узбережжя Геллеспонту. Втім, втручання римлян поклало край домаганням Антіоха, який у битві при Магнезії 190 до н. е. був розбитий вщент і назавжди знищило могутність Селевкідів, межі царства яких з тих пір за Апамейським миром було обмежено на заході Таврськими горами. За наступників Антіоха Селевкідська монархія вже не могла піднятися до колишнього ступеня могутності і повільно йшла до повного занепаду і розпаду.
Спроби відновити потугу Правління Селевка IV було значною мірою витрачено на спроби виплатити велику контрибуцію, якого 175 року до н.е. зрештою вбив його сановник Геліодор, що спробував захопити трон, втім невдало. Антіох IV Епіфан спробував відновити владу та престиж Селевкідів успішною війною проти Єгипту, яка спочатку увінчалася успіхом, оскільки Селевкіди завдали поразки та відкинули єгипетську армію назад до самої Александрії. Але підтиском римських легатів на чолі з проконсулом Гаєм Попіллієм Ленатом вирішив відступити, а не знову розпочинати війну з Римом.
Остання частина його правління ознаменувалася подальшим розпадом Держави Селевкідів, незважаючи на всі його зусилля. Ослаблена економічно, військово та через втрату престижу, держава стала вразливою до повстанців у східних сатрапіях, які почали ще більше підривати центральну владу, а 170 року до н.е. Парфія відновила наступ на сатрапії Мідія й Персія. Агресивна політика еллінізації спровокувала Макавейське повстання. Придушити постання та відбити вторгнення Парфії виявилися невдалими. Антіох IV організував військову кампанію, захопивши Арташеса I, царя Вірменії, та окупував Велику ВірменіюDebevoise, Neilson C. (1938). A Political History of Parthia. University of Chicago Press, p. 20. Його наступ дійшов до Персеполіса, але населення змусило його залишити містоDebevoise 1938, pp. 20–21. Після повернення додому Антіох IV помер в 164 році до н. е.
Для короткого правління Антіох V характерна боротьба за посаду регента між різними претендентами. Басилевс вдало воював з повсталими євреями, але 162 року до н.е. був скинутий та вбитий своїм двоюрідним братом Деметрієм I. У 160 році до н. е. останній розпочав військову кампанію проти Макавеїв, завдавши їм суттєвої поразки. Того ж року цар виступив проти Тімарха, сатрапа Вавилонії, який оголосив себе царем. Деметрій I швидко розбив Тімарха та його брата Геракліда, за що від вавилонян отримав титул «Сотер»
З 157 до 125 роки до н. е. Селевкідський престол безперервно переходив з рук в руки. У 138 році до н. е. Деметрій II зазнав поразки від парфянського царя Мітридата I Великого, потрапивши у полон. Боротьбу з останнім продовжив Антіох VII, що перед тим 134 року до н.е. завдав поразки Макавеям. 131 року до н.е. відвоював Вавилонію і Мідію. Взимку 130/129 року до н. е. його армія була розпорошена по зимових квартирах по всій Мідії та Персії, коли парфянський цар Фраат II перейшов у контратаку. 129 року до н.е. у вирішальній битві при Екбатанах селевкідське військо зазнало ніщивної порахки, а цар Антіох VII загинув. Після цього усі східні сатрапії були відвойовані парфянами, а Маккавеї знову повстали.
Занепад Після цього Селевкіди переважно боролися за владу в межах Сирії, облишивши спроби відновити свої кордони. В цю боротьбу час від час втручалися Птолемеї з Єгипту, що підтримували різних претендентів. 110 року до н.е. державу було розділено між Антіохом VIII і Антіохом IX на Північну Сирію, з Кілікією; і Фінікію, з Келесирією. У 95 році до н.е. держава поділилася на три частини: Деметрій III отаборився у Дамаску, Антіох X — в Антіохії, Філіпп I — в Берое.
Скориставшись тривалим занепадом 83 року до н.е. Тигран II, цар Великої Вірменії, повалив царя Філіппа I, захопивши рештки Держави Селевкідів. Лише 69 року до н.е. після поразки вірменського царя Антіох XIII зумів відновити свою владу, перемігши швидко Філіппа II. По смерті Антіоха XIII, вбитого емеським князем, Гней Помпей Великий восени 64 до н. е. вступив в Сирію і завоював її, перетворивши на римську провінцію.
Населення Володіння Селевкідів простягалися від Егейського моря до території сучасних Афганістану та Пакистану, тому включали різноманітні культури та етнічні групи. Греки, ассирійці, вірмени, грузини, перси, мідійці, месопотамійці, євреї та інші жили в її межах.
Устрій