Омея́дський халіфа́т (, Al-Khilāfatu al-ʾUmawiyyah) або Дамаський халіфат — ісламська держава, що існувала з 661 по 750 рік із столицею в Дамаску. Державою керували халіфи з роду Омеядів.
Історія Передумови появи У 644 році халіфом Арабського халіфату став Осман, що належав до заможного мекканського курайшитського роду Омеядів. Члени цього роду поступово зайняли всі прибуткові посади, через що багато з прибічників Алі стали вважати себе обділеними. Вони отримали назву шиїтів (шиа — група, партія, секта). На їхню думку, халіфом мав стати Алі як найближчий родич і прибічник пророка. Шиїтів підтримали не тільки араби, а й жителі більш віддалених країн, багато арабських племен кочовиків-бедуїнів. У 656 році юрба шиїтів вбила в палаці Османа і проголосила халіфом Алі.
Халіф Алі переніс столицю з Медини в Куфу (Месопотамія) і звільнив усіх намісників, яких призначив Осман. Тільки намісник Сирії Муавія з роду Омеядів не підкорився Алі й фактично зробив Сирію незалежною від халіфату. Муавія з прибічниками, які спираючись на текст Корану, заперечували ідею шиїтів про право на владу лише потомків Алі, почав готуватися до битви з Алі. Халіф, який мав перевагу, погодився вирішити суперечки про право на владу третейським судом. Це рішення викликало невдоволення в прибічників Алі, які чекали від нього твердої політики, та й серед шиїтів набрали сили мусульмани, які вважали, що халіфа слід обирати «за волею Аллаха та народу». Їх називали хариджитами, вони обрали свого халіфа.
Алі, який так і не вирішив суперечку з Муавією, змушений вести декілька років боротьбу з хариджитами. У 661 році Алі помер від кинджала харіджита. Шиїти втратили владу. Новим халіфом був проголошений Муавія, що став родоначальником династії Омеядів, яка правила халіфатом до 750 року.
Становлення Муавія переніс столицю халіфату в Дамаск. Головною течією в ісламі став протиставлений шиїзму сунізм. Сунізм був заснований на основі розповідей (хадисів) про життя та діяльність пророка, про його вислови тощо. Муавія відновив єдність арабо-ісламського світу, виступив проти шиїтів. Хасан, старший син Алі, віддав престол Муавії, завдяки чому здобув певні привілеї. Згодом Муавія придушив повстання харіджитів. Таким чином він отримав всю повноту влади. Муавія ще за життя призначив своїм спадкоємцем сина, тим самим було започатковане престолонаслідування халіфів.
Після того як Муавія помер, шиїти підняли повстання, яке очолив другий син Алі та Фатіми — Хусейн. У бою з військами халіфа Хусейн загинув, повстання зазнало поразки. Хусейн став для шиїтів мучеником, символом їхньої боротьби із сунітами.
Експансія Омеядський халіфат продовжив розширення ісламу на інші території. При Муавії арабами були завойовані Афганістан, Бухара, Самарканд, Мерв. Згодом наприкінці VII ст. — початку VIII ст. була захоплена значна частина Візантії, Вірменія, частина Грузії, продовжувалися напади на Хазарію. На початку VIII ст. була приєднана до халіфату майже вся Середня Азія. Завоювання відбувалися в Північній Африці, спочатку було приєднано Лівію, далі Туніс, Марокко.
Араби в 710 році підійшли до протоки Гібралтар, яка розділяє Африку і Європу. А в 711 році арабський воєначальник Тарік ібн Зіяд переправився через протоку й завоював Іспанію. Спроба захоплення Франції була зупинена в битві при Пуатьє в 732 році.
Після завоювань областей бедуїни селилися окремими військовими таборами, які згодом перетворювалися на міста. Так на березі Нілу виник Фустат (пізніше старий Каїр), в Іраку — Куфа й Басра, у Тунісі — Кайруан. Ці міста ставали центрами культурного життя Арабського халіфату.
Ісламізація Завойовані арабами землі потрібно було утримувати. Основним способом цього стала ісламізація. У халіфаті релігія була об'єднана з політичною адміністрацією. У завойованих Месопотамії, Сирії, Палестині, де проживало багато арабів або близьких до них семітських племен, ісламізація стала їхньою арабізацією. Через іслам місцеве населення асимілювалося за арабською мовою, культурою та загальною етнічною ознакою. У Північній Африці, хоч місцеве населення не було семітським, але у єгиптян, лівійців (берберів) та іншої частини місцевих народів відбулося заміщення місцевої мови та культури арабською.
У тих районах, де арабів було небагато (Іран, Афганістан, Закавказзя, Середня Азія, Іспанія) для ісламізації використовувалися економічні привілеї. На завойованих територіях, як правило, власники не втрачали землі. За землю платилася рента-податок, яка надходила до скарбниці халіфа. Але якщо для мусульман податок становив ушр — одну десяту частину прибутку, то для решти — харадж, розмір якого був від однієї до двох третин врожаю, а також подушна подать (джизія). Торгове мито для мусульман також було пільговим. Це стимулювало перехід населення в мусульманство. Але серед новонавернених мусульман було багато тих, хто, зовні дотримуючись приписів нової релігії, продовжував таємно дотримуватися колишніх, немусульманських, релігійних та світоглядних поглядів.
Падіння халіфату У 750 році внаслідок повстанням Абу Мусліма в Мерві та в Ірані, до якого приєдналися харіджити та шиїти, владу Омеядів було повалено. Арабським халіфатом став правити халіфи з нового роду — Аббасидів. Столиця була перенесена в Багдад. Омеяди зберегли свою владу тільки в Іспанії.
Управління Перші чотири халіфи створили стабільну адміністрацію для імперії, дотримуючись практик та адміністративних інституцій Візантійської імперії, яка раніше правила тим самим регіоном. Вони складалися з чотирьох основних урядових гілок: політичних справ, військових справ, збору податків та релігійного управління. Кожна з них була додатково поділена на інші гілки, управління та департаменти.
Халіф мав вищу світську, політичну, військову, судову владу. Він мав також титул правителя правовірних (еміра аль-мумініна). Халіф мав право взаконити будь-які захоплення, надавати або забирати майно. Спротив халіфові вважалося зрадою віри. Потім було впроваджено посаду великого візиря, що мав право давати поради халіфові, бути зберігачем державної печатки, негайно виконувати накази останнього. Усі накази міг видавати лише халіф.
Для допомоги халіфу в управлінні в центрі існувало шість рад: Диван аль-Харадж (Рада доходів), Диван аль-Расаїл (Рада листування), Диван аль-Хатам (Рада печаток), Диван аль-Барід (Рада пошт), Диван аль-Кудат (Рада правосуддя) та Диван аль-Джунд (Військова рада).
Диван аль-Харадж управляв всіма фінансами халіфату, стягував та збирав податки й розподіляв доходи. Диван аль-Расаїл надсилав державні послання та циркуляри центральним та провінційним посадовцям, координував роботу всіх Рад та займався всією кореспонденцією як головний секретаріат. Диван аль-Хатам являв свого роду державну канцелярію, здійснював та зберігав копію кожного офіційного документа, перш ніж запечатувати та відправляти оригінал за місцем призначення. Фактично це перетворилося на державний архів. За Омеядів свинцеві печатки з арабським текстом стали важливим інструментом у побудові окремої арабської та мусульманської політичної сутності та мали вирішальне значення для поширення ісламізації державиRamadan, Tareq A. (2019). "Religious Invocations on Umayyad Lead Seals: Evidence of an Emergent Islamic Lexicon". University of Chicago. Journal of Near Eastern Studies. 78 (2): 273–286.
Муавія I запровадив Диван аль-Барід, Абд аль-Малік поширив її по всьому халіфату, а Валід повною мірою використовував її. Умар ібн Абдул-Азіз розвинув її далі, побудувавши караван-сараї на пересадках вздовж Хорасанського шляху. Для передачі повідомлень між халіфом та його агентами та чиновниками, розміщеними в провінціях, використовувалися кінні перевезення. Головний шлях було розділено на пересадки по 19 км кожна, і на кожній пересадці були коні, осли або верблюди, готові переносити пошту. Переважно ця служба задовольняла потреби урядовців, але мандрівники та їхні важливі посилки також отримали вигоду від цієї системи. Поштові арби також використовувалися для швидкого перевезення військ. Вони могли перевозити від 50 до 100 вояків одночасно. За часів Юсуфа ібн Умара аль-Сакафі, валі Іраку, поштовий відділ коштував 4 млн дирхамів на рік.
Халіф Омар аль-Фарук виокремим судову владу від загального управління та призначив першого каді в Єгипті. Згодом було сформовано Диван аль-Кудат, що займалася організацією судової системи. Халіф був верховним суддею, але фактично представники духовенства відправляли правосуддя, призначаючи на місцях суддів (каді). До функцій останніх належав розгляд судових справ та винесення вироків, розшифрування законів, контроль їх виконання, відстеження стану суспільно важливих будівель, оцінка настроїв у соціумі.
Халіфат було поділено на кілька провінцій, кордони яких неодноразово змінювалися протягом правління Омеядів. Кожна провінція мала валі (намісника), призначеного халіфом. Валі відповідав за релігійних чиновників, армійських очільників, поліцію та цивільних адміністраторів у своїй провінції. У нього було 2 заступника: з фінансів та суду. В подальшому підрозділи дивана аль-хараджа, дивана аль-джунда та дивана ар-расаїлу існували в кожній провінції. Військові підрозділи у своєрідному військовому округу очолювали еміри. На чолі міст стояли хакіми. Селища очолювали шейхи.
Місцеві витрати покривалися за рахунок податків, що надходили з цієї провінції, а решта щороку надсилалася центральному уряду в Дамаску. Оскільки центральна влада правителів Омеядів слабшала в пізніші роки династії, деякі валі нехтували надсиланням додаткових податкових надходжень до Дамаска та створили великі особисті статкиOchsenwald, William (2004). The Middle East, A History. McGraw Hill, p. 57.
Напочатку існування держави арабських чиновників була занадто мало, щоб встигати за швидким розширенням халіфату. Тому Муавія I дозволив багатьом місцевим сановникам та феодалам у завойованих провінціях зберегти своє становище. Таким чином, значна частина роботи місцевого управління записувалася грецькою, коптською та перською мовами. Лише за правління халіфа Абд аль-Маліка урядова робота почала регулярно записуватися арабською мовою.
Загалом халіфат Омеядов тримався на етноконфесійній солідарності арабів (опора на архаїчні родоплемінні зв'язки та структури, перенесені з Аравії до нових центрів держави, авторитет вождів арабських племен тощо). Влада була владою арабів над завойованими народами, і Омеяди утримували її за допомогою армії. Вони підтримували арабський етноцентризм, одночасно швидко переймаючи імперський стиль правління перських та візантійських монархів.
Соціальна організація Омеядський халіфат мав чотири основні стани: араби-мусульмани, неараби-мусульмани (клієнти арабів-мусульман), зіммії (вільні немусульмани — християни, євреї та зороастрійці), раби.
Араби-мусульмани були на верхівці суспільства та вважали своїм обов'язком правити завойованими територіями. Вони мали до себе більшу повагу, ніж неараби-мусульмани, і загалом не змішувалися з іншими мусульманами.
З поширенням ісламу все більше мусульманського населення складали неараби. Це спричиняло соціальні заворушення, оскільки новонавернені не отримували тих самих прав, що й араби-мусульмани. Крім того, зі збільшенням кількості навернених у віру податкові надходження, насамперед джизья, від немусульман знизилися до небезпечного мінімуму. Ці проблеми продовжували погіршуватисяOchsenwald, William (2004). The Middle East, A History. McGraw Hill, p. 55–56. Тому було видано закон, за яким мусульмани з числа неарабів, які нещодавно прийняли іслам, не звільнялися від сплати джизьї. Повстання новонавернених мусульман, незадоволених нерівним становищем з арабами, жорстоко придушувалися. В значні мірі відготоном нерівності прав став рух хариджитів, які протягом VIII ст. набули значного впливу, а їх повстання сильно розхитали Омеядський халіфат.
Маючи захист життя та майна, зіммії зобов'язані були визнати панування ісламу у всіх галузях життя суспільства, сплачуючи данину (джизію), але звільнялись при цьому від сплати закяту, що призначався для мусульман.