Клонда́йкська золота́ лихома́нка (; також Юконська золота лихоманка, Аляскинська золота лихоманка) — міграція шукачів золота на Клондайку в Юконі у 1896—1899-х роках. 16 серпня 1896 року були відкриті багаті родовища золота в руслах кількох приток річки Клондайк.

Коли через рік новина дійшла до Сіетла та Сан-Франциско, вона спричинила небачену раніше «золоту лихоманку», що змусила понад 100 тис. людей піти на пошуки. Проте шлях до золота виявився занадто важким: лише 30—40 тисяч змогли дістатися до селища Доусон-Сіті на злитті річок Юкон і Клондайк. Більшість золотошукачів незабаром повернулися з порожніми руками. Лише близько 4 тисяч змогли знайти золото, із них лише сотня дійсно розбагатіли. Наплив старателів до Клондайку закінчився влітку 1899 року, коли золото відкрили поблизу селища Ном (Аляска) на березі Берингової протоки.

Головний наслідок золотої лихоманки на Клондайку — поштовх до освоєння Північно-західних територій Канади і Аляски.

До золотої лихоманки

Автохтонне населення Північно-західної Америки, ще задовго до приходу європейців, добувало в цьому районі мідь. Золоті самородки індіанцями не цінувалися, оскільки метал цей м'який і для домашнього господарства малопридатний. Російська імперія та Компанія Гудзонової затоки досліджували цей район ще на початку 19-го століття, але їхньою головною метою була торгівля хутром, яка не вимагала важкої праці на рудниках і майже відразу давала прибуток. Навіть перші старателі, щоб вижити, поєднували пошуки золота з торгівлею хутром.

У другій половині 19-го століття американські шукачі золота дісталися до Аляски. Їм вдалося домовитися з місцевими племенами тлінкітів та тагішів щодо проходу через і перевал Вайт, оскільки індіанці охороняли ці перевали від чужинців. У 1870—1880-х роках перші старателі дісталися до верхів'я Юкону й річки Клондайк На той час там мешкало плем'я ген, яке займалося лише полюванням і рибальством, і нічого не знало про золото на їхніх землях.

1883 року Ед Шіффелін знайшов розсипи золота вздовж річки Юкон. 1886 року пошукова експедиція виявила значні родовища золота вздовж річки Форті-Майл. На місці впадання річки Форті-Майл в Юкон виникло однойменне селище Форті-Майл. Одночасно золото було знайдене в районі річки Клондайк, але його було замало, щоб застовпити ділянки. Наприкінці 1880-х на Юконі було кількасот старателів, які добували незначну кількість золота і водночас торгували з індіанцями ген.

На Алясці найбільшим поселенням було Серкл Сіті, засноване 1893 року. За три роки воно зросло до 700 жителів, мало магазин, оперу, школу, бібліотеки. Сюди старателі звозили намите золото й купували необхідні речі. Наприкінці 1896 року, із відкриттям золота на Клондайку, містечко практично спорожніло, залишилося лише кілька жителів.

Відкриття золотої жили

У серпні 1896 року група людей на чолі з , представником місцевого племені, та Джорджом Кармаком, який в основному займався риболовлею і сплавлянням лісу до містечка Форті-Майл, подорожуючи вниз за течією Клондайка, вирішила спробувати свого щастя в старательстві на безіменній притоці річки Раббіт. 16 серпня 1896 року група Кармака провела перший намив, який залишив на дні 12,5 грамів золота — на 4 долари в тодішніх цінах (намив золота на 10 центів на Юконі у той час вважався хорошим результатом). Дуже швидко вони наповнили золотим піском і самородками порожню сумку з-під набоїв, яка слугувала їм доказом їхньої розповіді про відкриття нової золотої жили. Як першовідкривач, Джордж Скукум мав право застовпити собі дві ділянки. По одній ділянці отримали і двоє членів його групи. Кожна ділянка, за тодішніми законами, простягалася на 500 футів (150 м) за руслом річки і завширшки — до найближчих гір. Ширина ділянки не мала великого значення, оскільки золото залягало завжди безпосередньо в руслах. Річку Раббіт перейменували в Бонанза, а її безіменну притоку назвали «Ельдорадо».

Після того як Кармак та члени його групи зареєстрували ділянки в місті Форті-Майл, куди вони вирушили відразу після відкриття жили, жителі навколишніх населених пунктів почали дізнаватися про відкриття групи Кармака. Старателі зі стажем із скептицизмом сприйняли цю звістку, оскільки вже бачили десятки подібних «відкриттів на одну заявку», крім того, реєстрація ділянки в районі Клондайку коштувала вп'ятеро дорожче, ніж на території американської Аляски, що знаходиться всього за кілька миль на захід від Форті-Майл. Та й ділянки на канадській території дозволялися значно меншого розміру. Незважаючи на це, чимала кількість людей вирушили на Клондайк у пошуках золота, а невдовзі після успіхів перших старателів почалась Клондайкська золота лихоманка, яка привабила десятки тисяч людей у цей регіон.

Новина дуже швидко поширилася і серед інших таборів старателів. До кінця серпня всі ділянки на Бонанзі були вже розібрані й зареєстровані. Наступними розійшлися ділянки на річці Ельдорадо. Згодом виявилося, що родовища на Ельдорадо навіть багатші, ніж на Бонанзі. Багато старателів почали перепродувати свої ділянки за великі гроші. Наприкінці січня 1897 року новина про золото дісталася до містечка Серкл-Сіті. Попри складні погодні умови, багато шукачів відразу вирушили на собачих упряжках вгору вздовж Юкону, щоб застовпити найкращі ділянки. За одну добу дерев'яні зруби в Серкл-Сіті, що коштували 500 доларів, практично знецінилися, зате собачі упряжки підскочили в ціні в десятки разів. Коли перші старателі дісталися із Серкл-Сіті до Клондайку, то всі більш-менш перспективні ділянки були вже розібрані і більшість авантюристів, що прибули пізніше, всю зиму розробляли порожню породу, але про це вони дізналися лише на початку літа, коли почали промивати цю саму породу.

Зовнішній цивілізований світ ще нічого не знав про новознайдене родовище. Канадські службовці надіслали повідомлення своєму начальству в Оттаву про нове родовище та про наплив старателів, але ніхто на це не звернув уваги. Замерзлі річки на цілу зиму і весну зупинили пароплави, і лише в липні 1897 року перше судно залишило Юкон, везучи в Америку нове золото й казкові історії про Клондайк. Новина, діставшись до центральних регіонів Канади і Америки, уже давно застаріла — на Клондайку не залишалося вільного місця для нових старателів, але це не зупинило наплив нових робочих на Північ.

Початок золотої лихоманки

Відкриття золотих покладів на Юконі трапилося у момент, коли відчувалася гостра нестача запасів золота у всіх розвинутих країнах світу. Тогочасний золотий стандарт прив'язував паперові гроші до наявних золотих запасів. Різке скорочення золотодобування наприкінці 19 століття спричинило пришвидшене зростання ціни золота у порівнянні з паперовими грошима, що сприяло вилученню його з обігу. Це викликало паніку 1893 й 1896 років. На фоні економічної депресії ширилися безробіття і фінансова невпевненість.

15 липня 1897 з Аляски прибув перший пароплав до Сан-Франциско, а через два дні інший пароплав прибув до Сіетла. Прибуття нового золота в Сан-Франциско спочатку не викликало великого ажіотажу, оскільки газети там були зайняті описом жахів бубонної чуми, що була завезена напередодні з Калькутти. Справжню лихоманку першими почали роздмухувати газетярі Сіетла. У суботньому випуску газети «Seattle Post-Intelligencer» (17 липня 1897) титульну сторінку займала стаття під назвою «Золото! Золото! Золото! Золото!», де стверджувалося, що 68 новоспечених багатіїв привезли на двох суднах золота на 1 139 тис. доларів США (на 2010 рік це відповідало майже одному мільярду доларів), але пізніше стверджувалося, що це ще занижена вартість. Звістка про золоті копальні на Клондайку сколихнула все населення Північної Америки. Майже мільйон людей виявили намір поїхати на північ за золотом, але в дорогу змогли вирушити близько 100 тисяч. Більшість повернулися з півдороги назад — до Клондайку дісталося близько 30—40 тисяч шукачів.

Прибережні порти на Північному-заході Америки відчайдушно потребували оживлення торгівлі у цьому регіоні. Газети наповнилися статтями про нові золоті копальні, романтичними описами пригод старателів. Особливо постарався в рекламі Клондайку Ерастус Брейнерд — тогочасний секретар Бюро інформації Торгової палати Сіетла. Він прагнув проголосити Сіетл центром відправлення старателів на Клондайк, базою забезпечення їх усім необхідним.

Національний склад шукачів був різноманітним, хоча 60—80 % все ж становили жителі Америки й недавні емігранти, які найбільш страждали від економічної депресії. Значна частина шукачів не мала жодного гірничого досвіду й була колишніми клерками, продавцями, фермерами, що розорилися. У самому Сіетлі заради Клондайку залишили свої місця мер міста, дванадцять поліцейських і багато водіїв трамваїв. Серед шукачів золота були й відомі, успішні люди — колишній губернатор Вашингтону Джон Макгров (), адвокати, фотографи й репортери відомих газет.

Сіетл і Сан-Франциско конкурували між собою за бізнес, пов'язаний з відправленням і постачанням експедицій на Юкон. Ринок швидко наповнився товарами з назвою «Клондайкський», які нібито спеціально були призначені для далекої Аляски: одяг, сухі продукти, інструменти, ліки, сигари, ковдри, пічки отримували популярну приставку і продавалися за вищою ціною. Пропонувалися навіть спеціальні велосипеди для снігу, вітрильні санчата, «снігові поїзди», годинникові тарелі для промивання золота. Навіть Нікола Тесла почав рекламувати майбутній рентгенівський апарат для знаходження золота. Для шукачів публікувалися брошури з порадами щодо маршрутів на Клондайк, реманенту, одягу, поведінки, гірничої справи. Одна з таких брошур — Клондайк: Посібник для шукачів золота — містила понад 300 сторінок порад.

Слід зазначити, що окремі публікації застерігали непідготовлених старателів від погоні за золотом на Юконі. Так, професор Спурр у виданні «The Chicago record book for gold seekers» (420 с, 1897, Чикаго) прямо казав: «Моя загальна порада для пересічного чоловіка, що збирається за золотом на Юкон, — облиш це.».

Шлях на Клондайк

До Клондайку можна було дістатися від Берингового моря вгору по течії Юкону, вниз по Юкону від його початку або по бічних притоках. Навігація по Юкону можлива влітку між червнем і листопадом від його дельти аж до міста Вайтгорс вище від Клондайку. Загалом подорож, зважаючи на географію регіону й кліматичні умови, була дуже непростою. Гори були складні для переходів, звивисті річки в багатьох місцях непрохідні для човнів, коротке літо досить спекотне, а взимку температура опускалася до −50 °C..

У лютому 1898 року канадський уряд запровадив закон, який дозволяв входити на територію Юкону лише шукачам, що мали річний запас продуктів. Загалом всі продукти важили близько 520 кг. Разом із реманентом вага поклажі становила 900 кг (американська тонна). Звичайно, що ціни на собак і коней нечувано зросли. Навіть слабенький кінь, який у Каліфорнії вартував не більше 50 доларів, в Даї коштував до 700 доларів (19 000 доларів на ціни 2000 року)..

Морський шлях

Від Сіетла або Сан-Франциско шукачі могли дістатися до Доусон-Сіті морем. До форту Сент-Майкл (колишня російська колонія на Алясці) потрібно було проплисти 4000 км морем і далі по річці Юкон ще 2700 км. Цей шлях називали «дорогою багатіїв», оскільки квитки на судна були недешеві для пересічного американця — початкова ціна становила 150 доларів, а ближче до зими — вже до 1000 доларів. Попит мали риболовецькі катери, старі пароплави з гребними колесами, вугільні баржі. Усі кораблі перевантажувались понад міру, тому декілька з них по дорозі до Аляски затонули. Пароплав Clara Nevada, попри заборону перевозити одночасно і динаміт, і людей, вийшов у плавання і вибухнув поблизу порту Скагвей. Під час вибуху загинули всі 65 пасажирів, врятувався лише один пес. У хід пішов і сорокарічний пароплав Eliza Anderson, який вже багато років стояв на «мертвому якорі» і слугував як гральний салон. Він був настільки старий, що його паровий двигун не мав конденсатора, не було електричного генератора, котел не тримав тиску, навіть компасу не було. Однак на нього було продано вдвічі більше квитків, ніж там було місця.