Церква Святих Бориса і Гліба, Борисоглібська, Калозька, Колозька, Коложанська церква  — чинна церква, освячена на честь святих Бориса і Гліба, пам'ятка кам'яної давньоруської архітектури, єдина пам'ятка Гродненської школи зодчества, яка частково збереглася. Розташована в Гродно (Горадня) на території колишнього Калозького посаду на високому правому березі Німану, поруч із Замковою горою, недалеко від Старого замку. Побудована у 2-й половині 12-го століття з цегли.

До наших днів збереглися північна і частина західної стіни, три апсиди і два західні підкупольні стовпи. Церква має розміри: довжина — близько 21,5 м, ширина — близько 13,5, товщина стін — 1,2 м. Стіни складені з плінфи в техніці рівношарової кладки. Фасади прикрашені лопатками ступінчастого профілю, вставками з гнейсових, базальтових і гранітних каменів різних відтінків зі шліфованою зовнішньою поверхнею, різнокольоровими глазурованими керамічними плитками. У верхній частині стін розташовані вузькі віконні прорізи з арковими перемичками. Родзинкою інтер'єру є безліч керамічних глечиків-голосників, вмурованих у верхні частини стін і склепіння. У цегляну кладку стін фасадів включені різнокольорові шліфовані камені, які утворюють різні геометричні фігури і хрести. Все це надає фасадам краси, створює враження інкрустації стін дорогоцінним камінням.

Через свої архітектурні особливості: майолікову підлогу, голосники, кам'яні вставки, кахлі з керамічних плиток тощо.

Верхня частина будівлі разом зі склепінням і куполом відновлювалася в 16-му та 17-му століттях. У 1853 році частково зруйнована через зсув, у 1889 році обвалилася південна апсида. В кінці 19-го століття знищені частини церкви були відновлені з дерева, а сама церква була накрита двосхилим дахом з маленьким куполом.

Богослужіння у церкві відновлені з 1991 року, однак існує загроза обвалу берега та руйнування пам'ятки. Існують плани реставрації церкви. У 2004 році церкву Святих Бориса і Гліба внесено до Попередніх списків Світової спадщини ЮНЕСКО за категорією «Культура»

Історія

XII—XVIII століття  — йдеться в Іпатіївському літописі під 1184 роком. Проте достеменно невідомо, чи згадується саме Городня на Німані й що це саме у Колозьку церкву влучила блискавка.

Як вважається, церква була закладена на початку 1180-х років гродненським князем на честь святих покровителів його померлих братів і . Також вважається, що своє друге ім'я — Калозька — церква здобула від назви місцевості, коли, за легендою, у 1405 році великий князь Вітовт оселив біля церкви полонених каложан, жителів одного з «передмість» Пскова (згідно з літописом в неймовірно великій кількості в 11000 осіб). Існують версії, що назва могла піти від слов'янського слова Каложань, яке означало місце, де б'ють численні джерела і яке свято шанувалося язичниками

Поширена думка, що архітектором і будівельником церкви був прийшлий зодчий Петро Милоніг, однак існують версії, що будівельником міг бути невідомий візантійський чернець, який таким чином був і одним з ідеологів хрещення Гродненщини. Як і в інших церквах тієї епохи, його архітектура має багато запозичень із зодчества Візантії, однак водночас відобразила цілий ряд місцевих будівельних традицій. Один з відомих істориків Гродна Юзеф Ядковський вважав, що храм мав оборонне значення, проте сучасні дослідники відкидають цю точку зору з огляду на відсутність води в церкві, слабкі для фортифікації стіни та незначне стратегічне значення церкви.

Відновити первісний вигляд церкви можна тільки приблизно. Церква мала три входи (центральний і два бічні), її вінчав купол циліндричної форми, у верхній частині церкви були аркові вікна. Під час зведення церкви були враховані всі помилки, допущені під час будівництва колишніх церков Гродненської школи зодчества, в тому числі помилки, які привели до обвалення в 1183 році Нижньої церкви. Багато що з того, що в Нижній церкві було лише випробувано, в Калозькій набуло подальший розвиток. Фундаменти закладалися на глибину півтора метра, а в кладці стін використовувалися шліфовані камені менших розмірів. Замість простих плоских лопаток з'явилися триприступкові, причому кути їх центрального виступу округлені, що робить їх подібними до напівколон. Цоколь з одноступінчастого став також триступінчастим. Пластичнішою стала й стіна з боку інтер'єру. Всі три апсиди рішуче висунулися назовні. З'явилися внутрішньостінні сходи. Помітно зменшилася різниця в прольотах бічного і центрального нефів. Завдяки вперше використаним круглим стовпам внутрішній простір церкви здавався набагато меншим. Проте церква зберегла колишнє триапсидне шестистовпне планування.

Були вдосконалені й архітектурні деталі: звичайні хори доповнювали бічними, до яких вели сходи в товщі стіни; нижня частина стін, вільна від голосників, була прорізана нішами; підлога церкви була прикрашена різнокольоровим килимом з майолікових плиток. Також багатше був прикрашений фасад, багато прикрашені зовнішні стіни, використовувалася червона обпалена плінфа і біла цем'янка. Загалом, зовнішнє оздоблення надавало церкві святкового вигляду та краси.

Не збереглося письмових джерел про історію церкви в 12—15-му століттях. Вважається, що храм міг бути пошкоджений у зв'язку з частими штурмами і облогами Гродна хрестоносцями. Перша письмова згадка про храм належить до 1480 року і пов'язана з ім'ям настоятеля церкви Каліста. У 1485 році гродненський міщанин Івашко Сергійович подарував монастирю маєток Панямонь. У цей період відбувся і косметичний ремонт церкви, про що свідчать «полуторні литовські цеглини». Деякі дослідники, проте, відносять цей ремонт до 16-го століття. 20 березня 1500 року великий князь Олександр подарував чоловічому монастирю при церкві (що виник в кінці 12-го — початку 13-го століття) «Сад на Калажанях» «з поваги до старовини святині цієї». Пізніше в 16-му—17-му століттях земельні володіння монастиря розширювалися. У 1506 році церква описується як «давно спустошена».

На початку 16-го століття церква відновлювалася Богушем Боговитиновичем, який в 1506 році київським митрополитом Іоною був призначений ктитором церкви і монастиря. Богуш подарував монастирю та церкві маєток Чащиці (пізніше с. Чащавляни, нині в межах Гродна). Ктиторство включало право призначення ігуменів, через що іноді ігуменами ставали світські і навіть недостойні люди, які не тільки не дбали про добробут монастиря, а й грабували його. Збереглися імена ігуменів монастиря: Феакліст (1506—1520 роки) зробив багато земельних придбань; Іона (1520—1546 роки), «муж доблесний», змушений був терпіти пригнічення від якогось Семена Воловича і його дружини, які мали вплив на монастир через грамоти 1546 року королеви Бони; Сергій (помер у 1550 році), Мисаїл (помер у 1560 році). Пізніше управління монастирем в цілому здійснювалося світськими особами: Симеоном Воловичем, який мав грамоту короля Сигізмунда II; Павлом Котовичем (до 1580 року); Дмитром Халецьким (до 1591 року). Про них сказано, що вони грабували монастир і розганяли монахів. Тільки ігумен Климент, відомий також як пан Годкінський, повернув частину володінь монастиря.

Пожертви монастирю робив король Сигізмунд I Старий в 1508 і 1538 роках. На гравюрі М. Цюндта 1568 року видно церкву після цієї перебудови. На початку 17-го століття навіть постало питання зробити монастир «резиденцією або самого Православного Київського митрополита або його коад'ютора для управління неуніятськими (православними) церквами і духовенством в Великому Князівстві Литовському». В 1609 році церква була передана греко-католикам, однак суперечки з православними тривали до 1635 року, що коли грамотою короля Владислава IV при церкві був створений чоловічий греко-католицький монастир замість Видубицького монастиря під Києвом, переданого православним.

Церква була сильно пошкоджена під час війни з Росією (згідно з хронікою І. Кульчинського це відбулося під час першої Московської війни Івана III Васильовича з Олександром, проте відомо, що бойові дії в Гродно в той час не велися. Московське військо, захопивши місто, зруйнувало склепіння і засипало їх землею, а нагорі були поставлені гармати, які стріляли по Старому замку. За іншими відомостями гармати стояли на даху церкви, через що склепіння і зруйнувалися. Згідно з хронікою архімандрита Колозького василіянського монастиря І. Кульчинського, яка є єдиним джерелом про церкву до 1738 року, у 1675—1688 роках церква «вся пустувала, була без вікон і дверей, влітку худоба заходила в храм». За іншими даними стеля церкви провалилася під час воєнних дій 1705 року, коли війська Карла XII зайняли передмістя міста. За архімандритів Маркіянові Білозорі (до 1660 року), Григорієві Беньковському (до 1677 року), Лаврентієві Друцькому-Соколинському (до 1688 року) пам'ятка називалася «Пустельний монастир» і за свідченнями «монастир був тільки за назвою монастир і в стані досить жалюгідному…». Наступні ігумени Симеон Огурцевич (до 1698 року) і Мяцелій Дарашковский (до 1700 року) намагалися відновити монастир (у цей час на території монастиря діяв навіть цегельний завод), але наступний архімандрит О. Флоріан Вовк-Ланевський (1701—1709 роки), який також був і архімандритом Супрасльського монастиря, «запустошив» обитель і, таким чином, звів нанівець зусилля попередників. Занепаду «сприяли» і події Північної війни, коли Гродно виявився в центрі бойових дій і коли майно монастиря вивезли в Супрасль, де воно і залишилося.

Над пам'яткою нависла загроза знищення, коли в 1723 році архімандритом був призначений Йосафат Яхимович. Він був такий засмучений станом монастиря, що вирішив поруч побудувати новий із гучною назвою «Новий Сіон». Тільки завдяки випадковому збігу обставин будівництво відклали і церкву не розібрали.

Наступний ремонт церкви був проведений ігуменом Кульчинським. В інвентарі 1738 року записано, що дах ґонтом покритий, стан якого добрий. Сама ж церква мала три куполи: малі з позолоченими хрестами і головний високий залізний хрест. До церкви було два входи, а її підлога була з цегли.

Незважаючи на численні фундації, у 17-му — 18-му століттях храм з монастирем перебував у занепаді. У цей же період в іконостасі церкви з'явилася головна святиня гродненських греко-католиків — ікона Божої Матері Каложанської. Вона була написана на початку 17-го століття і особливо шанувалася наприкінці 17-го — на початку 18-го століть. Після ліквідації росіянами у 1839 році греко-католицького монастиря ікона шанувалася і православними. Під час Першої світової війни її «евакуювали» до Москви, звідки, незважаючи на зусилля в польський час Юзефа Ядковського, вона так і не повернулася до Гродна.

XIX—XXI століття

У середньовіччі неподалік від південного фасаду церкви розташовувалися кладовища: їх видно як на гравюрі Цюндта-Адельгаузера, так і на гравюрі Маковського 1600 року. На гравюрах видно укріплення берега, які можливо охороняли територію під час повеней. Однак уже на початку 18-го століття монастирські забудови разом з кладовищем обвалилися в Німан, а до 1720 року становище церкви стало настільки критичним, що про неї на черговому Сеймі підняли питання посли Григорій Котович та Зигмунт Валь. Документи того року свідчать, що «церква в.в. отців гродненских василіянів на Каложі … здезалявана (знищена) і через вимивання Німану майже до останньої руїни зведена». Збереглися обміри та опис стану церкви, проведені військовим інженером Т. Костюшком під час повстання 1794 року і видані пізніше в Лондоні.

У 19-му столітті в зв'язку зі змінами берегової лінії Німану з'явилася серйозна небезпека знищення пам'ятки. 1839 року монастир був зачинений російською владою. Церква передана Православній російській церкві. 1840 року на стінах над головним входом виникла тріщина, яка постійно збільшувалася, а в 1842 році відбувся сильний обвал берега. У 1845 році в зв'язку з подальшим обвалом стан будівлі став критичним: берег обвалився до самого південного фасаду, тому в 1852 році монастир переїхав у будівлю ліквідованого жіночого монастиря бернардинок<.