Українсько-польські відносини — комплекс двосторонніх відносин між Україною та Республікою Польща на міждержавному рівні, що охоплює політичне, економічне, культурне, гуманітарне та безпекове співробітництво. Взаємини між двома країнами формувалися на тлі тривалої і складної історії, включно з періодами спільної історичної присутності, конфліктами та постійною взаємодією на різних етапах європейського розвитку. Сучасний етап українсько-польських відносин почався після здобуття Україною незалежності в 1991 році, коли Польща стала однією з перших держав, що визнала незалежність України і сприяла її інтеграції до європейських та трансатлантичних структур.
Історія
Польща та Русь-Україна Одне з найбільш ранніх подій історії відносин Русі-України та Польської держави, зазначених у літописах, відноситься до 980 року, коли київський великий князь Володимир Святославич відвоював у поляків східнослов'янські Червенські міста (в верхів'ях Західного Бугу).
В 1018 році Святополк Окаянний, який втік із Києва, звернувся за допомогою до польського короля Болеслава I Хороброго, який зумів перемогти Ярослава Мудрого в битві на річці Бузі. Київський похід Болеслава I увінчався взяттям міста, проте Болеслав замість того, щоб передати владу Святополку, почав правити в місті сам. Обурені жителі Києва підняли повстання, в ході якого почали «бити ляхів». Болеслав утік зі скарбницею і полоненими сестрами Ярослава Мудрого. Червенські міста, знову опинилися під владою Польщі, були повернуті Ярославом Мудрим і його братом Мстиславом Хоробрим в 1030—1031 роках.
Подібні події сталися 1069 року, коли князь Ізяслав Ярославович втік до Польщі до свого племінника Болеслава II Сміливого і той, здійснивши похід на Київ, втрутився в руську династичну суперечку на користь Ізяслава. Згідно з легендою, меч-реліквія на ім'я Щербець, який використовували при коронації польських королів, отримав щербину при ударі Болеславом I або Болеславом II об Золоті ворота в Києві. Перший варіант не може бути правдою через те, що Золоті ворота були зведені в 1030-ті роки, другий не підтверджується вуглецевим методом датування меча, який, як виглядає, був створений не раніше другої половини XII ст..
Пізніше, в період феодальної роздробленості, Червенські землі входили до складу Волинського і Галицько-Волинського князівства, а в XIV ст. їх знову захопила Польща. На даний час ця область, відома також як Червона Русь, розділена між Польщею, Україною та Білоруссю.
Як і Русь, Польща зазнала на собі в XIII ст. кілька монгольських вторгнень, однак, незважаючи на руйнування, монгольське іго над польськими землями встановлено не було, що згодом забезпечило Польщі перевагу в розвитку торгівлі, культури і суспільних відносин. У 1340 році помер Володимир Львович, останній галицький престолонаслідник з династії Рюриковичів, після чого Галицьке князівство було захоплено військом Казимира III і приєднано до Польського королівства.
Південно-Західна Русь у складі Польського королівства і Речі Посполитої У пізньому Середньовіччі під прямою владою Польщі перебувала Галичина, тоді як основна частина руських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Після укладення польсько-литовської Люблінської унії і освіти Речі Посполитої, землі сучасної України перейшли в підпорядкування Корони. Дискримінаційне законодавство щодо православного населення спричинило поступову полонізацію і католичення значної частини руської шляхти. Король роздавав польським шляхтичам великі володіння в Україні, а ті, в свою чергу, встановили жорстокий соціальний і релігійний гніт. Французький інженер Боплан, який залишив в XVII столітті опис України, писав, що пани «користуються безмежною владою не тільки над майном, але також і над життям людей. Настільки велика свобода польської шляхти (яка живе немов в раю, а селяни перебувають ніби в чистилище), що селяни виявляються в положенні набагато гіршому, ніж каторжники на галерах» . Такий стан справ, а також насадження Брестської унії, призводило до масового відходу населення в запорізькі козаки і цілої низки антипольських і антифеодальних повстань.
Після переходу Лівобережної України в підданство Московського царства, Річ Посполита зберегла за собою землі Правобережної України та Галичини. Гетьманський устрій був скасований на Правобережжі вже в кінці XVII ст., тоді ж була остаточно виведена з діловодства руська мова. Продовжилися криваві повстання проти панування польської шляхти, яка геть замикала шлях в верхи суспільства руському і литовському населенню.
Поляки і українці в Російській та Австро-Угорській імперіях
Після поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли всі інші українські землі, за винятком Галичини, Закарпаття і Буковини. Однак і в складі Росії польській знаті була дана можливість зберегти впливове становище в суспільній структурі західних губерній, оскільки російська влада безуспішно намагалися заручитися її лояльністю. Однак, у міру провалу такої політики і спалахування польських повстань, протягом XIX ст. владою робилися спроби емансипувати східнослов'янське населення від польського впливу, в тому числі шляхом скасування унії і повернення правобережних парафій в православ'я. У відповідь, польські інтелектуали, в тому числі хлопомани, почали підтримувати українофільські течії і в значній мірі сприяли виникненню українського національного руху. В королівстві Галичини і Лодомерії, польська меншина, поповнилась втікачами з Російської імперії, учасниками повстання 1863 року.
Українсько-польські відносини періоду розпаду Російської та Австро-Угорської імперій
Українська Центральна Рада та польські сили у Наддніпрянській Україні
Станом на 1917 рік у Наддніпрянській Україні сформувались декілька політичних організацій, які претендували на право репрезентувати поляків: Польське соціалістичне об'єднання (ПСО) — створене за ініціативи харківського осередку Польської соціалістичної партії — Революційної фракції (ППС (р. ф.)) 3-4 березня 1917 року у Харкові. Крім ініціаторів створення до складу організації також увійшли представники Польської соціалістичної партії — Лівиці (ППС (л)) та Соціал-демократії Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ). Наприкінці серпня 1917 року розпалося секції ППС (р-ф), ППС (л) та СДКПіЛ; Польський комітет виконавчий на Русі (ПКВ) — створений 6 березня 1917 року за ініціативи Національно-демократичної партії (НДП, ендеки) у Києві. Включав у себе також представників демократів і соціалістів, однак після розколу в червні 1917 року став чисто ендецькою організацією; Польський демократичний централ (ПДЦ) — створений 24 червня 1917 року чотирма демократичними партіям, які раніше вийшли з ПКВ. Під час конфлікту між Тимчасовим урядом та Центральною Радою ПКВ підтримав останню, але після досягнення ними компромісу і відмови Центральної Ради визнавати комітет, що складався тільки з ендеків, єдиним представницьким органом польської меншини — пішов в опозицію до неї, перейшов на позицію «захисту внутрішньої автономії» і відмовився від запропонованих йому чотирьох місць у складі Ради. У свою чергу інші польські політичні групи визнали Центральну Раду верховною владою на Україні і делегували до її складу своїх представників: ПДЦ отримав 9 місць, 4 з яких надалі повинні були перейти до найбільш радикальних членів ПКВ, проте після їх відмови — перейшли до СДКПіЛ; ППС (л) — 7 місць; ППС (р. ф.) — 4 місця; СДКПіЛ — 4 місця, що перейшли від ПДЦ. Як ПДЦ, так і обидві ПСС у Раді виступили на позиціях досягнення Україною незалежності та побудови всередині неї польської національно-культурної автономії, на противагу «внутрішній автономії» ендеків.
Іншою польською силою діючою тоді на території України були Польські корпуси — II, III, а також підрозділ сформований з різних родів військ в Одесі. На квітень-травень 1918 року вони налічували у своєму складі близько 10 000 чоловік, 129 кулеметів, 5 гармат, 5 бронеавтомобілів і 10 літаків. Вони, під впливом ендеків, не визнали III універсал Центральної Ради, а під час війни між УНР і Радянською Росією зайняли нейтральне положення, але після зайняття України німецькими та австро-угорськими військами почали намагатися врегулювати своє правове становище. 4 квітня 1918 року їхнє керівництво підписало договір з урядом Української Народної Республіки, згідно з яким польські частини зобов'язувалися дотримуватися суворого нейтралітету та передислокуватися для об'єднання з I Польським корпусом, а УНР зобов'язалася забезпечувати підрозділи всім необхідним. Надалі, у зв'язку з порушенням легіонерами пунктів домовленостей та під тиском німецького командування, український уряд ухвалив рішення про : 19 квітня 1918 року за вимогою австро-угорського командування демобілізувався одеський загін; II Польський корпус був розбитий німецькими військами під Каневом; частини III Польського корпусу 14 квітня 1918 року в районі Твирова та Немирова почали бої з об'єднаними силами місцевих селян та Вільного козацтва і 18 квітня 1918 року були інтерновані втрутившимися австро-угорськими військами, якими 18 червня 1918 року були роззброєні.
Також в Україні діяла Польська військова організація (ПВО), яка вербувала офіцерів-поляків до своїх лав. Центральна Рада сприяла озброєнню завербованих нею військових, а ПВО, у свою чергу, сформувала польську бойову дружину, яка взяла участь у січневих боях 1918 року в Києві на стороні УНР.
Відносини між Українською Державою та Королівством Польським Відповідно до Берестейського миру, підписаного 9 лютого 1918 року між Україною та Центральними державами, питання українсько-польського кордону мала остаточно вирішити комісія на підставі «етнографічних відносин і з узгодженням бажань населення»Нариси історії української революції 1917—1921 років [Текст]: у 2 кн./редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. — К.: Наукова думка, 2011. Кн. 1/[В. Ф. Верстюк (кер.) та ін.]. — 2011. — 390 с. — Бібліогр.: с. 372—387. — 1000 экз..
Тверда позиція Києва в питанні реалізації умов Брестського миру щодо північно-західних кордонів змусила Регентську раду Королівства Польського ініціювати встановлення дипломатичних відносин з Україною . До Києва прибув Станіслав Ванькович — представник в ранзі надзвичайного посла і уповноваженого міністра, а 7 жовтня 1918 року до МЗС України ним був переданий список членів польського дипломатичного представництва в складі радника, 1-го та 2-го секретарів, пізніше до них приєдналися консульський радник, військовий аташе і керівник рееміграційного відділу. У відповідь Рада міністрів Української Держави 20 жовтня 1918 року ухвалила постанову про створення у Варшаві посольства 2-го розряду, виділивши на його створення 31 222 карбованці, проте у зв'язку з початком в Україні повстання воно так і не почало діяти. 26 листопада 1918 року з боку України був призначений віце-консул у Лодзі, 29 листопада 1918 року — тимчасовий виконувач обов'язків генерального консула у Варшаві. З боку Польщі ж планувалося відкриття генерального консульства в Києві та консульств в Одесі, Харкові та Єлисаветграді, що, однак, не було реалізовано через подальщі події.