Захарова Олександра Ничипорівна, народжена Проценко — одна з керівників радянського партизанського руху в Гомельській області Білорусі, державний діяч БРСР.

Народилася 25 січня (за старим стилем) і була охрещена 9 лютого 1903 року в російській гарнізонній церкві міста Керкі (Бухарський емірат, нині Туркменістан) в родині уродженців села Паліївка Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Шосткинський район, Сумська область, Україна) Ничипора Архиповича (1877–1918) та Наталії Гаврилівни Проценков (1877–1910). У той час батько служив фельдшером у місцевому лазареті Керки, а в 1905 році його нагородили золотою бухарською медаллю. За національністю — українка, далекий родич православного митрополита Харківського Стефана (Проценко; 1889–1960).

У 1906–1907 роках родина згадується як мешканці хутора Александровського в Оренбурзькому повіті Оренбурзької губернії (нині Кугарчинський район Республіки Башкортостан) та як селяни села Орловка Стерлітамацького повіту Уфимської губернії (нині Аургазинський район Башкортостану). У 1909-1913 роках — у селі Верхотор Стерлітамацького району, де Ничипор Проценко служив фельдшером у приймальні Пашковського на мідеплавильному заводі. У 1917 році родина жила в селі Воскресенське.

У 1915 році закінчила початкову школу в селі Верхотор, а в 1918 році — два класи вищого навчального закладу в селі Мелеуз . У 1919-1921 роках працювала діловодом-друкаркою у відділі народної освіти Юрматинського кантону з центром у Воскресенську.

Приблизно в 1918-1919 роках вона стала сиротою. Вийшла заміж за Єфима Захарова з Мелеуза, активного учасника встановлення радянської влади в селі, члена президії Мелеузького волосного виконавчого комітету, а згодом секретаря президії кантонального виконавчого комітету в Стерлітамаку. У неї було з ним двоє дітей: Кирило, народжений у 1922 році, який помер у немовлячому віці, та Євген, народжений у 1923 році. Вона остаточно розлучилася зі своїм чоловіком у 1928-1929 роках.

З 1923 року жила та викладала в дитячому будинку в Верхоторі. Вона закінчила тримісячні педагогічні курси та почала вчителювати в селі Потапівка. У 1924-1926 роках вона вчителювала в Мелеузі, потім у селі Талалаївка. Закінчила трудовий факультет вдома. У 1929 році працювала секретарем-друкаркою в районній лікарні в Худжанді, Узбецька РСР (нині Таджикистан).

Захарова долучилася до громадської діяльності через збори жінок-делегаток. У 1926 році її прийняли кандидатом у члени Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)), а в 1928 році — повноправним членом.

У 1929-1932 роках навчалася на вчителя історії у середній школі в Пермському педагогічному інституті. На третьому курсі почала викладати в радянській партійній школі. Після закінчення університету її прийняли на роботу до Пермського відділення ОДПУ на посаду помічника комісара. У листопаді 1934 року за власним проханням та за станом здоров'я була звільнена з роботи та виїхала до Башкортостану, де працювала в сільськогосподарському технікумі в селі Єрмалаївка Куюргазинського району та була членом пленуму місцевого райкому ВКП(б).

Через туберкульоз сина переїхала на Кавказ – до Кисловодська. У жовтні 1935 року стала вчителькою місцевої середньої школи № 12, а в серпні 1937 року — директоркою середньої школи № 14. Була членом пленуму місцевого міського комітету ВКП (б). У серпні 1938 року переїхала до Ворошиловська (нині Ставрополь), де працювала в Орджонікідзовському крайкомі ВКП (б) інструктором у шкільному відділі. Після ліквідації відділу працювала викладачем кафедри партійної організації та очолювала революційну комісію обласної партійної конференції ВКП (б).

Під час Другої світової війни У березні 1940 року її направили до Білостока, Білоруська РСР. 6 вересня 1940 року її було призначено викладачем відділу пропаганди та агітації Білостоцького обласного комітету КП(б)Б . У червні 1941 року направили читати лекції до села Кринки (нині місто Сокольського повіту Підляського воєводства, Польща), де її застав напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року. Разом із радянським партактивом попрямувала на схід.

У грудні 1941 року оселилася в селі Воротинь Бобруйського району. Там, за її спогадами, організувала невелику підпільну групу та встановила зв'язок з 539-м партизанським загоном. У грудні 1942 року пішла до партизанської зони, де зв'язалася з партизанами Рогачівського району. У лютому 1943 року вступила до 255-го партизанського загону та була призначена лектором Рогачівського підпільного РК КП(б)Б . З 1 листопада 1943 року комісар 255-го партизанського полку - єдина жінка-комісар полку серед радянських партизанів БРСР. Займалася вихованням комуністів та комсомольців, приділяючи особливу увагу жіночим питанням.

8 квітня 1944 року отримала важке поранення: під час бомбардування табору отримала перелом правого плеча та розтрощений лікоть. 15 травня 1944 року її евакуювали до Довська, звідки вона попрямувала до Гомеля на зустріч із Головою Ради Народних Комісарів БРСР Пантелеймоном Пономаренком, якому розповіла про скрутне становище партизанської бригади.

Пізніше її направили на лікування до Москви, де їй зробили дві операції, але розтрощена рука так і не одужала. Вона сама стала інвалідом третьої групи.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1944 року «за зразкове виконання завдань уряду щодо розвитку партизанського руху в Білорусі та за успіхи, досягнуті в боротьбі з німецькими загарбниками» нагороджена орденом Леніна. 4 листопада 1944 року Білоруським штабом партизанського руху комісар була нагороджена медаллю «Партизан Вітчизняної війни» I ступеня «за доблесть і мужність, виявлені в партизанській боротьбі проти німецько-фашистських загарбників». Вона також отримала медалі «За перемогу над Німеччиною» та «За доблесну працю».

Її двічі хотіли нагородити орденом Червоної Зірки, але першого разу не вручили, бо «її діяльність і роль були перебільшені». У другому було вирішено обмежитися орденом Леніна.

Після Другої світової війни 16 липня 1945 року її було призначено заступником начальника відділу пропаганди та агітації Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) Білорусі. 17 червня 1945 року надіслано делегатам від БРСР до Міжнародного антифашистського жіночого комітету в Москві. Після чого, від його імені, вона у складі радянської делегації відвідала Антифашистський конгрес жінок Югославії. 6 серпня 1945 року її було нагороджено югославським орденом Братерства та єдності.

У січні 1948 року стала начальником відділу з перевірки партійних органів. 15 червня її було звільнено «з метою більш доцільного використання», та вона очолила Будинок-музей Першого з'їзду РСДРП у Мінську .

У 1947 році була обрана депутатом Верховної Ради Білоруської РСР (переобрана у 1951 та 1955 роках) від Воранівського району. У 1947-1959 роках вона була заступником Голови Президії Верховної Ради БРСР .

8 березня 1960 року її було нагороджено почесною грамотою Верховної Ради БРСР з нагоди 50-річчя Міжнародного жіночого дня. 6 квітня 1985 року — орден Вітчизняної війни 1-го ступеня.

У 1960 році вона вийшла заміж за Івана Зуєвича, секретаря Рогачівського підпільного райкому. Померла в 1990-х роках.

Література

Захарава, Аляксандра Нічыпараўна // Беларусь у Вялікай Айчыннай вайне, 1941—1945: Энцыкл. / Рэдкал.: І. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш. — Мн.: БелСЭ, 1990. — С. 218. — 680 с. — 20 000 экз. — ISBN 5-85700-012-2. Максім Гацак Аляксандра Захарава. Штрыхі да параднага партрэту. Башкірская ўкраінка ў Савецкай Беларусі (на правах рукапісу) Academia.edu, 2026.