Бухарський емірат (; ) — узбецька державаBregel, Y. (2009). The new Uzbek states: Bukhara, Khiva and Khoqand: C. 1750–1886. In N. Di Cosmo, A. Frank, & P. Golden (Eds.), The Cambridge History of Inner Asia: The Chinggisid Age (pp. 392-411). Cambridge: Cambridge University Press, p.392, що існувала з 1756 по 1920 рік у Середній Азії на території сучасних держав Узбекистану, Таджикистану та частини Туркменістану. До його складу також тимчасово входили території Південного Туркестану або сучасного «Афганського Туркестану» і округу Туркестану в південному Казахстані. Правонаступник Бухарського ханства і часто називався так само. Офіційно держава називалася — Бухарська держава. Термін емірат використовується в науковій літературі.
Бухарський емірат поряд з Хівинським ханством і Кокандським ханством був одним з трьох узбецьких ханств у Середній Азії.
У 1868 році потрапив у васальну залежність до Російської імперії й отримав статус її протекторату.
2 вересня 1920 року РККА зайняла Бухару, а 8 жовтня було проголошено Бухарську Народну Радянську Республіку, яка в 1924 році за національною ознакою була розділена між Узбецькою РСР, Туркменською РСР і Таджицькою АРСР.
Історія
Засновник узбецької династії мангитів — Мухаммад Рахім-хан Мангитська династія Бухари була всього лише одним із багатьох країн-спадкоємців Афшаридської імперії. Сімейство Хаджі Ходжі безпосередньо пов'язане з Надир-шахомJ. Pickett, «Nadir Shah's Peculiar Central Asian Legacy...», p. 492. Засновником Бухарського емірату був Мухаммад Рахім (1756—1758) з узбецького роду мангит. Заручившись згодою знаті і духівництва, Мухаммад Рахім в 1756 році вступив на бухарський трон з титулом хана. За висловом одного історика того часу, «Мухаммад Рахім-хан намагався підпорядкувати своїй владі всі 92 узбецьких роди, так щоб у них не залишалося жодної можливості чинити опір центральному уряду». Так почалося правління нової мангитської династії. Після його смерті правив його дядько Даніял-бей (1758-1785). Для зміцнення зв'язків з Російською імперією він відправив посольство на чолі з Ірназар Максудовим, яке було прийнято Катериною ІІ.
У 1784 році в Бухарі міщани, незадоволені слабкістю Даніял-бея, підняли повстання.
Бухарський емірат під протекторатом Російської імперії Бухарський емір Музафар в березні 1868 року оголосив Росії газават, проте 2 травня загін генерала К. П. Кауфмана розгромив військо еміра і російські війська зайняли Самарканд. У 1863 році Музафар присвоїв вдові вбитого палацовими змовниками Кокандського ханства Алімбека Курманжана титул датка. 23 червня 1868 року бухарський емір визнав васальну залежність від Росії. У вересні 1873 року за новим договором Бухарський емірат визнав протекторат Росії. У цей період в Бухарському еміраті вперше були засновані ордени, наприклад Орден Благородної Бухари.
Ступінь залежності посилився при правлінні еміра Абдулахада (1885—1910). Абдулахад ввів нові типи медалей та орденів, наприклад Орден Корони держави Бухари. Він звів свою літню резиденцію в російській Ялті.
Останнім еміром Бухари в 1910 р. став Сеїд Алім-хан. На початку XX століття на базі руху джадидів в Бухарі виник младобухарський рух, що вказувало на необхідність широких демократичних реформ в Бухарському еміраті, що загруз, на їхню думку, в невігластві та знемагав під тягарем адміністративного свавілля.
На початку ХХ століття в Бухарі стала видаватися своя газета: Бухороі Шаріф.
Населення За етнографічним складом населення Бухарського ханства поділялося на частини, у тому числі до першої ставилися народи тюркського покоління, а до другої — народи іранського походження. Основу становили узбеки, таджки і туркмени. Також араби, перси, ойрати, киргизи, була значна громада яхуді. Узбеки поділялися на роди мангит, кунграт, курама. З туркменів найбільшим родом був ерсарі.
Населення на 1868 рік становило 2 млн осіб. За способом життя населення поділялося на осіле, напівкочове та кочове. До осілих належало близько 65 % всього населення, які мешкало переважно в рівнинній частині. Напівкочове населення становило близько 15 %. Інші 20% становили кочівники, що мешкали у степах західної Бухари, у Дарвазі та у передгір'ях Гісарського хребта.
Державний устрій Очільником держави був емір (), який володів необмеженою владою над своїми підданими. Йому допомагала шура (рада вищим цивільних та військових сановників).
Головним візиром еміра, керуючим державними справами, був спочатку аталик, але його швидко замінив кушбегі, який відав збором податків, керував адміністрацією еміра, вів переписку з місцевими чиновниками — беками (бек — букв.: повеліваючий, — те ж саме, що тюрк. бей, пор. узбек. bek). Кушбегі особисто щодня доповідав еміру про стан справ в еміраті, всі чиновники призначалися ним і лише вище чиновництво призначалося самим еміром. Аталик залишився почесний вищим титулом. Інакі калян (великий інакі) доправляв накази еміра. Помічниками володаря держави також були «великий євнух» (махрамбаші, четвертий після великого інакі), який відав палацовими євнухами.
Важливою посадою був дурбін, що очолював державну скарбницю. Казі-калян (верховний суддя) завідував судовою, нотаріальною частиною, духовенством та навчальними закладами. Останньому підпорядковувався раїс-калян, що слідкував за дотримання норм шаріату щодо моралі. Міршаббоші опікував поліцейськими питаннями, очолюючи службу міршабів.
Чиховники (ахлі калам) призначалися на посади дивані бузург, мушрифа (верховний державний контролер), дафтардор та дивоні танабона (канцелярія у справах податків від городів та садів). Дивані бузург (вищий чиновник канцелярії) був завідувачем дафтарами (зошитами) з танхо, білгу (білга) наданих земель та ін. Мушриф відав записами шанованих правителем речей, таких як щити, кольчуги, одяг, подарунки. Дафтардор вершив справи великого дивана щодо скасування чи утвердження осіб, які користуються танху чи суюргалами. Дивані танабона відав весняними та осінніми надходженнями із земель хараджа муаззаф (постійної податі), доходами та витратами з них згідно з розпорядженнями високого двору. Крім вищезгаданих, були посади мунші (секретар, писар), міраббаші (очільники великих ариків) диван у справах арабів, диван тавджиха (скарбничий)Мирза Бади Диван. Маджмаъ ал-аркам (предписания фиска) приѐмы документации в Бухаре XVIII в. / Факсимиле рукописи. Введение, перевод, примечания и приложения А.Б. Вильдановой. М.: Наука, 198, с.94.
Бібліотекар (китобдор), бахші (відповідальний за прихід і витрати коштів кутвала – коменданта фортець), дивані саїсхона (стайня правителя) та дивані пушокхона (гардеробна палацу) вважалися невеликими посадами. За ними слідують посади мушрифі хурд (малий мушриф), пайгірнавіс (писар пайгірів), диван махрамів та диван ясаулів.
Беки були родичі еміра (в провідних бекствах Шахрісабз, Карші і Гісар), або особи, котрі користувалися його особливою довіроюГалкин [А. С.] Краткий военно-статистический очерк района поездк и офицеров генерального штаба Туркестанского военного округа в 1889 г. в Бухарском ханстве и в южной части Самаркандской области // Сборник географических, топографических и статистических материалов по Азии. Вып. LVII. СПб., 1894. С. 27. За часів російського протекторату спадкоємець трону був беком Кармана.
Бек вносили щороку до скарбниці еміра певну суму і надсилав певну кількість подарунків — таксан-турсук (килими, коні, халати — зазвичай 9, або п'ять разів по дев'ять — 45), залишаючись потім повним самостійним правителем свого бекства. Нижчий щабель в адміністрації займали аксакали, які виконували поліцейські обов'язки.
Бекам, своєю чергою підпорядковувалися диванбегі або зякатчі (очільники диванів бекства, що опікувалися збиранням податків), ясаулбаші (політичний заступник бека), курбаші (військовий командуючий) у гірських бекствах, міршаб — у рівнинних бекствах, мунші (особистий секретар бека і очільник його канцелярії), міраб (опкувався розподілом води серед населення; йому підпорядковувалися аміни і джуйбони — очільники та вартові ариків відповідно), казі (суддя) і раїс (відповідав за виконання норм шаріату та слідкував за мораллю). У XIX ст. в еміраті було 68 раїсів. На посади диванбегі, ясаулбаші до 1860-х років призначалися представники узбецьких племенО некоторых событиях в Бухаре, Хоканде и Кашгаре, Записки Мирзы-Шемса Бухари, изданный в тексте, с переводом и примечаниями, В. В. Григорьевым. — Каз., 1861. На посади казіїв та раїсів призначалися особи з нащадків пророка Мухаммада та перших халіфівХаныков Н. В. «Описание Бухарского ханства». СПб., 1843.
Адміністративний поділ В часи найбільшого піднесення емірат складався з 30 бекств: Карші, Гузар, Чиракчі, Кітаб, Шахрісабз, Яккабог, Байсун, Денау (Дех-і-нау), Шерабад, Гісар, Коратегін, Дарвоз, Балджуван, Шугнон, Рушан, Кулоб, Кургантепа, Кобадійон, Каліф, Каркі, Бурдалік, Калаклі, Наразм, Чарджуй, Кармана, Зіяеддін, Нурута, Хатирчі, Ургут та Самарканд. Крім них, до складу емірату в цей період тимчасово входили також Джизак, Оратепа, Ташкент, ТуркестанZamonov, Akbar (2022). Buxoro Amirligi Tarix. Tashkent: Tamaddun. p. 97. ISBN 978-9943-5126-0-3..
В період російського протектората територію становили бекства: Бальджуан, Гісар, Гузар, Дарваз, Каратегін, Кармана, Каттакурган, Куляб, Карші, Керки, Чарджуй, Нурата, Пенджикент, Рушан, Самарканд, Шахрісябз, Ургут, Фальгар.
Бекства поділялися на амляки (підпровінції) на чолі із амлякдарами та тумани (округи) на чолі із мірами. Останніх призначав бек. Декількачи невелику групу кішлаків очолював амін. До останньої чверті XIX століття в еміраті існували автономні шахства, такі як Каратегін і Дарваз були незалежними шахами, що керувалися місцевими правителями - шахами. На Західному Памірі було чотири шахами (Шугнан). Кожне шахство ділилося на адміністративні одиниці, що називалися сада (з фарсі — сотня) або панджа (з фарсі - п'ятірка). Шугнан та Рушан ділилися на шість сада кожен. На чолі кожного сада чи панджа стояв аксакал (з тюркського — старійшина). Нижчим чином сільській адміністрації був арбаб (з арабського - староста), зазвичай один на кожен кішлак (село).
Нагороди
Під впливом Російської імперії почали впроваджувати спочатку ордени, а потім й медалі. 1881 року було створено Орден Благородної Бухари, мав 8 ступенів. В подальшому став другою за значенням нагородою емірату після Ордену Корони Бухарської держави, яку було засновано 1886 року. Надавався місцевим чиновникам і представникам російської адміністрації. Третій за значенням був Орден Іскандер-Саліс (засновано 1894 року), що призначався лише для нагородження російських високопосадовців.
Медалі виготовлялися із золота, срібла, бронзи та міді. Вони являли собою гуртки, вкриті різнокольоровою емаллю, з різними написами. Напис міг містити ім'я нагородженого та причину вручення нагороди, насамперед «За старанність та заслуги», «За службі Бухари», «Золота зірка Бухари». Хх вкривали різнобарвною емаллюЧепурнов Н. И. Наградные медали Государства Российского: Энциклопедическое иллюстр. издание М.: Рус. міръ, 2000. Медалі були трьох ступенів. Вищий ступінь, восьмигранний, золотий, носився на шиї на червоній стрічці. Другий ступінь, золотий, круглий, носився на грудях на червоній стрічці. Пізніше їх стали робити бронзовими та позолоченими. Третій ступінь був срібним. 1915 року засновано краплеподібну медаль із написом: «На згадку про війну відданим рабам. Шляхетна Бухара. 1915-1916 рр..». Вона видавалася бухарцям, мобілізованим на військову службу.
Суспільство Правлячий клас поділявся на урядовців світського звання - амалдарів () і духовних - улама чи аалами (). До останніх зараховували вчених — теологів, законознавців, викладачів медресе тощо. Аалами скріплювали фетву муфтія печаткою, на основі якої судді виносили вироки. Світських чинів було п'ятнадцять, а духовних – чотири (аалам, муфті-аскар (військовий муфтій), мухтасиб (наглядач за виконанням рішень шаріатського суда), мударис (викладач медресе). Амалдари було представлено земельно-феодальною знаттю на рівні держави і місцях. Більшість населення становило податний стан - фукара ().