Справа Удо Стайманна проти Державного секретаря юстиції (1988 року) (196/87) — справа з права Європейського Союзу, що стосується вільного пересування працівників у Європейському Союзі.
Факти
Удо Стайманн був німецьким сантехніком, який працював у Нідерландах. Він приєднався до — релігійної групи, члени якої забезпечували матеріальні потреби одне одного через комерційну діяльність, включаючи управління дискотекою, баром та пральнею. Він брав участь у житті громади, виконуючи сантехнічні роботи, хатні обов'язки та іншу діяльність. Громада забезпечувала людей незалежно від того, якою діяльністю вони займалися. Він подав заяву на отримання дозволу на проживання для здійснення цієї діяльності, але йому було відмовлено. Коли він подав апеляцію, було зроблено запит на преюдиціальне рішення до Суду Європейського Союзу.
Судове рішення Суд Справедливості постановив, що винагорода може бути непрямим «еквівалентом» (quid pro quo), а не обов'язково суворо визначеною платою за працю, тобто робота не обов'язково має оплачуватися грошима, за умови, що працівник погоджується отримати щось інше натомість.
Згідно з формулою Лорі-Блюма, Суд постановив, що Стейманн надавав цінні послуги громаді, які в іншому випадку мала б виконувати інша особа, якій би за це було заплачено; отже, він кваліфікувався як працівник.
Див. також
Право Європейського Союзу
Примітки