Румунська народна скрипка ( — віоа́ра; також ) — струнний смичковий інструмент, що посідає провідне місце в леутарській музиці. На відміну від місцевих пастуших інструментів (наприклад, флуєра та чімпоя), скрипка прийшла до народного середовища із європейської музичної практики. Вона закріпилася як інструмент професійних музикантів — леутарів, які пристосували її до місцевого репертуару й регіональних стилів виконання.

Музична мова румунської народної скрипки сформувалася на перетині східних і західноєвропейських музичних традицій. Скрипалі-леутари використовують нетемперовану інтонацію, мікрохроматику й багату орнаментику. У традиційному ансамблі тарафі скрипка веде мелодію та імпровізує на її основі. У різних етнографічних регіонах склалися власні форми інструмента й прийоми гри; серед регіональних форм — трансильванська акомпанувальна скрипка (брач) і народні варіанти скрипки Штроха.

Ритміка леутарської скрипкової музики охоплює симетричні танцювальні структури й асиметричні ритмічні моделі (аксак), а також рухливе поводження з метром. Академічні композитори XX століття, зокрема Бела Барток і Джордже Енеску, запозичували у скрипалів-леутарів виконавські прийоми та принципи ансамблевої гри в тарафі.

Історія і походження Перші достовірні письмові згадки про скрипку в румунських князівствах датуються серединою XVII століття. Італійський монах Нікколо Барсі (), який відвідав Молдавське князівство, 1640 року записав, що для танців грали на скрипках, волинках, дудках, барабанах і триструнних лютнях (). Слово уперше трапляється в румунському перекладі «Повчань Нягоє Басараба синові Теодосію» (), виконаному близько 1650 року. Тоді ж з'являються й перші імена виконавців: у документі 1675 року згадано «Івана скрипаля з Тетерань» (). Джерела не зберегли відомостей про будову інструментів, які в XVII столітті називали скрипками.

З XVIII століття джерела стають численнішими й докладнішими. Французький історик , який відвідав Ясси 1775 року, описав циганських музикантів, що грали на скрипці, кобзі та дудці з вісьмома отворами (). Австрійський історик у праці («Історія трансальпійської Дакиї», 1781) зазначав, що леутари зазвичай грають на одній або двох скрипках, яким іноді акомпанують най або кобза. Скрипку згадано й в ілюстрованому рукописі румунського перекладу роману «Еротокрітос» (1787). У тому ж рукописі художник зобразив інструмент як звичайну скрипку зі смичком у формі лука; при цьому скрипаль — єдиний з музикантів, одягнений у європейський одяг. 1820 року британський консул у князівствах Молдова і Волощина називав скрипку європейського типу, най і кобзу найпоширенішими інструментами (). Одним із найраніших зображень скрипки є церковна фреска 1784 року в селі Лунка-Асеу (жудець Бакеу, Молдова), де художник помістив скрипаля до композиції «Страшного суду». У цей період духовенство нерідко сприймало скрипку як осудний інструмент, пов'язуючи її зі світськими розвагами; тому в релігійному малярстві скрипалів часто зображали в пекельних сценах як супутників грішників.

Скрипка поступово витіснила давніші смичкові інструменти. Зульцер згадує die Kiemany — інструмент з опуклою, як у мандоліни, нижньою декою, на якому грали смичком, тримаючи його на коліні. Дослідники пов'язують його з інструментом, відомим як (грецький кеман, пор. кеменче, кемане). Румунський фольклорист Теодор Бурада згадує й інший кеман, що мав шість або сім основних струн і стільки ж резонансних. За описом цей інструмент подібний до «грудного кемана» (; під час гри інструмент тримали на грудях) — запозиченого варіанта європейської віоли д'аморе. Ще на початку XIX століття кеман мав високий статус серед вищих верств суспільства в Молдові та Волощині, а бояри брали уроки гри у відомих музикантів того часу. Іншим інструментом, який скрипка витіснила у XVIII—XIX століттях, була колісна ліра (відома під назвами , або ), у якій звук видобували тертям дерев'яного колеса об струни; до середини XIX століття вона зберігалася переважно в середовищі мандрівних сліпих музикантів на півночі Молдови й у Трансильванії.

На початок XIX століття скрипка прижилася на всіх румунських землях. Інструмент набув широкого поширення завдяки своїм технічним можливостям: він давав змогу передавати складну орнаментику швидких танців і протяжні імпровізації дойн, наслідуючи людський голос. У XIX столітті в леутарському середовищі склався віртуозний виконавський стиль, у якому скрипка відігравала провідну роль.

Регіональні назви і термінологія

Основною й загальноприйнятою назвою інструмента в народному та науковому середовищі є віоа́ра (), рідше — віолі́на (). У румунському перекладі роману «Еротокрітос» (1787) ужито зменшувальну форму віолі́ца (). Теодор Бурада вважав, що первісно означало альт (), тому скрипку — менший за розміром інструмент — назвали зменшувальною формою.

Поряд із загальновживаною назвою зберігаються й регіональні народні терміни. У Молдові інструмент також називають «скрипка» (), тоді як у Трансильванії, а також у Марамуреші й поширена архаїчна назва че́тера (), що сходить до . У регіоні Біхор уживають назву хіге́ге (), запозичену з угорської мови, а в західній Олтенії та на півдні Трансильванії — ді́бла (). В окремих селах Добруджі трапляється болгарська назва цібу́лка (). Окремо стоїть термін леу́те (варіант: лау́те). Історично це слово означало різновид лютні або кобзи, однак згодом ним почали називати скрипку. У такому значенні термін уживали на півдні Трансильванії та півдні Молдови (), а також у Банаті, Хунедоарі й низці районів Мунтенії ().

Назви виконавців найчастіше утворюються від місцевих назв інструмента: четера́ш (); скрипка́р або скрипка́ш (, ); дибла́ш (), хігеду́ш або хігеди́ш (, ); а також найпоширеніше — леута́р або леута́ш (, ‘’’’). У минулому також уживали терміни зикела́ш (, від  — танцювальна мелодія) та ігре́ц ().

Традиційні назви деталей скрипки також мають регіональні особливості. Смичок у народному мовленні називають арку́ш (), рідше — або . У XX столітті в Мунтенії ще зберігалися давні назви струн: найнижчу (соль) називали («дріт»), другу (ре) — або '’ (пор. бурдон), третю (ля) — («середина»), а найвищу (мі) — («тонка»). У сучасній практиці народні музиканти частіше використовують літерні позначення німецького походження: ghe, de, a та e.

Леутарська традиція і роль скрипки в народній музиці На відміну від автохтонних інструментів (флуєр або чімпой), які селяни виготовляли з підручних матеріалів для власного дозвілля, скрипка була покупним і відносно дорогим інструментом. Через це вона не набула широкого побутового поширення, натомість стала інструментом професійних музикантів — леутарів, серед яких значну частину становили цигани. Для них гра на святах і під час обрядів була фаховим заняттям; навички й репертуар зазвичай передавалися в родині. У леутарській музиці скрипка посіла центральне місце. Леутари пристосували запозичений інструмент до місцевої естетики, наслідуючи на ньому вокальні інтонації та звучання давніших духових інструментів. Унаслідок цього сформувався специфічний виконавський стиль: скрипалі використовують особливі штрихи, розвинену мелізматику та різні (нестандартні налаштування), що надає звучанню характерного «народного» відтінку. Попри іншокультурне походження, скрипка була цілком асимільована в народному середовищі. На думку етномузиколога Тіберіу Александру, це приклад вдалого запозичення, яке не порушило самобутності фольклору, а розширило його виражальні можливості.

Будова і конструктивні особливості За конструкцією румунська народна скрипка загалом відповідає академічному інструменту, однак особливості виконавської практики зумовили низку модифікацій. Зазвичай леутари грають на фабричних інструментах; поряд із цим існують і народні скрипкові майстри. Після придбання інструмента музиканти нерідко доробляють його самі. Так, за спостереженням Константина Бреїлою 1938 року, один із леутарів Вранчі зішкріб частину дерева з верхньої деки, прагнучи зробити звук менш «дерев'яним».

У низці регіонів стандартну чотириструнну конструкцію скрипки іноді доповнювали п'ятою резонансною струною. Це була тонка металева струна, яку встановлювали між струнами соль і ре. Існувало два варіанти настроювання такої струни: у Тирговіште її часто настроювали на соль1, щоб посилити резонанс відкритої басової струни, тоді як у деяких частинах Тирговіште й у регіоні Фегераш — на ноту до. Для її кріплення встановлювали додатковий кілок. П'ята струна була симпатичною: виконавець не торкався її ані смичком, ані пальцями лівої руки; вона вібрувала самостійно завдяки резонансу, збагачуючи тембр і посилюючи звучання споріднених тонів.

У регіоні Вранча трапляється складніша модифікація скрипки, доповнена п'ятьма, шістьма або сімома резонансними струнами, які місцеві леутари називають «те́лурь» (). Як резонатори використовують звичайні струни мі, закріплені за спеціальною схемою під основними струнами так, щоб не заважати грі смичком. Їхнє настроювання варіюється залежно від уподобань і досвіду виконавця. За описами музикантів, такі струни надають інструментові особливого звучання: скрипка починає «озиватися на голос», а її тембр стає «солодшим». Конструкція з використанням резонансних струн сходить до східного кемана (), який мав від чотирьох до семи подібних струн. За деякими свідченнями, раніше скрипки з резонансними струнами траплялися і в Олтенії.

Старі леутари, особливо в регіоні Тирговіште, застосовували особливий спосіб зберігання каніфолі (ромською — makló): її розплавляли й приклеювали безпосередньо до інструмента, на тильний бік шийки грифа. Це давало музикантам змогу під час багатолюдних весіль швидко натирати смичок (або палець) у коротких паузах між танцями, не витрачаючи часу на пошуки каніфолі в кишенях чи футлярі.

Четера в Оаші Щоб отримати надзвичайно високий стрій, який може сягати квінти вище за класичний, народні майстри краю піддають куплені скрипки (че́тери) значній конструктивній переробці. Три перші струни переставляють на одну позицію в бік басових, унаслідок чого четверту струну настроюють у ре замість соль, а першу натягують до ноти сі. Зміни стосуються і підставки, яку сильно сточують: вона стає нижчою на кілька міліметрів і більш пласкою. Така форма зближує струни й полегшує гру подвійними нотами, водночас сприяючи збільшенню гучності. Щоб скоротити робочу довжину струн і полегшити їх настроювання у високий регістр, підставку та душку зміщують угору по корпусу, у бік грифа. Відповідно переміщують і струнотримач, щоб зберегти правильну відстань від підставки. Унаслідок цих змін четера перетворюється на спеціалізований інструмент, здатний змагатися з характерним для Оаша пронизливим вокалом.

Скрипка з рупором Специфічною адаптацією, найпоширенішою в регіоні Біхор і в деяких частинах Арада, стала скрипка з рупором (, також відома як ). За конструкцією це спрощений народний варіант скрипки Штроха. У неї резонансний корпус цілком замінено слюдяною мембраною, на якій установлюють підставку; звук підсилюють один або два металеві розтруби. Інструмент дає металевий, «гугнявий» тембр і вирізняється високою звуковою проєкцією. Хоча сьогодні основними осередками побутування залишаються Біхор і Арад, історично цей тип скрипки був поширений також у районах Несеуд і Муреш (Банат), а також в Олтенії та Мунтенії.

Акомпанувальні скрипки

Скрипки, призначені для гармонічного акомпанементу, відомі в Трансильванії (регіони Несеуд, Муреш і Клуж) та на півночі Банату під назвами брач (, варіанти: , або ). Це модифіковані скрипки (іноді альти) з трьома струнами, натягнутими на спиляну пласку підставку. Техніка гри на цих інструментах не передбачає виконання мелодії. Пласка підставка уможливлює смичкові зачіпати всі струни одночасно, створюючи повні тризвуки одним рухом.

Музична мова