Флу́єр () — традиційний румунський духовий інструмент, різновид пастушої флейти, поширений на всій території румунського культурного ареалу. Це автохтонний інструмент із давнім походженням, який використовується переважно в сольній практиці. У традиційній культурі флуєр насамперед асоціюється з образом самотнього пастуха і слугує засобом самовираження та супроводом повсякденного життя. Назва інструмента, імовірно, походить від — «дути».
Родина флуєрів включає інструменти різної конструкції: одинарні та здвоєні, поздовжні, поперечні та напівпоперечні, відкриті або оснащені свистковим пристроєм, з різною кількістю ігрових отворів або без них. За довжиною розрізняють малі, середні та великі флуєри. Виготовляються найчастіше з дерева, рідше трапляються флуєри з кістки або металу.
Техніка гри на флуєрі відзначається високою віртуозністю та багатством виражальних прийомів. У традиційній практиці широко застосовується архаїчний спосіб звуковидобування з гортанним фоном (), за якого поряд з основною мелодією звучить стійкий низький резонанс, що надає виконанню характерної акустичної глибини.
Флуєр відігравав важливу роль у пастушій культурі, виконуючи не лише музичні, а й ритуальні, сигнальні та комунікативні функції. Його звучання супроводжувало обряди охорони стада, ініціації, залицяння та похорону, а також слугувало акомпанементом до танців і святкових пісень. Репертуар охоплював широкий діапазон жанрів — від магічно-обрядових мелодій до розважальних п'єс, відображаючи ключові аспекти життя сільської громади.
Історія
Походження та ранні свідчення Флуєр — автохтонний духовий музичний інструмент у румунському культурному ареалі, що охоплює історичні та сучасні території проживання румунів. Про його глибоке коріння в регіоні свідчить сукупність археологічних, історичних, лінгвістичних та органологічних даних. Найдавніші археологічні знахідки підтверджують існування флейт на цій території з доісторичних часів: на палеолітичній стоянці Молодове V (Чернівецька область, Україна) було виявлено кістяну флейту епохи пізнього палеоліту. Пізніше античні автори, зокрема Ксенофонт і Страбон, згадували використання флейт фракійськими племенами, що населяли ці землі.
Непрямим, але важливим свідченням багатовікової історії інструмента є румунська мовна спадщина. Багата й різноманітна термінологія, пов'язана з інструментом, яка включає як слова, утворені від кореня , так і численні регіональні назви. (), — а також велике розмаїття конструкцій флуєра, кожна з яких історично закріпилася в окремих регіонах, свідчать про тривалий і безперервний процес еволюції інструмента в карпато-дунайському просторі.
Поширення в Середньовіччі Міграція волохів (предків румунів) у XIII—XIV століттях, пов'язана з розвитком гірського пастуства, суттєво вплинула на культуру Карпатського регіону. Середньовічні хроніки свідчать про широке поширення пастуших поселень, організованих за так званим «волоським правом» (), серед слов'янських народів Центральної Європи — у Галичині, Словаччині, польському Підгаллі та Моравській Валахії. Разом із пастушими практиками та пов'язаною з ними термінологією поширилася й назва флейти — флуєр. З часом її було адаптовано сусідніми народами, що відобразилося в назвах споріднених пастуших духових інструментів: угорської фурулі (), словацької фуяри, польської фуяркі, а також українських фрілки та флояри. Флуєр при дворах господарів (XVI—XVIII століття) Починаючи з XVI століття, письмові джерела підтверджують, що флуєр використовувався не лише в народному середовищі, а й у музичному житті при дворах господарів румунських князівств. Одне з ранніх свідчень належить саксонському теологу й поету , який у 1562—1563 роках писав, що в Молдавському князівстві «молодь прославляє господаря грою на флуєрі».
До XVII століття флуєр посів помітне місце у придворних камерних ансамблях. При дворах господарів Матея Басараба (1634—1654) та Василе Лупу (1634—1653) його звучання було невіддільною частиною музичного життя. Мандрівник Павло Алеппський, який відвідував Валахію в 1653—1658 роках, засвідчував, що на господарських бенкетах обов’язково звучали п'єси, виконані «пронизливим голосом флуєрів». Виконавці-флуєраші входили до складу придворних ансамблів, які виконували колядки на Різдво та Водохреще.
Навіть будучи придворним інструментом, флуєр зберігав зв’язок зі своїм пастушим походженням. Молдовський господар і вчений Димитрій Кантемир в алегоричній повісті «Ієрогліфічна історія» (1705) кілька разів згадує флуєрЯк та ., характеризуючи його саме як пастуший інструмент. Мода на нього зберігалася до кінця XVIII століття: близько 1776 року польський посланник Кароль Боскамп-Лясопольський зазначав, що на прийомі в Яссах виконувалися молдовські п'єси під акомпанемент пастушого флуєра — «інструмента, дуже модного в цій країні». Наприкінці століття традиційний придворний репертуар почала поступово витісняти музика османського, а згодом — західноєвропейського походження.
Дослідження З кінця XIX століття з'являються систематичні описи румунських народних інструментів, зокрема сімейства флуєрів. Одним із перших дослідників був археолог і фольклорист Теодор Бурада. На початку XX століття історичний огляд флуєрів та інших румунських народних інструментів зробив музикознавець та історик музики Міхаїл Послушніку у книзі «Історія румунської музики. Від епохи Відродження до епохи консолідації художньої культури» (1928).
Вивченням флуєрної традиції займалися угорський композитор і фольклорист Бела Барток, а також румунські етномузикологи XX століття — Константин Бреїлою, Тіберіу Александру, Овідіу Папене та інші.
З'явилися також узагальнюючі праці з органології та жанрової структури флуєрної традиції: монографії Тіберіу Александру — «Музичні інструменти румунського народу» (1956) та «Румунська народна музика» (1975); дослідження Васіле Кіселіце «Інструментальна музика північної Буковини. Репертуар для флуєра» (2002); колективна монографія молдовських музикознавців «Музичне мистецтво Молдови. Історія та сучасність» (2009); другий том п'ятитомного видання Овідіу Папене «Румунські народні інструменти. Музично-акустичні дослідження» (2019).
На основі польових записів, зроблених Константином Бреїлою та його колегами у 1930-х — на початку 1940-х років, а також пізніших матеріалів, зібраних співробітниками , було видано серії грамплатівок та компакт-дисків зі зразками автентичної флуєрної музики як довоєнного, так і повоєнного періодів. Серед них:
Antologia muzicii populare româneşti (1960—1962) — двотомне видання із записами народних мелодій (шість LP дисків, лейбл ). Супроводжувалося брошурами румунською, англійською, французькою та російською мовами. Було перевидано 1976 року; The Folk Music of Rumania (1963) — компіляція народної румунської музики, складена спільно з на базі Архіву фольклору в рамках серії Columbia World Library of Folk and Primitive Music. Супровідний текст написаний у співпраці з (один LP диск, лейбл ; Roumanie. Musique de villages. 1. Olténie: Runc et les villages du Gorj. 2. Moldavie: Fundu Moldovei et la Bucovine. 3. Transylvanie: Drăguş et le Pays de l’Olt (1988) — компіляція на трьох компакт-дисках (лейбл VDE-Gallo Records) з передмовою Лорана Обера (Laurent Aubert) та коментарями Сперанци Редулеску.
Конструкція та класифікація
Різновиди Родина флуєрів охоплює щонайменше 17 конструктивних різновидів. Вони бувають одинарні та здвоєні, поздовжні, поперечні та напівпоперечні, відкриті або оснащені свистковим пристроєм, з різною кількістю ігрових отворів — від п'яти до восьми або зовсім без отворів. За розміром флуєри поділяються на малі (до 35 см), середні (35-50 см) та великі (від 50 см). Для їхнього виготовлення використовуються різні породи дерева (ясен, верба, слива, кизил, ліщина, бузина, клен), а також очерет і, дуже рідко, кістка. У XX столітті почали застосовувати метал (латунь, мідь, алюміній) і навіть пластик.
Розмаїття форм відображає історико-типологічну еволюцію інструмента — від найбільш архаїчних і простих варіантів (наприклад, тилинка та молдовський флуєр без свисткового пристрою) до більш технічно досконалих і пізніх розробок, таких як кавал, флуєр зі свистком, здвоєні флуєри та поперечні флейти. У румунській народній музиці поряд із традиційними флуєрами трапляються запозичені духові інструменти, зокрема най і окарина. Попри деякі спільні риси з флуєрами, вони мають іншу будову й походження та не належать до родини флуєрів. + Види флуєрів Назва Регіональні назви Кількість отворів Розмір Матеріал Ареал поширення Зразок звуку Відкриті напівпоперечні флуєри (без свисткового пристрою) Тилинка – великий дерево Північна Молдова, Буковина, північна Трансільванія Молдовський флуєр 6 малий дерево, метал середнійМенш поширений. великий Добруджанський флуєр 7Сьомий на зворотному боці. малий дерево, очерет Добруджа середній Болгарський кавал 8Восьмий на зворотному боці. великийСкладається з трьох частин. дерево, армоване кісткою Закриті поздовжні флуєри без свисткового пристрою Фіфа – малий дерев'янисті стебла рослин Північна Олтенія Поздовжні флуєри зі свистковим пристроєм Тилинка зі свистком – великий дерево (дуже рідко метал або кістка) Марамуреш 5 великий Олтенія, Мунтенія, Добруджа, південна Молдова Флуєр зі свистком 6 малий Весь румунський культурний ареал; найбільш популярні в Олтенії, Мунтенії, Добруджі, південній Молдові середній великий 7Сьомий отвір на зворотному боці. Рідкісний. малий регіон Тімішоара Подвійний флуєр (з трубками однакової довжини) 6 малий Весь румунський культурний ареал середній 7Сьомий отвір на трубі дрона. Рідкісний. малий6+6Шість отворів на кожній трубі. Рідкісний.малийсередній Подвійний флуєр (з короткою бурдонною трубкою) 6 малий Регіон Вранча середній Поперечні флуєри Народна флейта 6 малий дерево Східна Олтенія 6 or 7Всі сім на лицьовій стороні. великий
Відкриті напівпоперечні флуєри (без свисткового пристрою)
Тилинка
Тили́нка ( або ) — найпростіший румунський флуєр без ігрових отворів і без свисткового пристрою. Це трубка з дерева (верба, клен, бузина) або кори, відкрита з обох кінців. Довжина інструмента варіюється від 65 до 80 см. Мелодія створюється шляхом зміни сили повітряного струменя (передування), що дає змогу видобувати обертони натурального звукоряду, а також шляхом часткового або повного закривання пальцем нижнього отвору трубки. Перед грою інструмент слід добре зволожити, щоб забезпечити рівномірну вологість і однорідність стінок. Тембр тилинки описують як високий, свистячий, із характерною різкістю. Попри примітивність конструкції, віртуозні виконавці здатні виконувати на тилинці не лише дойни, а й складні пісенні та танцювальні мелодії. Уже в середині XX століття цей архаїчний інструмент траплявся рідко — переважно на Буковині, на півночі Молдови та в Трансильванії. Концертна й просвітницька діяльність народного майстра та виконавця з Буковини Міхая Лекетуша () врятувала тилинку від забуття та сприяла збереженню й поступовому відновленню виконавської традиції.
Молдовський флуєр
Відкриті напівпоперечні флуєри з шістьма ігровими отворами () поширені на півночі історичного регіону Молдова, а також частково на півночі Трансильванії. Тіберіу Александру назвав цей різновид молдовським флуєром ().
Інструмент являє собою циліндричну трубку з відкритими кінцями та з напівпоперечним (косим) амбушуром, без свисткового пристрою. Виготовляється переважно з дерева, іноді з металу. Існують малі, середні (трапляються рідше) та великі молдовські флуєри.
На півночі та північному заході румунської Буковини малий флуєр називають , а великий — (з рум. — «великий флуєр»). У центральній Молдові малий інструмент може називатися трішкою (), а великий — кава́лом (), за аналогією з . В українській Буковині молдовські флуєри збільшеної довжини (50—80 см і більше) називаються довгими флуєрами або великими флуєрами (). Для інструментів довжиною 25—35 см вживається термін «малий флуєр» (). Термін «кавал» у північнобуковинській традиції не використовується.