Чавуноплавильний і залізоробний завод у Іпанемі, повна назва при заснуванні — Королівський залізоробний завод Святого Іоана (), відомий також як Іпанемська ливарня () — колишнє підприємство чорної металургії на території фазенди Іпанема в Бразилії (штат Сан-Паулу), перший великий металургійний завод Бразилії. Одне з її найбільших промислових підприємств в період перших десятиліть його роботи. Будівництво металургійного заводу у Іпанемі стало результатом кількох спроб португальської корони побудувати металургійний завод в Бразилії. Заснований у 1810 році, у 1815 році був перебудований і збільшений, у 1860-х роках знову був перебудований і модернізований, після чого працював до 1889 року, потім — під час Першої світової війни, після чого остаточно був закритий. Частина конструкцій заводу зберіглася до нашого часу, його територія знаходиться в межах Іпанемського лісу.

Історія

Металургія заліза в Бразилії до будівництва заводу

Перші відомі спроби виробництва заліза на території Бразилії відносяться до 2-ї половини 16 століття. Однак, металургія заліза в Бразилії довгий час базувалася на виробництві зварного заліза сиродутним способом у, як гадається, каталонських горнах на небагатьох невеличких мануфактурах. Всі вони діяли у різні часи у різних місцевостях колонії. На зламі 18 і 19 століть залізо виробляли де-не-де у кузнях кустарним способом, з використанням праці чорношкірих рабів, що зналися на металургії.História político-econômica e industrial do Brasil. Direção de Américo Jacobina Lacombe. Brasiliana, Volume 347. São Paulo, 1970. p. 41 — 44, 156—165.

У 1808 році вийшла постанова короля Жуана VI № 41 генеральному управителю шахт в Бразилії Мануелю Камарі () щодо виділення певної суми грошей, що надійшли до Королівської скарбниці в результаті видобутку алмазів, які «слід було використано для створення залізоробного заводу, який може становити великий інтерес для тієї ж королівської скарбниці та громадськості». Першою почали будувати залізоробну фабрику Пілар у місцевості Морру-ду-Пілар, що розпочала роботу лише у 1815 році і, не маючи успіху, була закрита у 1825 році. Крім того, у 1812 році у Сан-Жуліані, у муніципалітеті Ору-Прету засновано було шведами ще 1 невеличкий завод — «Фабрика патріотіка» () з 4 невеличкими шведськими (осмундівськими) печами, на якому було одержано перший бразильський чавун. Третій завод, створений в цей час, залізоробний завод у Іпанемі, став найбільшим, найсучаснішим й найуспішнішим.

Заснування заводу У 1809 році німецькому майстру Фредеріко Луїшу Гільєрме де Варнхагену, який з 1802 року працював на металургійному заводі «Фош-д'Алже» () в Португалії, було доручено вивчити можливість будівництва залізоробного заводу в Іпанемі, на пагорбі Арасояба, поблизу Сорокаби, в Сан-Паулу. Він переїхав до Бразилії разом з королівською родиною і двором. У травні 1810 року Вернхаген дав свій звіт і план будівництва великого як на той час заводу. Його план передбачав будівництво спочатку двох біскайських печей, які мали виробляти залізо протягом трьох місяців і забезпечувати всім необхідним для будівництва великого заводу, що складатиметься з однієї або двох доменних печей, гамарні та іншого обладнання.

Однак, план Варнхагена було відхилено, а прийнято план голови шведської групи майстрів Карлоса Густаво Хедберга. Він запропонував будівництво чотирьох невеликих штюкофенів із зобов'язанням щорічно виробляти, починаючи з 1810 року, значну кількість залізних прутків. Однак виявилося, що група шведських майстрів, що складалася з 17 осіб, була не металургійними техніками, а простими авантюристами, розореними людьми, які приїхали до Бразилії, щоб спробувати відновити свій статок, втрачений у невдалих ділових угодах у Швеції, та сплатити прострочені борги. Після кількох років безрезультатної діяльності дії цих авантюристів призвели до повного провалу. У 1814 році, коли вони більше не могли приховувати свою некомпетентність, їх звільнили. На той час вони виробили лише 200 арроб (2600 кг) нечистого, поганого заліза.

Другий період починається в 1815 році, коли управління заводом передається Варнхагену, фактично розпочинаючи там виробництво заліза, якого так прагнула Бразилія і в якому так цікавився уряд. Варнхаген не лише відновив та розширив невеликі шведські печі, залишені Хедбергом, збільшивши та покращивши їхнє виробництво, але й розпочав будівництво двох доменних печей, одна з яких почала працювати в листопаді 1818 року. Загальний обсяг виробництва з відповідними витратами до вересня 1821 року становив 16 085 арроб залізних прутків, 18 087 арроб чавуну та 12 589 арроб різних виробів.Landgraf, F.J.G. e Araujo, P.E.M.. A arquitetura do Alto forno e a biblioteca perdida de Ipanema. Anais do 14o Seminário Nacional de História da Ciência e Tecnologia, 2015. http://www.14snhct.sbhc.org.br/arquivo/download?ID_ARQUIVO=1709 Rogers. E.J.. The Iron and Steel Industry in Colonial and Imperial Brazil. The Americas, Vol. 19, No. 2 (Oct., 1962), pp. 172—184.

У 1820 році він посварився з Жозе Боніфасіо і залишив Бразилію у 1821 році, коли д. Жуан VI повернувся до Португалії. У 1820 році Жозе Боніфасіо де Андраде відвідав фабрику і написав мемуари з критикою функціонального устрою доменних печей.

Вилучення Варнхагена з-під управління фабрикою в Іпанема в 1821 році стало початком її занепаду через некомпетентність наступних адміністрацій, хоча вона продовжувала існувати ще багато років, зазнаючи кількох трансформацій. На заводі виготовляли залізні плити для кухонних вугільних печей, сковорідк, боєприпаси та військові матеріали, дріт, лопати, цвяхи, сокири та серпи тощо.

На заводі широко використовувалася праця рабів.Silva, Sérgio (1993). História Econômica da primeira república. São Paulo: Edusp. p. 200. У 1816—1822 роках на заводі працювало 24 вільних робітники і 85 .Heitor Ferreira Lima, Evolução Industrial de São Paulo (Esbose histórico). São Paulo, 1953, p. 36. Рабська праця на фабриці була присутня практично на всіх етапах виробництва, виконуючи найрізноманітніші види діяльності.Rocha, Ilana Peliciari (2018). Escravos da Nação. São Paulo: EdUsp. pp. 227—238.

У 1825 році з усіх пеших шведських майстрів і робітників, що прийшли сюди у 1810 році залишився на заводі лише один, замість інших були німці, при заводі був 1 інспектор, 1 управитель, 1 писар, 4 содати, художники і мастерові — 6 сімей німців і 20 найнятих негрів. Залізна руда видобувалася за 3 верстви від заводу.За свідченнями одного з учасників експедиції німецького дослідника (на російській службі) Г. Лангсдорфа 1821—1829 років до Бразилії. Див.: Б. Комиссаров. Новый русский источник по истории и этнографии Бразилии 20-х годов XIX века. // Новая и новейшая история, № 3, 1963. — С. 172—176.

Під керівництвом німця Йоганна Блума () у 1835—1842 роках на заводі вироблялися рушниці та боєприпаси для використання в Ліберальному повстанні. З доменних печей Королівського залізного заводу Іпанема під керівництвом Жуана Блума походило багато речей, необхідних для Бразилії у XIX столітті — від залізних горщиків до машин для цукрових і кавових млинів, поручнів, драбин, ламп тощо, з виробами, що нагороджувалися на національних і міжнародних ярмарках того часу.

Завод після модернизації. 1865—1889 роки

Металургійний завод знову розпочав роботу у 1865 році і працював до 1889 рік під керівництвом Жоакіма де Соуза Мурси.

У цей період між шахтою, де видобували залізну руду, і заводом було прокладено з'єднали залізницею довжиною 4 км, старі доменні печі були перебудовані зі збільшенням об'єму з більшою, збудовано новий залізоробний цех, з залученням технології та техніки зі Штирії (Австрія), встановлено прокатний стан, найнятий гірничий інженер з Школи гірничої справи Ору-Прету для допомоги в роботі заводу (пан Леандро Дюпре). Вони планували впровадити нову, більшу доменну піч і конвертор Бессемера для виробництва рідкої сталі, але роботу було перервано у 1895 році через недостатній дохід. Зі зміною у профілях доменних печей щоденне виробництво чавуну подвоїлося. Австрійські робітники, яких найняли у 1878 році, впровадили новий, більш ефективний процес вироблення заліза — штирійський процес.

Після закриття У 1895 році власність була передана Міністерству війни і була перетворена на казарми та комори. У 1937 році вся територія була передана Міністерству сільського господарства, і Центр випробувань і навчання Іпанема розпочав дослідження насіння та сільськогосподарської техніки. Національний центр сільськогосподарської інженерії був створений у 1975 році і розташовувався на території колишнього заводу. Територію було звільнено на початку 1990-х років.

Сучасний стан

завод зберігає менше 20 % свого початкового комплекту. Його подвійні доменні печі існують і до сьогодні перебувають під опікою ICMBio через Національний ліс Іпанема, розташований у Бакаетаві, муніципалітет Іперо. Три доменні печі були скановані всередині та зовні у 2015 році (командою з Університету Феррари, Італія) та у 2016 році (командою з Університету Сан-Паулу), що дозволило проаналізувати внутрішньої порожнечі кожної з них. Офіційні документи фабрики зберігаються і, здебільшого, для безкоштовної консультації в різних установах: Національний архів, Національна бібліотека Бразилії (Ріо-де-Жанейро) та Публічний архів штату Сан-Паулу (Сан-Паулу).

Примірники шведських книг про сталеливарство, що відповідають тим, що привезла Гедберг у 1810 році, доступні для консультації в Бібліотеці рідкісних книг Політехнічної школи USP.

Посилання