Березне́ве повста́ння 1918 року в Микола́єві — стихійне повстання проти австро-німецьких військ, запрошених раніше як союзників Українською Центральною Радою в рамках Берестейського миру, що відбулося у Миколаєві 21—29 березня 1918 рокуВ сучасних історичних працях також згадується як Березневий виступ, антинімецьке повстання або антигерманське повстання.

Повстання було спричинене рядом причин, серед яких поведінка австро-німецьких військ стосовно портового і продовольчого майна, а також політична напруженість, що виникла внаслідок закриття суднобудівних заводів «Наваль» та «Руссуд» і арештів прихильників більшовизму. Більшовицькі мемуаристи надалі зазначали, що однією з причин зростання невдоволення миколаївських робітників стало те, що вони не отримали заробітної платні. При цьому замовчувалося, що платня мала сплачуватися саме з тих коштів банку, які «евакуювали» й доправили до Москви лідери місцевих більшовицьких осередків напередодні вступу до міста австро-німецьких військ.

Рушійною силою повстання стали працівники місцевих заводів, робітнича молодь та колишні фронтовики Російської імператорської армії. Останні 1917 року залишили фронт, не бажаючи більше воювати, проте прихід німецьких військ, з яким вони воювали останні три роки, викликав у них обурення та спротив.

Заворушення з використанням вогнепальної зброї та артилерії тривали від 22 до 29 березня 1918 року в районах робочої Слобідки, Базарної та Адміралтейської площ, а також на деяких центральних вулицях міста. Внаслідок цього загинуло 430 повстанців, серед яких 107 залишилися невпізнаними й пізніше були поховані в братських могилах на міському цвинтарі. Втрати австро-німецьких військ склали близько 200 осіб убитими та 400 пораненими.

Придушення Березневого виступу призвело до повного контролю австро-німецьких військ над містом. У Миколаєві було запроваджено воєнний стан і комендантську годину з суворими обмеженнями щодо цивільного населення. Згодом у місті було встановлено пряме військове правління у вигляді німецького губернаторства «Миколаїв».

У радянській історіографії повстання з ідеологічних причин характеризувалося як знакове в «боротьбі трудящих мас за радянську владу» і згодом прийняло форму повністю організованого й керованого більшовиками виступу, що спростовується сучасними дослідниками, наголошуючи на його стихійності.

Передумови

Окупація австро-німецькими військами 17 березня 1918 року австро-німецькі війська у складі 21-го резервного піхотного полку, 209-ї автомобільної колони та , сформовані з резервістів, які перебували на Румунському фронті, майже без опору увійшли до раніше окупованого більшовиками Миколаєва. Незначний спротив чинили загони більшовицьких військ та місцевих червоноармійців, які не встигли евакуюватися або залишалися в підпіллі.

Одразу після вступу австро-німецьких військ до міста було утворено імператорсько-німецьку військову комендатуру на чолі з Юліусом фон Ґільгаузеном (), що мала б опікуватися розміщенням військових частин. В такому контексті завданням комендатури стала співпраця з місцевою цивільною владою.

О четвертій годині дня 17 березня в готелі «Лондонський» відбулася нарада представників міської думи й німецького командування. Гласні висунули низку вимог, головною з яких була «повна незалежність місцевого самоврядування», які німці «принципово прийняли». Посилаючись на директиви Центральної Ради, згідно з якими вся влада в місті мала належати міському самоврядуванню, німецьке командування повідомило, що в думі вони вбачають єдине представництво влади в Миколаєві. Про місцеві українські організації заявили, що питання про їхні спеціальні повноваження може виникнути лише тоді, коли до міста прибудуть офіційні представники Центральної Ради. 18 березня під час розгляду в думі питання про вступ німецьких військ до Миколаєва гласні погодилися з окупацією, як із доконаним фактом, проте не схвалили її, вважаючи використання іноземних військ для наведення ладу в державі ганебною і небезпечною справою.

Зростання невдоволення Рушійною силою березневого виступу стали працівники місцевих заводів, робітнича молодь та колишні фронтовики Російської імператорської армії. Останні в 1917 році залишили фронт, не бажаючи більше воювати, проте прихід німецьких військ, проти яких вони воювали останні три роки, викликав у них обурення та спротив.

Зайнявши місто, німецьке командування відвідало суднобудівні заводи «Наваль» та «Руссуд», оглянуло кораблі на стапелях і виставило біля них караули, а самі підприємства через відсутність коштів, закрили. Такі дії, вкупі з арештами прихильників більшовизму, загострили політичну напруженість у місті. 20 березня на заводі «Наваль» відбувся мітинг, на якому лунали гасла проти вивезення хліба. Продовольчі проблеми в місті на той час уже давалися взнаки, а німці користувалися запасами продовольства в набагато більших розмірах, ніж спершу повідомили. Замість грошей офіцери й солдати видавали розписки. Німецьке командування повідомляло, що оплата «за реквізиційними квитанціями здійснюватиметься після одержання очікуваних українських грошей». Того ж дня німці заарештували членів «колегії дев'яти», створеної з метою націоналізації суден торгівельного флоту. Утім через протести містян їх відпустили, заявивши, що арешт стався через непорозуміння.

Анфіса Ряппо, працівниця більшовицької газети «Власть труда» і дружина голови Миколаївської ради робітничих і військових депутатів Яна Ряппо, зазначала, що однією з причин зростання невдоволення миколаївських робітників стало те, що вони не отримали заробітної платні. При цьому у своєму щоденнику вона замовчувала, що платня мала сплачуватися саме з тих коштів банку, які «евакуювали» й доправили до Москви лідери місцевих більшовицьких осередків напередодні вступу до міста австро-німецьких військ.

Агітація за та проти повстання Стан справ у місті, насамперед на закритих суднобудівних заводах, наближався до катастрофічного. Більшовики розгорнули агітацію на підприємствах міста, закликаючи до повстання й обіцяючи, що незабаром надійде допомога від робітників з Херсону й підрозділів Червоної армії, що невдовзі мають прибути до Миколаєва. В агітації до повстання більшовики свідомо користувалися германофобськими та «патріотичними» настроями, які активно культивувалися у Російській імперії ще з початку Першої світової війни. У мілітаризованому Миколаєві такі настрої були особливо сильними.

Меншовики й есери, особливо з-поміж гласних міської думи, активно виступали проти повстання. Вони також намагалися проводити агітацію серед робітників за збереження спокою й стабільності в місті, але їхня агітація розгорнулася з певним запізненням. Роздратовані й невдоволені робітники, розагітовані більшовиками, вже не сприймали інших аргументів.

Перебіг подій

Початок повстання 22 березня після мітингу на заводі «Наваль» відбулося більшовицьке закрите об'єднане засідання заводських робітничих комітетів «Наваля», «Руссуду» та «Темводу» за участю колишніх учасників Першої світової війни, на яких, за деякими свідченнями, лунали гасла негайно озброюватися і виступати проти іноземних військ. Хоча комітети зійшлися на спільній думці про повстання, спільного плану дій вироблено не було.

Приводом до початку повстання 22 березня, в більшості свідчень, зокрема в пізніших радянських, називають артилерійські постріли, які пролунали о пів на третю годину дня з боку залізничної станції Водопій. Постріли, приписувані більшовикам, однак не маючи за собою ніякої доказової бази, згодом стали приводом до появи однієї з легенд повстання. Згідно з нею, постріл пролунав із бронепотяга, на якому до Миколаєва прибув загін кримських матросів під командуванням Івана Федька, а сам загін брав участь у штурмі Старофлотських казарм і зміг «вибити ворога із казарм флотського напівекіпажу». Документального підтвердження цієї версії не існує.

Водночас в тій самій радянській пресі існують і інші версії початку повстання. Так, Анфіса Ряппо у спогадах, опублікованих у 1922 році, навела іншу версію початку збройного протистояння. За її словами, 22 березня 1918 року на Соборній вулиці було побито німця. Під час ліквідації конфлікту хтось з колишніх учасників війни вихопив пістолет і здійснив постріл в німецького лейтенанта. Новина про побитого і пораненого німця розійшлася по місту, спричинивши повстання. Зброю заколотники захопили у місцевому клубі есерів та міліційному відділку. Частково зброя добувалася шляхом роззброєння випадкових німецьких солдатів на вулицях.

Історик Володимир Щукін, базуючись на тогочасних свідченнях, наводить іншу версію початку повстання. Згідно з нею, 22 березня по місту поширювалися тривожні чутки про людські жертви, а також стосовно того, що на підході до Миколаєва вже є більшовицькі війська. Невдовзі біля будівлі міської думи зібралися люди. Місцеві газети повідомляли про кількатисячний натовп, проте безпосередній свідок подій, прапорщик С. Білогай повідомляв, що перед думою зібралося не більше трьохсот осіб. Натовп попрямував до двору місцевого міліцейського відділку, вимагаючи видати зброю, яку зумів захопити без опору. Повстанці отримали кількасот гвинтівок та два кулемети. Згодом стало відомо, що на той момент робітники заводів уже захопили зброю, що там зберігалася. Не маючи можливості завести броньовик, що стояв на дворі, повсталі вручну виштовхнули його на Соборну вулицю в бік готелю «Лондонський», де знаходився тимчасовий німецький штаб і проживали офіцери. Встановивши на машину кулемет, вони розпочали обстріл готелю та вулиці. Як свідчив Білогай, по усьому місту було чутно стрілянину, якою ніхто не керував. Озброєні люди стріляли без усякого прикриття, з-за рогів будинків, з горищ будинків і цілили просто в будь-кого.

Натовп розділився на дві групи: одна попрямувала по Глазенапівській вулиці в бік Базарної площі і залізничного вокзалу, інша — по Адміральській до Старофлотських казарм, де дислокувалися німецькі солдати, та до радіостанції, що знаходилася поблизу Ракетного урочища. Частина ж озброєних людей лишалася у дворі міської думи й міліції.

Повстанцям вдалося роззброїти кілька німецьких патрулів, а в районі Слобідки навіть захопили артилерійську батарею. Уже за годину в центрі міста німецьке командування розгорнуло активні дії. На бульварній частині Херсонської вулиці від Різдвяної у напрямку Симеоно-Агрипінської церкви німецькі війська обкопувались, зводили прикриття і встановлювали кулемети та гармати. Велике зіткнення відбулося в районі вокзалу. Анфіса Ряппо навіть стверджувала, що будівля вокзалу кілька разів переходила з рук у руки. Врешті, німцям таки вдалося відбити повстанців від вокзалу. Такі заходи дозволили німецькій стороні встановити контроль за центром та західною частиною міста. Крім того, було пошкоджено приміщення міської думи. Снаряд влучив у кабінет міського голови, але не розірвався. Сам міський голова Володимир Костенко був заарештований за те, що не запобіг повстанню. Під варту також потрапило керівництво міської міліції, оскільки не змогло забезпечити захист складів зброї від захоплення її заколотниками.

Уже ввечері та вночі першого дня мали місце перші жертви серед мирного населення. Серед загиблих були випадкові перехожі, які з різних причин опинилися на вулицях і намагалися якомога швидше дістатися додому. Німці, не розбираючись, відкривали вогонь по всіх, хто рухався. У подальші дні кількість випадкових загиблих була ще більшою.

Подальші бойові дії