Сейбл-Айленд (, буквально «острів піску») — невеликий канадський острів, розташований на південний схід від Галіфакса, Нова Шотландія, і близько на південний схід від найближчої точки материка Нова Шотландія в північній частині Атлантичного океану. На острові цілий рік працює троє співробітників федерального уряду, які підвищуються в літні місяці, коли зростають дослідницькі проєкти та туризм. Острів, відомий своєю роллю в ранній історії Канади та конем Сейбл-Айленду, охороняється та управляється Канадськими парками, які повинні надати дозвіл перед будь-яким відвідуванням. Сейбл-Айленд є частиною округу 7 регіонального муніципалітету Галіфакс у Новій Шотландії. Острів також є охоронюваним національним парком і важливою орнітологічною територією.

Історія

Рання історія Експедиція португальського дослідника Жоао Алваріша Фагундіша досліджувала цей регіон у 1520—1521 роках, і вони були одними з перших європейців, які зустріли острів. Ймовірно, він назвав острів «Фагунда» на свою честь. Острів під назвою Фагунда з'являється на пізніших португальських картах, розміщених на південний схід від Кейп-Бретона, досить близько до його теперішнього розташування; проте ототожнення Сейбл-Айленду з Фагундою не є певним. З іншого боку, португальські джерела 16-го століття описують рибальську колонію, засновану мореплавцем на острові Кейп-Бретон, далі на північ. Також можливо, що Фагундіш побачив острів, коли прямував на південний захід, досягаючи затоки Фанді, як припускала карта Діого Омема та пізніше Самюеля де Шамплена 1558 року, але це незрозуміло. Острів спорадично заселяли морські промисли, ті, хто пережив корабельні аварії, і рятувальники, знані як «шкідники».

Троіл де Месгуез намагався колонізувати Новий Світ за допомогою каторжників у 1598 році. Коли засуджені збунтувалися, їх залишили на Сейбл-Айленд без дерев і каменів. Більшість поселенців загинули, але деяким вдалося вижити в глинобитних оселях протягом 5 років, перш ніж їх повернули до Франції в 1603 році.

Аварії кораблів Сейбл-Айленд відомий великою кількістю затонулих кораблів. Вважається, що близько 350 суден стали жертвами піщаних кіс острова. Густі тумани, підступні течії та розташування острова посеред великого трансатлантичного судноплавного шляху та багатих рибальських угідь пояснюють велику кількість затонулих кораблів. Першою зафіксованою аварією був англійський корабель Delight (1583) у 1583 році, у складі експедиції Гамфрі Гілберта на Ньюфаундленд. У 1700-х роках було щонайменше три випадки корабельних аварій. 1736 року відомий пресвітеріанський проповідник, ірландський походженням преп. Роберт Данлеп (1715—1776), зазнав аварії на острові на шляху до Америки. Десятиліттями пізніше сталося дві великі корабельні аварії: у листопаді 1760 року майор Роберт Елліот (1715 — після 1765) 43-го полку зазнав корабельної аварії на Сейбл-Айленд; він був врятований у січні 1761 року. На шляху до острова Принца Едуарда під командуванням майора Тімоті Гієрлігі, лейтенанта Ентоні Кеннеді та 25 осіб зазнали аварії на острові в листопаді 1778 року. Екіпаж застряг на острові на зиму. Двоє загинули, а решту врятували та перевезли до Галіфакса наступного квітня. Ймовірно, що будівництво маяків на кожному кінці острова в 1873 році сприяло зменшенню корабельних аварій.

Останньою великою корабельною аварією став пароплав Manhasset в 1947 році. Його екіпаж був врятований, останній значний порятунок рятувальної станції Сейбл. Після Ідеального шторму 1991 року аварійний радіомаяк (EPIRB) комерційного рибальського судна Андреа Гейл виявлено на березі Сейбл-Айленду 6 листопада 1991 року, через дев'ять днів після останньої передачі від екіпажу. Серед інших знайдених предметів були бочки з паливом, паливний бак, порожній рятувальний пліт та деякі інші уламки. Усі члени екіпажу загинули і не були знайдені. Подальших аварій не було до 1999 року, коли три члени екіпажу яхти Merrimac вижили після того, як їхній шлюп сів на мілину через навігаційну помилку. Небагато уламків навколо острова видно, оскільки вони зазвичай розчавлені та поховані піском.

Рятувальна станція Нової Шотландії Серія рятувальних станцій була заснована на Сейбл-Айленд губернатором Нової Шотландії Джоном Вентвортом у 1801 році. Рятувальна станція поклала початок безперервній присутності людей на острові, яка триває й сьогодні. Вентворт призначив Джеймса Морріса, новошотландського ветерана британського королівського флоту першим суперінтендантом острова. Морріс оселився на острові в жовтні 1801 року разом зі своєю родиною. До того часу, як Морріс помер на острові в 1809 році, він побудував гуманітарне поселення, яке включало центральну станцію, дві станції рятувальних човнів, кілька оглядових постів і притулки для тих, хто вижив. Рятувальне обладнання станції було оновлене в 1854 році за допомогою останнього покоління самоспакувальних рятувальних шлюпок і рятувальних машин завдяки зусиллям соціальної реформаторки Доротеї Дікс, яка відвідала острів минулого року.

Після Конфедерації та створення метеостанції Острів став власністю федерального уряду під час Канадської конфедерації в 1867 році, причому острів конкретно згадується в додатку до Закону про Британську Північну Америку. Пізніше федеральний уряд додав два маяки в 1872 році: Іст-Енд Лайт на Сейбл-Айленд (циліндрична скелетна вежа, побудована в 1980-х роках, замінивши попередні ітерації 1873, 1888, 1917 і 1951 років) на східній частині та Вест-Енд на Сейбл-Айленд (пірамідальна скелетна вежа, побудована в 1979 році) замість попередніх веж 1873, 1903 і 1935 років) на західному кінці. До появи сучасної морської навігації Сейбл-Айленд був домом для сімей рятувальників і доглядачів маяків. На початку 20 століття Компанія Марконі створила на острові бездротову станцію, а канадський уряд також створив метеостанцію. Кілька поколінь співробітників острова народилися та створили власні сім'ї на острові, хоча зменшення кількості корабельних аварій поступово зменшило розмір рятувальної спільноти. З 1920 року на острові Сейбл народилося лише двоє людей.

Удосконалення навігації призвело до різкого зменшення кількості корабельних аварій до середини 20 століття. Таким чином, рятувальна станція на Сейблі була скорочена і зрештою закрита в 1958 році. Канадська берегова охорона (КБО) вперше автоматизувала станцію в 1960-х роках і зрештою вивела з експлуатації станцію Вест-Енд в 2004 році, залишивши активним лише Східний маяк. Проте в цей період роль острова в науці зросла, спочатку в дослідженні погоди. Уряд Канади розширив збір метеорологічних даних, розпочатий рятувальною станцією, до повної метеорологічної станції, якою керує Навколишнє середовище Канади та Департамент рибного господарства та океанів. Станція проводила звичайні атмосферні та метеорологічні дослідження з постійно зайнятої станції на Сейбл-Айленді до 20 серпня 2019 року. Окрім вивчення погоди, дослідження на острові розширилися до ряду досліджень екології та дикої природи через його унікальне розташування в Атлантиці.

Сейбл-Айленд конкретно згадується в Законі про Британську Північну Америку 1867 року, частина 4, розділ 91, як особлива відповідальність федерального уряду («виключні законодавчі повноваження парламенту Канади поширюються на… 9. Маяки, буї, маяки та Сейбл-Айленд»). З цієї причини він вважається окремою радіоаматорською «суб'єктністю» (еквівалент країни для винагороди) і з відвідуванням операцій із використанням спеціального префікса позивного CY0. Оскільки це окрема радіостанція, Сейбл-Айленд є популярним місцем для Dxpedition.

Через турботу про збереження слабкої екології острова всім відвідувачам острова, включно з любителями човнів, потрібен окремий дозвіл від Парків Канади. Вертодром Сейбл-Айленд містить авіаційне паливо для екстрених випадків для пошуково-рятувальних гелікоптерів, які використовують острів для переміщення далі в море в Атлантику. Коли проєкт Офшорний енергетичний проєкт Sable був активним, острів був призначений пунктом екстреної евакуації для екіпажів на борту бурових установок поблизу. 2017 року Exxon Mobil розпочала закупорку та ліквідацію видобувних свердловин на родовищі Тебо (найближчі до Сейбл-Айленду Сейбл свердловини морського енергетичного проєкту); усі об'єкти були демонтовані до листопада 2020 р.

Національний парк

17 жовтня 2011 уряд Нової Шотландії уклав угоду з федеральним урядом, щоб остаточно захистити острів як національний парк. Ця новина послідувала за оголошенням федерального уряду у травні 2010 року про підвищення рівня захисту, який отримує острів, передавши контроль від канадської берегової охорони до парків Канади, які управляють островом відповідно до Закону про національні парки Канади. Створення парку-заповідника означає, що острів і прилегла територія в межах 1 морської милі (1,852 км), не можна бурити на нафту чи природний газ.

Сейбл-Айленд став національним парком-заповідником 20 червня 2013 року зі схвалення зацікавлених сторін мікмаки. Повноцінний статус національного парку ще не досягнуто, очікуючи вирішення претензій на корінні землі. Парк є домівкою для сотень видів флори та фауни, включаючи породу унікальних коней Сейбл-Айленду. Парк також є місцем розмноження морського життя.

У липні 2016 року в Google Street View було додано похід через Сейбл-Айленд. Google співпрацював із парками Канади, щоб додати інтерактивні види Сейбл та п'яти інших національних парків Канади. Зображення були зібрані у вересні 2015 року працівником парків Канади, який носив наплічну версію автомобільної камери Street View навколо району в центрі острова, що є частиною програми Google Trekker, яка досліджує мальовничі місця поза дорогами. Маршрут пролягає пішохідним маршрутом, який працівники парків Канади використовують для супроводу туристів-любителів, які відвідують острів.

Географія

Сейбл-Айленд — це вузька піщана коса у формі півмісяця, площа поверхні якої оцінюється приблизно в . Незважаючи на те, що приблизно завдовжки, це лише поперек у найширшому місці. Максимальна висота — близько . Довгий острів у формі півмісяця плавно піднімається над мілководдям континентального шельфу приблизно на схід від Галіфакса, Нова Шотландія. Його розташування, а також часті тумани в цьому районі та раптові сильні шторми, наприклад урагани та північні сходи, призвели до понад 350 зареєстрованих корабельних аварій. Його часто називають кладовищем Атлантики, оскільки він розташований на великому круговому шляху від східного узбережжя Північної Америки до Європи. Найближча точка виходу на суходіл — на північний захід біля Кансо, Нова Шотландія.

Вважається, що Сейбл-Айленд утворився з кінцевої морени, що відклалася на континентальному шельфі ближче до кінця останнього льодовикового періоду. Він повільно рухається, оскільки хвилі розмивають західний берег, а новий пісок додається на східному березі, і постійно змінює форму через вплив сильних вітрів і бурхливих океанських штормів.

Острів має кілька ставків з прісною водою на південній боці між станцією та західним світлом; проте останніми роками їхня захисна лінія дюн була зруйнована до такої міри, що вони змінюються з року в рік. У минулі роки в центрі південного пляжу існувало солонувате озеро під назвою Озеро Воллес. Найбільше воно простягалося на багато миль; дійсно, під час Другої світової війни на ньому сідали літаки-амфібії. З роками озеро зменшувалося, наповнюючись піском, аж наприкінці 2011 року воно повністю заповнилося й зникло. Оскільки південний пляж піддається затопленню під час осінніх штормів, фотографії часто показують воду в районі навколо колишнього місця розташування озера Воллес; однак ця затоплена територія відносно неглибока (щонайбільше кілька футів) і не є залишком озера. Початкове озеро мало досить значну глибину, щоб навіть у часи, коли територія була затоплена, озеро можна було побачити на аерофотознімках як темнішу (глибшу) ділянку посеред затопленої території.