Національна політика Директорії УНР (1919—1920) — політика, спрямована на забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.
Створення та основні напрямки діяльності Директорії УНР В умовах кризи гетьманського режиму в Україні активізувалися політичні партії, які виступали за відновлення УНР. Внаслідок такої активності, в серпні 1918 року в Києві було створено український національний союз (УНС), головою якого було обрано Винниченка, який став в опозицію до гетьманського режиму.
Наслідки підписання та подальшого анулювання Брестського миру для УНР були як позитивні, так і негативні. Центральна Рада домоглася найголовнішого — визнання Української Народної Республіки незалежною державою та повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Відтак було створено Міністерство закордонних справ з відповідною структурою, яке в останні місяці існування Центральної Ради очолював М. Любінський. У Берліні, Відні, Царгороді, Софії та Бухаресті відкрились посольства України з повноважними представникамиМироненко О. М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. К., 1995. С. 296.. З політичної точки зору керівництво УНР в кінцевому результаті зуміло вистояти перед більшовицькою агресією і відновити, хоч і на короткий період, свою владу в країніПакуль О. Національна політика Директорії УНР та її вплив на українське суспільство (1918—1920 рр.). Київ: Наукова думка. 2018. С. 38.
Скоропадського 14 листопада 1918 року опублікувати грамоту про союз України з небільшовицькою Росією. «Вони врятували Україну від повної руїни та анархії, — стверджував свого часу відомий політичний діяч, лідер Української держави П. Скоропадський, — і вони були потрібні Україні доти, доки вона не привчиться стояти на своїх власних ногах»Дещинський Л. Є., Панюк А. В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність Навч. посібник. Львів: Вид-во Нац. ун-ту Львівська політехніка, 2001. С. 152.. Причинами цього стали: Громадянська війна в Росії, політика Антанти, складна внутрішньополітична ситуація в Україні.
Після того, як гетьман Павло Скоропадський 14 листопада створив новий уряд, який включав російських монархістів. Директорія УНР була створена 14 листопада 1918 року після відставки Гетьмана Павла Скоропадського. Причиною створення Директорії стала необхідність створення нового уряду, який міг би вести боротьбу за незалежність України. Згідно з Універсалом УНР від 20 листопада 1917 року, Україна оголошувалась державою, але до створення Директорії не було органу, який би фактично керував державою. Директорія УНР в своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана, вважаючи його уряд неправомочним. Подібний виклик прийшов і від Симона Петлюри, який виїхав до міста Біла Церква, де очолив війська Директорії, зокрема Січових стрільців, що налічували 3 тисячі вояків.
Створення Директорії УНР відбулося в ніч на 14 грудня 1918 року на засіданні УНС для керівництва, після того, як Українська Центральна Рада (УЦР) оголосила про створення незалежної Української Народної Республіки. Директорія мала завдання забезпечити внутрішню та зовнішню політику УНР, забезпечити виживання і становлення держави в умовах громадянської війни та загострення етнічних конфліктів на території УНРДиректорія Української Народної Республіки / О. Й. Щусь // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007.. Михайло Страхів у своїй книзі «Директорія УНР: історія створення та діяльності» він докладно описує склад Директорії на різних етапах її існування. Наприклад, на початку 1919 року вона складалася з 7 членів: Симона Петлюри, Василя Єфремова, Михайла Євтушенка, Євгена Маланюка, Степана Чарнецького, В'ячеслава Липинського та Івана Ткаченка. У наступний період, з липня 1919 року, вона розширилася до 11 членів, зокрема з входженням Євгена Петрушевича, Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка та інших. Страхів звертає увагу на те, що склад Директорії змінювався залежно від політичної та військової ситуації в країні, але незмінним було те, що це були люди з великим досвідом управління та військових дій, які мали вагому роль у створенні та розвитку Директорії УНР. Основні напрямки діяльності Директорії УНР були спрямовані на встановлення державного ладу, забезпечення національної безпеки, розвиток економіки, організацію культурно-освітньої роботи та встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами.
Одним з ключових напрямків діяльності Директорії УНР була національна політика, спрямована на забезпечення національних прав та інтересів українського народу. Директорія прийняла ряд заходів для зміцнення національної свідомості. Зокрема, було видано декрети про відновлення української національної армії, про заборону російської мови в офіційному спілкуванні, про проведення національної реформи освіти та інші. Директорія УНР (Українська Народна Республіка) у період з 1918 до 1920 років займала важливе місце в історії України. Вона була урядовою структурою, яка встановила незалежність та проводила національну політику в складному історичному контексті. Відтоді Директорія розпочала свою діяльність як державний орган, який відстоював інтереси українського народу на міжнародній арені та встановлював власні закони та політику в межах УНР.
Однак, діяльність Директорії УНР була ускладнена внутрішніми та зовнішніми викликами. Вона мала обмежені ресурси, стикалася з політичними опозиційними силами, воєнними загрозами з боку інших держав та зовнішнім втручанням. Незважаючи на ці виклики, Директорія УНР продовжувала працювати на реалізацію своїх цілей, захищати незалежність та права українського народу.
Директорія УНР мала свої недоліки та контроверсії, які стали предметом обговорення серед істориків та дослідників. Деякі критики вказують на внутрішні конфлікти, нездатність забезпечити стабільність та єдність в країні.
Михайло Страхів у своїй книзі «Україна в добу Директорії УНР» звернув увагу на ряд недоліків та проблем, які існували в період Директорії УНР. Деякі з них можуть бути такими: Політична нестабільність — У цей період Україна переживала політичну та соціальну нестабільність, а також військові конфлікти з більшовиками та польськими військами. Це призводило до загострення ситуації та ускладнювало роботу уряду.
Економічні проблеми — На тлі військових конфліктів та загальної нестабільності економіка країни страждала. Недостатній рівень розвитку промисловості та сільського господарства призводив до зниження виробництва та погіршення життєвого рівня населення.
Незадовільний стан армії — Українська армія була слабкою та недостатньо підготовленою. Не вистачало кваліфікованих кадрів, бойової техніки та зброї.
Невирішені питання національної політики. Уряд Директорії УНР не встиг знайти ефективні рішення щодо національної політики. Це призводило до протистояння між різними національними групами в Україні.
Невдалий реформаторський курс — Уряд Директорії УНР був спрямований на проведення реформ, але багато з них були невдалими або не були доведені до кінця. Наприклад, була незадовільною реформа землі, яка не змогла вирішити проблему земельної власності.
Основні напрямки діяльності Директорії УНР
1. Забезпечення незалежності УНР: Одним з основних завдань Директорії УНР було встановлення та забезпечення незалежності Української Народної Республіки. Вона визначала структуру влади, гарантувала права та свободи громадян, встановлювала незалежність УНР як суверенної держави. Були відкриті посольства та консульства УНР за кордоном. Директорія створила Військо УНР, регулярну армію, яка мала захищати незалежність країни від зовнішніх загроз. Армія УНР вела бої з різними ворогами, зокрема з військами Червоної Армії та арміями змінних урядів на території колишньої Російської імперії.
2. Забезпечення національного самовизначення: Директорія УНР прагнула забезпечити національне самовизначення українського народу, включаючи проведення всеукраїнських виборів та встановлення національного права на визначення свого політичного майбутнього. Однак, зовнішні виклики, внутрішні суперечності та політичні обставини складали великі труднощі на шляху до досягнення цієї мети.
3. Директорія намагалася розвивати українську культуру, мову та освіту. Були впроваджені заходи для підтримки української мови як державної мови, зокрема в освітніх закладах та урядових установах. Забезпечення можливостей для розвитку національної науки, освіти та культури було спрямовано на підтримку національного самовизначення, формування національної свідомості та зміцнення національної ідентичності українського народу.
Однак, на шляху до забезпечення національного самовизначення УНР стали великі виклики. Зокрема, зовнішні впливи були непростими, зокрема з боку Російської Імперії, Польщіта Чехословаччини, які намагалися втрутитися у внутрішні справи УНР та підірвати її незалежність.
Незважаючи на труднощі, Директорія УНР робила спроби забезпечити національне самовизначення українського народу.
4. Боротьба за територіальну цілісність УНР: Директорія УНР вела боротьбу за збереження та розширення територіальних меж УНР, зокрема з метою включення до складу Української Народної Республіки Західної України та захоплення Києва. Усі ці заходи були спрямовані на забезпечення національного самовизначення українського народу, але через ряд обставин, таких як зовнішні впливи, внутрішні суперечності.
Одним з найбільших випробувань для територіальної цілісності УНР був Польсько-український конфлікт, відомий як Польсько-українська війна (1918—1919). Польща намагалася відновити своє впливове становище в західноукраїнських землях, захоплюючи значну частину території УНР, включаючи міста Львів, Станіславів (сучасний Івано-Франківськ) та інші. Це створило серйозні загрози для територіальної цілісності УНР. Незважаючи на труднощі, Директорія забезпечувала оборону УНР і робила спроби відновити контроль над втраченими територіями. Зокрема, Не дивлячись на зусилля Директорії, Польща змогла захопити значну частину західноукраїнських земель, включаючи Львів. Держава була відділена на різні адміністративні одиниці та втратила значну частину своєї території.
Однак, Директорія не зупинилася і продовжувала боротьбу за територіальну цілісність УНР. Зокрема, були здійснені спроби провести перемовини з Польщею та іншими сусідніми країнами з метою вирішення територіальних питань. Крім того, Директорія проводила дипломатичну роботу серед української діаспори за кордоном, намагаючись отримати підтримку у відстоюванні територіальних прав УНР. На жаль, внутрішні розбіжності, політичні та економічні труднощі, а також зовнішні загрози призвели до того, що УНР не змогла забезпечити повну територіальну цілісність.
5. Формування військових сил: Директорія УНР намагалася створити та утримувати військові сили для захисту незалежності УНР та виконання своїх політичних цілей.
6. Економічні реформи: Директорія УНР проводила економічні реформи з метою забезпечення економічної стабільності та розвитку УНР. Вона впроваджувала заходи з реформування банківської системи, промисловості, сільського господарства та торгівлі.