Мана́чин — село в Україні, у Волочиській міській територіальній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 780 осіб.
Розташування та географія місцевості Село знаходиться на відстані 15 км від районного центру та 67 км від обласного центру. Межує із Гарнишівкою, Червоною Гіркою, Іванівцями, Гонорівкою, Рябіївкою, Курилівкою.
Сусідні населені пункти:
З північного сходу на захід через село протікає річка Грабарка. Грабарка відділяє «Містисько» (велике і мале) від решти села. поблизу села пролягає залізничний та шосейний шлях Київ — Львів. На північному заході села проходить Газопровід Дашава — Київ. Рельєф села — хвиляста рівнина, ґрунт чорноземний, у східній та західній частині села є поклади глини. Наподалік від села розташований Маначинський гідрологічний заказник.
Адміністративне підпорядкування 1796 — 1923 центр Маначинської волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії Російської імперії. 1923 — 1930 село Волочиського району Проскурівської округи Подільської губернії Української СРР. 1935 — 1937 село Волочиського району Проскурівського округу Вінницької області УСРР. 1937 — 1954 село Волочиського району Кам'янець-Подільської області. 1954 — 1991 село Волочиського району Хмельницької області УРСР. 1991 і дотепер — село Волочиського району Хмельницької області України
Історична довідка Село Маначин виникло на підвищенні серед болота, що витягнулося між річкою Грабаркою і річкою Брудною зі сходу на захід завдовжки майже з кілометр. В околицях села виявлено поселення мідно-кам'яної доби III тис. до н. е. бронзової доби II до н. е. і слов'ян VI—VIII ст. У 2007 р. біля Північно-Східної околиці села виявлено поселення черняхівської культури III—IV ст.
В IX-Х століттях поселення входило до Київської Русі, було в складі Галицько-Волинського князівства, що утворилося в 1190 році. Село є історичною пам'яткою Київської Русі і природоохоронним заповідником України.
У складі Королівства Ягеллонів, Османської імперії і Речі Посполитої З XIV ст. Маначин входив до складу Литовського Великого князівства, а з XV ст. до складу Волинського воєводства Королівства Польського.
В 40-70-х роках XVI століття ці землі були загарбані польськими і литовськими феодалами. Один з князів литовських Свидригайло (1430—1432 роки) передав значну частину земель українським шляхтичам, зокрема в Ожиговецький ключ (волость). Від нього і походять князі Збаразькі, яким належало село. Вишневецькі залишили село.
У східній частині села ще в XVI столітті був збудований замок, який захищав населений пункт від ворогів — татар. Це місце має вишляд насипу і назівається в народі «Замчисько». По розповіддям тут колись викопали частину дзвону та шпагу. Також було містечко («Містисько»), де розвивались різні ремесла, відбувалась торгівля, поселенці займалися хліборобством. І сьогодні місцеві жителі цими словами називають вулиці у селі Маначин.
Село належало то князям Збаразьким, то Вишневецьким, то Потоцьким, то Ледуховським. Між ними не припинялась боротьба за володіння, а після розпаду Золотої Орди в 1443 році було утворено Кримське ханство. Потерпало село від нападу кримчаків. З 1450 по 1550 рік ними було вчинено 24 грабіжницьких напади. В «Описі України» Леванссера де Боплана сказано, що не було села, з якого б не брали малолітніх хлопчиків в яничари.
З часу Люблінської унії з 1569 по 1795рр село було під владою Речі Посполитої, а з 1565 року — Волинського воєводства. В маєтках почав діяти «Устав на волоки» (волок — 16,8 га землі), які стали одиницею оподаткування і обчислення феодальних повинностей. Запровадження «волочної» системи було однією з основних причин селянсько-козацьких повстань, зокрема повстання Северина Наливайка в 1594—1596 роках селяни підтримали це повстання, допомагали повстанцям.
Шляхта багатіла від перепродажу земель. В 1569 році Костянтин Вишневецький продав Маначин Гартаму Кривецькому. Напади татар не припинялись. В 1589 і 1593 рр вони нападали на володіння князів Збаразьких, але козаки не дали вивезти награбоване. Про спустошення та пограбування писали возні Луцького суду Криштоф Щука і Станіслав Яновський в 1601 році (книга Луцкая, К городская — 2415, поочная, год 1601, лист 793/5/).
20-21 вересня 1604 року в селі зупинялося українсько-польське військо яке 20 червня 1605 року захопило Москву.Похід на Москву / П. Блавацький. — Київ: Видавець Корбуш, 2020. — 208 с. ISBN 978-966-2955-49-1
За Бучацьким мирним договором Речі Посполитої з Османською імперією, село опинилось під владою османів. Османсько-татарська навала 1672—1699 рр завдала багато лиха нашому краю. Описуючи цю місцевість, папський посланець Ульріх фон Вердум, повертаючись із Запорожжя у 1672 році, згадав і село Маначин:
А напередодні, в 1596 році, князі Вишневецькі та Збаразькі прийняли нову Берестейську унію, яка об'єднувала католиків і православних. Важке становище жителів описує М. Семаликевич. Біда і злидні в парі ходять і голодні роки за ними (1570, 1591,1630, 1932—1939 р.).
Напади татар в 1624 році спустошили село. Та народному терпінню настав кінець. Визвольна війна народу докотилась і до нашого краю. Повстанці-селяни і козаки в 1648—1654 роках вибили шляхту з 11-ти володінь. Утікав князь Вишневецький разом з княжною і сином Михайлом (отим, що пізніше став королем Польщі). Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс з Пилявець рушали на Збараж. Не допомогли панам і фортеці. Багато чоловіків приєдналося до війська Хмельницького.
Та село Маначин залишилось і надалі під владою Речі Посполитої. Повернувся у свої маєтки Дмитро Вишневецький і жорстоко мстив тим, хто був у козаках.
В 1653 році на подільський край знову напала кримська орда, якій Хмельницький дозволяв грабувати міста і села. Пограбовано було і Маначин. В 1672 році за Бучацьким миром, який був укладений з Річчю Посполитою, османські війська знову окупували Подільське воєводство. Двадцять сім років були османи на Поділлі (аж до 1699 року).
Магнати торгували своїми маєтками, здавали їх в оренду.
У 1747 році парафіянами села побудовано на кам'яному фундаменті дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці.
В другій половині XVIII століття село Маначин належало Юзефу Потоцькому, Воєводі київському. В 1772 році він продав Волочиськ та інші належні йому села (в тому числі і Маначин) коронному маршалку Фрідріху Мошинському за 1700 тисяч злотих. Фрідріх Мошинський був сином підскарбія (міністр фінансів) Яна Кантія і графині Косел, позашлюбної дочки польського короля Августа II — один з найбагатших магнатів Речі Посполитої, у власності якого було 169,4 тисяч десятин землі, багато крамниць і промислових підприємств.
У складі Російської імперії В результаті другого поділу Речі Посполитої в 1793 році Поділля і Волинь були приєднані до Російської імперії.
У XIX ст. у Маначині в 1867 році нараховувалось 210 дворів, у 1888 р. проживало 1188 людей, а в 1899 р. було 296 дворів з населенням 1708 чоловік. Село належало графині А. Ледуховській.
Велике невдоволення селян викликала реформа 1861 року. Ця реформа передбачала викуп земель, якими вони користувались раніше. Було скасоване кріпосне право. Після повстання 1863 року царський уряд пішов на поступки. Викуплені платежі були зменшені на 20 % — по 6 десятин на двір. То була голодна воля. З'явилось багато селян-копачів, огородників, комірників.
У 1872 році парафіянами села була побудована капличка на «память чудесного спасіння життя Олександра II від небезпеки, яка загрожувала йому 4 квітня 1866 року та 25 травня 1967 року».
У 1892—1895 роках на місці старої церкви, котра не вміщала всіх парафіян, побудована нова церква.
Про низький рівень освіти селян свідчить той факт, що близько 90 % було неписьменними. У селі був один фельдшер, однокласне народне училище, у якому в 1890 році навчалось лише 53 хлопчики, а в 1903 році вже 69 хлопчиків і 4 дівчинки. В 1899 році в селі нараховувалось 296 дворів з населенням 1708 чоловік.
Революція 1905—1907рр знайшла свій відгук серед селян. Разом із робітниками-залізничниками станції Волочиськ страйкували жителі Маначина, вимагаючи підвищення оплати їхньої праці. Їх підтримували робітники.
За переписом 1911 р. в Маначині було 2278 житителів. Село було центром волості, мало однокласову школу, фельдшерський пункт, дві крамниці, горілчану державну крамницю, паровий, а раніше два водяні млини, кооператив, двокласову школу.
Визвольні змагання та радянська окупація З 10 грудня 1917 року село Маначин було під владою Центральної Ради.
А вже 19 лютого 1918 року село перейшло під владу гетьманців. 14 грудня 1918 року Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. В липні 1920 року польські війська окупували село, та не довго вони панували.
У листопаді 1920 року біля сіл Писарівка та Маначин відбувалися бої Червоної Армії з військами УНР.
21 листопада 1920 року Симон Петлюра зі своїм військом перейшов кордон. У селі Маначин та й на всій Україні розпочалась тривала радянська окупація.
На початку 1921 року відбулися вибори до ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Було проведено поділ поміщицької землі. Земельний комітет розподілив між селянами поміщицьку та церковну землю, худобу та сільськогосподарський інвентар. В селі було створене споживче товариство, через яке селяни збували свої сільськогосподарські продукти і закуповували сільськогосподарський інвентар. В 1923 році в селі проведено землевпорядкування.
У березні 1923 року був утворений Волочиський район Проскурівської округи, до якого увійшла поряд з іншими Маначинська волость. У 1923 році в селі було організоване Григорієм Омеляновичем Мартишевським одне з перших на Поділлі Товариство спільної обробки землі. Цьому товариству було виділено 41,8 десятини землі, а в січні 1924 року сім родин об'єдналися в сільськогосподарську артіль «Заповіт Ілліча» із земельним наділом 46 десятин землі. Першим головою артілі в 1927 році було обрано Щирбу Г. К., а згодом Дмитренка Т. Ф. Головою ТСОЗу було обрано Климчука М. Й.
У 1928 році на полях артілі з'явився перший трактор «Фордзон». Першим трактористом артілі став Щирба Роман. Селяни переконувалися у вигідності колективного господарювання. Кількість членів артілі зростала, проте не без труднощів. Заможні селяни, яких називали куркулями, проводили агітацію проти колгоспу, саботували хлібоздачу.
У 1929 році в селі працювала лікарня, у якій працювали 1 лікар, 2 медичні сестри та санітарка. При лікарні були сезонні дитячі ясла, які відвідувало 45 дітей.
В листопаді 1929 року розпочалася соціальна колективізація. Й. Сталін називав колективізацію «революцією зверху». Незважаючи на великі труднощі, у березні 1931 року 86 % жителів села стали членами колгоспу «Заповіт Ілліча». У 1931 році ланкова К. Б. Дичок вже одержувала по 330 центнерів цукрових буряків з гектара, а через три роки артіль здобула право демонструвати свої досягнення в Москві на Всесоюзній сільськогосподарській виставці (ВСГВ). До Почесної книги виставки було занесено прізвища П. Д. Галічевської, Ф. К. Медзатої, С. А. Зінкевич.
У 1933 році багато селян померли внаслідок Голодомору-геноциду.
Голодомор в Маначині За даними різних джерел в селі в 1932—1933 роках загинуло близько 20 чоловік. На сьогодні встановлено імена 11. Мартиролог укладений на підставі поіменних списків жертв Голодомору 1932—1933 років, складених Маначинською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.
Божок Варвара, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Божок Іван, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Божок Клим, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Божок Семен, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Жуковський, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Ковальчук Мелеян Олександрович, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Ковальчук Рузя, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Плосконос Іван, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання Плосконос Ікон, вік невідомий, 1933 р., причина смерті від недоїдання