Бальківці́ — село в Україні, у Волочиській міській територіальній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 847 осіб.

Географія У селі річка Безіменна впадає у річку Грабарку.

Населення

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська83899.29%російська80.59%румунська10.12%Усього847100% Історія села XVIII—XIX століття У 18-19 століттях село Бальківці знаходилося в складі Російської імперії, кордони якої з Австро-Угорською імперією проходили неподалік по річці Збруч.

Село Бальківці́ розташоване на півострові, який омивається зі сходу, півдня і заходу річкою Нікуди (сьогодні Безіменна, притока Грабарки), впадає в Користовецький став. Крім ставка та річки, жителі брали воду із двох джерел.

Місцевість хвиляста у вигляді балок і разом з тим болотяна та безлісна.

Село межувало на півночі з Ожигівцькою парафією (Почапинцями, Соболівкою), зі заходу Фридріхівкою Волочиського приходу, з півдня с. Копачівка («деревня» — село без власної церкви) Немирівської парафії і с. Лозова та сходу Янушовцями (сьогодні с. Іванівці).

Село це раніше було під владою графа Йосифа Потоцького, потім перейшло до графа Фрідріха-Йосипа Мошинського, потім до графині Жозефіни Шембек, а згодом (бл. 1860 р.) Анні Ледуховській.

Ґрунтові дороги в селі вузькі і незручні, прилягають до старого Волочиського тракту. Ґрунт — чорнозем, місцями суглиниста. Клімат помірний. Село це, по словах парафіяльного літописця (ним був місцевий священник Феодосій Пекарский), названо так від безлічі невеликих гір, розташованих навколо села у вигляді балок.

Після приєднання територій сучасної Правобережної України до Російської імперії, Бальківці у 1796 році увійшли до Староконстянтинівського повіту Волинської губернії.

7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки.

Релігійне життя: стара сільська церква

За описами краєзнавця 19 ст. Теодоровича М. у селі діяла церква св. Архистратига Михайла. Побудована в 1750 р. на кошти прихожан. Освячена по благословенню Луцького греко-католицького єпископа Сильвестра, протоієреєм Миколою Хотовицким .

До складу парафії входили с. Бальківці, с. Коростова та с. Вочківці.

Опис екстерєр та інтер'єру церкви

Першопочатково церква мала навколо так звану криту галерею, але при добудові церкви в 1853 р., коли потрібна була прибудова ризниці та притвор, майстром Іваном Фрадинським галерея була розібрана.

Церква стояла серед села, на рівному місті, в 40 саж. (=85,5 м.) від житлових будинків. Дерев'яна, крита залізом, обшита дошками. Кладка стін суцільна, дах — шатроподібний, на 8 скатів, трьохкупольна. Хрести на куполах металеві, позолочені, з півмісяцем на підніжжі. Вікон у храмі 13; дверей — троє, одиночні, відкриваються в середину храму.

На захід від церкви, 3 саж. (=6,5 м), стояла на каменях дерев'яна дзвіниця, побудована в 1840 р., крита вона ялиновим ґонтом, пофарбована зверху мідянкою, а по стінах — білилами. Дзвонів — 5: Один вагою в 23 пуд. 39 ф. (=377 кг) зі зображенням Архістратига Михайла, Спасителя, Богоматері і св. Миколи Чудотворця, куплений 1 листопада 1892 року на церковний рахунок прихожан священиком Феодосієм Пекарским, з підписом: «Сей колоколъ вылить 1892 г. 24 октября вь память чудеснаго собьітія 17 октября 1888 г. за о. Феодосія Пекарскаго»; інший дзвін вагою в 3 п. 30 ф. (=50 кг.), в ім'я св. Архистратига Михайла, вилитий 1769 р.; третій, в 1 пуд11 ф. (=20 кг.), вилитий 1791 р., четвертий в 1 і. 2 ф. (=2 кг), вилитий 1827 р.; п'ятий в 31 ф. 16 лот.(=13 кг) куплений свящ. Ф.Пекарским на церковний рахунок в 1867 році. Навколо церкви дерев'яна огорожа з двома воротами побудована 1840 році на церковний рахунок священиком Герасимом Пекарским . Всередині церква хрестоподібна, з трапезою, вівтарем і ризницею. Стіни пофарбовані олійною фарбою, а місцями прикрашені іконописом: стіни розписані іконописцем Іпполитом Гаськевичем в 1881 році. Опалення в церкві не було.

Сліди давнього кладовища були на території Бальковецької церкви (за описом Теодоровича М. І.) були малопомітні западини, а з правого боку церкви був кам'яний хрест і кам'яна плита, але хто там похований, невідомо (не виключено, що це могли бути могили попередніх сільських священників, оскільки кам'яні хрести ставили здебільшого на чоловічі могили). На схід від церкви, за мостом (сьогодні цю частину села називають Загребля), на горі було інше старе кладовище, скасоване в 1865 році. Також там у 1750 році було засновано «нове кладовище», площею 123×60 аршинів (=0,86×0.42 км), огороджене земляним валом. На ньому розташовувався фамільний склеп Пекарских, родини місцевих священників (залишки якого є й досі на закинутому цвинтарі). Над склепом була побудована невеличка дерев'яна каплиця, початок будівництва заклав священник Герасим Пекарский, який і був похований в склепі, завершив будівництво його син священник Феодосій Пекарский.

Список сільських священиків Іоан Лобачевский 29.06.1755 р. — 7.04.1764 р. пресвітер Немирівської церкви о. Микита 7.04.1764 р. — 15.04.1764 р. Павло Михалецький 15.04.1764 р. — 13.01.1799 р. при ньому був вікарний священник Мойсей Свідерський з 4.08.1794 р. — 10.12.1796 р. Михайло Камінський 13.01.1799 р. — 10.07.1828 р. Киріак Назаревич (Вочківецький священник) 10.07.1828 р.- 5.03.1831 р. 1861—1864 — церква була приєднана до Вочківецької церкви — спільний священник Герасим Пекарський Феодосій Герасимович Пекарский 1864—1894 (до дня смерті) Михайло Авксантійович Костанович з 1894 (можемо припустити, що саме він похований на сучасному новому кладовищі. За розповідями місцевих жителів після освячення кладовища в 1920-х роках, одним із перших був там похоронений) Церковна бібліотека складалась з 224 книг. Створена священником Ф. Пекарским у 1885 р.

Також при церкві був архів.

Проводи в Бальківцях відбуалась в Фомову неділю. Ця традиція в селі збереглась і до сьогодні.

Школа грамоти Існувала з 4 жовтня 1885 року, розміщена в будинку громади, в 1895 році учнів було 21 хлопчик і 1 дівчинка. В сусідній Коростові школа грамоти існувала з того ж часу, розміщена в приватному будинку; учнів в ній — 7 хлопчиків.

Колективізація (1928-1933 рр.) за спогадами місцевих жителів 2013 рік, 8 травня — запис спогаду зі слів жителя села Баран Петра Степановича, 1928 року народження

«Я народився 1928 року, народився я тут в Бальківцях. Хрестили мене 19 серпня в церкві, яка стояла на тому місці де зараз будується нова. Стара в ‘1936 чи 1937 році вона була зруйнована за наказом влади, підібрали таких п’яниць, які її й розібрали (зневажливим тоном). Люди возмущалися, кричали не розбирайте, то була дерев’яна церква. В мене є ше метрика про моє хрещення, там є і підпис священника. Після приходу совєтів його і сім’ю з села десь вислали, ніхто не знав куди.

Року створення колгоспу я не пам’ятаю, був ще малим. Називався він згодом імені Демітрова. Пам’ятаю тільки, що люди не хотіли йти до колгоспу, бо в людей забирали все: худобу, коней, вози, інвентар, зерно. Мало в нас на селі висилали, частіше їх силою везли на поле робити, свої місцеві везли своїх. Але були й такі шо їх з хат виганяли і вивозили кого куди. В нас теж все забрали. Люди мусіли йти до роботи, бо не було шо їсти, зернинки в коморі не було, а там за роботу шось таки й давали. Я пам’ятаю, як мої мама казали, шо самим страшним був 33-й рік. Багато дітей було повмирало, жінки вмирали, але я не знаю хто саме, чия то родина, бо малим був. Ми ж тут на кордоні жили, до Збруча 11 кілометрів, люди контрабанду робили, брали з дому якусь матерію, перини і міняли на зерно. Багато там людей наших лапали і судили на десять років, висилали в тюрми. Було шо й на полях колоски крали, то вже як попадались то їх тоже судили (оповідач дещо схвильований). Боже мій, та зараз в людей всьо є, тільки живи і здоров’я проси, а тоді їли те шо вже подихало, гнило!…мусіли, тре було жити якось…(тяжко здихає).

В 1930 році мій батько був засуджений (оповідач хвилюється), його судили за несплату контигенту, хліба не здали. А податки такі великі платили, шо ніц людям не лишалося, були голодні всі (виправдовує). А батько сидів там де річки Сидар’я і Каракум, там він був в засланні, і там такі помер (пауза), далеко тоді всіх висилали, там він сидів три роки, а то саме голодовка була. Він там якось був втік з чоловіками на якийсь склад з зерном, голодні були, наїлись сирої пшениці, то їм жилудки полопали, від того й повмирали. Я лишився жити тільки з мамою і бабою, тяжко нам було (зітхає).

Тяжко тоді люди робили, не було ше ні тракторів, ні комбайнів все вручну робили чи кіньми, спрацьовані люди з самого дитинства. Від сходу до заходу сонця в полях, і шо з того  - ніц не мали. Робили і по святах, якшо хтось не йшов до роботи то приходили і вигонили чи штраф давали. Церкви в нас вже не було, то паску йшли святити до Копачівки чи до Підволочиська і то так, щоб ніхто не знав. Вмирали тоді від молодого до старого, боліли тяжко, лікарств не було. Хіба десь везли кіньми лічити, то бувало вже мертвим назад привозили… то тиф, то туберкульоз.

Ходив я й до школи, провчився в шести класах, в нас тут в Бальківцях була семирічна школа. Багато дуже дітей було, хто не йшов вчитись того в колгосп на роботу відправляли. Вчителів я вже не пам’ятаю добре, пропало десь з голови, знаю тільки шо директорами ніхто з наших сільських людей не був, десь з району присилали. Навчання було в дві зміни, діти не слухняні були, багато нас було в класах, школа невеличка».

2013 рік, 8 травня – запис спогаду зі слів жительки села Буряк Ганни Іванівни, 1922 року народження

«Чи пам’ятаю я як в Бальківцях колгоспне господарство зорганізовували? …(пауза). Пам’ятаю, бо то біда була. Всьо гет в людей позабирали, всьо шо лишалось мусіли здавати. Тоді на стройку колгоспу всьо забирали, а куркулів висилали. В нас тут була в селі старенька церква з таких дерев’яних дощок, дзвіниця була велика, обгороджена, фундамент був заложений на нову церкву. Вже мали тоді нову будувати заготовили таких файних дошок «сороковок», каменю на фундамент, ми ж недалечко там жили. То весь той матеріал забрали на будівництво ферм. Люди після того перестали до церкви ходити, бо не пускали їх, релігія була закрита! (оповідачка наголошує на даному факті), навіть паски не можна було святити, то таке ше було іздіватєльство (знущання), оштрафовували в колгоспі і всьо. Ніхто не мав права навіть писок роздявити ( відкрити рота), люди боялись, шоб не попасти на висилку (оповідачка переконує). Були Морозюки вислані з хати, Тарадаї були вигнані з хати, потім вони повернулись, ше було пару таких сімей, я вже позабувала…(пригадує).

Мама мої робили в колгоспі - мусіли, а батька я майже не пам’ятаю. Десь в 1932 році він був відправлений в ссилку. Він шоб сім’ю прогодувати був ходив через Збруч, обмінював там шось на їдло, бо то саме такі всі були бідні шо страх Божий. Пару раз то він був приносив і зерно якесь, то він туди ше ходив з нашими сусідами в брід по річці йшли, шоб їх там не злапали. Останній раз його там так і злапали, засудили на 10 років і він звідти так і не вернувся, росла всьо життя сиротою. А по селі так потім на нас і казали – «сім’я контрабандіста». А тре було якось виживати, голодні і холодні всі були, гнилі бараболі їли. З голоду в 1933 році люди аж пухли, від недоїдання мужики навіть вмирали, діти землю гризли. А ті хто йшов в колгосп то їм пайок давали, за кожен вихід 100 грам хліба і кусочок на дітей – так і тягнули. Нікому не бажаю пережити того, шо ми перебідували! (оповідачка схвильована)».

Голодомор в Бальківцях 1932—1933 років

За даними різних джерел в селі в 1932—1933 роках загинуло близько 15 чоловік. На сьогодні встановлено імена 7. Мартиролог укладений на підставі поіменних списків жертв Голодомору 1932—1933 років, складених Користовецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.

Бобик Сергій, 50 р., 1933 р., причина смерті від недоїдання