Мі́лан Стояди́нович (, ; 4 серпня 1888, Чачак — 26 жовтня 1961, Буенос-Айрес) — сербський та югославський політик, економіст, прем'єр-міністр Югославії у 1935—1939 роках, міністр закордонних справ Югославії з 1935 по 1939 рік. Тричі обіймав посаду міністра фінансів Югославії (1922—1924, 1924—1926, 1934—1935 рр.).

Життєпис Ранні роки життя Мілан Стоядинович народився 4 серпня 1888 року в сербському місті Чачак. Його батько Михайло був муніципальним суддею, якого в 1904 році перевели у Белград. Саме там юний Стоядинович здобув середню освіту та став прихильником Сербської соціал-демократичної партії. Пізніше він утвердився в переконанні, що визволення етнічних сербів, які жили в Австро-Угорській та Османській імперіях, було важливішим, ніж подолання прірви між вищими та нижчими класами, тому пішов стопами свого батька, вступивши до Народної радикальної партії Ніколи Пашича.

Влітку 1906 року Стоядиновича в нагороду за успішне закінчення середньої школи направили в Австрію вивчати німецьку мову. Перебуваючи там, він потрапив під вплив південнослов'янських молодіжних рухів, ставши прибічником югославської єдності. Пізніше він повернувся в Сербію та розпочав навчання на юридичному факультеті Белградського університету, спеціалізуючись з економіки та фінансів. Три роки навчався за кордоном: у Мюнхені і Потсдамі протягом 1910/1911 навчального року, у Парижі — 1911/1912 року та в Лондоні — 1912/1913 року. Перебування Стоядиновича в кайзерівській Німеччині глибоко позначилося на його економічних поглядах і змусило його написати докторську дисертацію на тему бюджету країни. Сильний вплив на нього справила німецька історична школа економіки, яка доводила, що економічну політику слід розробляти не стільки на основі універсальної моделі, скільки згідно з конкретними економічними та культурними умовами, панівними у певному суспільстві..

Економіст Свою компетентність в економіці Стоядинович засвідчив під час Балканських воєн 1912 і 1913 років та під час Першої світової війни, коли почав працювати в сербському Міністерстві фінансів. Після відступу сербської армії через Албанію взимку 1915 року він відбув разом із сербським урядом у вигнанні на грецький острів Корфу. Там залишався з 1916 до 1918 року, відзначившись як фінансовий експерт завдяки своїй допомозі у стабілізації сербського динара.

Під час перебування на Корфу познайомився зі своєю майбутньою дружиною Августою — жінкою змішаного грецько-німецького походження. Після війни вони оселилися в Белграді. 1919 року Стоядиновича призначили помічником управителя місцевого відділення Англійського комерційного банку. Через розбіжності з урядом прем'єр-міністра Любомира Давидовича та його Демократичної партії він подав у відставку з посади генерального директора Державної рахункової ради новоутвореного Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1920—1921 рр. читав лекції з економіки в Белградському університеті, але швидко покинув викладацьку роботу.

Міністр фінансів 1922 року у віці лише 34 років Стоядинович став міністром фінансів Королівства СХС. Він почав дописувати до белградської щоденної газети «Політика» та англомовного тижневика The Economist. Після проголошення королем Олександром I королівської диктатури у 1929 році Стоядинович став на бік фракції Народної радикальної партії, яка виступала проти надання монарху диктаторських повноважень. 1929 року Радикальна партія розпалася надвоє, причому її більша частини підтримала королівську диктатуру Олександра, тоді як Стоядинович приєднався до опозиційної частини на чолі з головним комітетом партії.

Попри те, що югославська влада підозрювала в ньому антимонархіста, він знову дістав призначення на посаду міністра фінансів, коли формувався новий уряд Боголюба Євтича, який став прем'єр-міністром після вбивства Олександра в Марселі в жовтні 1934 року. На той час Стоядинович був віце-президентом Белградської фондової біржі, головою річкової навігаційної компанії, директором британської радіомовної станції та британської суднобудівної компанії. Незважаючи на очевидність, що за вбивством короля Олександра стояли Італія й Угорщина, той факт, що Ліга Націй не вжила попри представлені Югославією докази їхньої причетності заходів проти жодної з цих країн, допомогло впевнити Стоядиновича у некорисності Ліги.

Прем'єр-міністр

1935 року він очолив Сербську радикальну партію, яка спільно з деякими іншими політичними силами утворила коаліцію «Югославський радикальний союз» () і перемогла на виборах. Ця коаліція складалася з сербських радикалів, Словенської народної партії на чолі з отцем Антоном Корошцем і Югославської мусульманської організації під орудою Мехмеда Спахо, що Стоядинович називав «триногим стільцем», якому не вистачало «четвертої ніжки», а саме — підтримки хорватів. Він писав у своїх мемуарах: «Я назвав нашу партію триногим стільцем, на якому можна було сидіти, коли це необхідно, хоча стілець із чотирма ніжками набагато стійкіший». 24 червня 1935 року його обрали прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Він пережив невдалу спробу вбивства, вчинену македонцем Дам'яном Арнаутовичем у 1935 році.Ćano nudi Skadar , novosti.rs, 5 квітня 2010. Регент хлопчика-короля Петра II князь Павло призначив Стоядиновича прем'єр-міністром почасти тому, що його вважали за фінансового експерта, якому належало впоратися з наслідками Великої депресії, і почасти тому, що Стоядинович сприймався здатним укласти угоду з хорватськими політиками, щоб розв'язати гостре питання про те, чи Югославія повинна бути федерацією, чи унітарною державою. Одним із перших кроків нового прем'єра було послаблення цензури в пресі та звільнення 10 000 політичних в'язнів. Югославський радикальний союз допоміг Стоядиновичу зробити «скупщину» (парламент) покірною, хоча він так і не став масовим рухом, як це передбачав Стоядинович.

Внутрішня політика

Британський історик Річард Кремптон писав, що основа влади Стоядиновича спиралася на «політичне махлярство» і корупцію, оскільки Югославський радикальний союз функціонував радше як машина патронажу дуже поширеного на Балканах типу, а не як фашистський масовий рух, який задумував Стоядинович. Міжвоєнна Югославія характеризувалася етатистською економічною системою, де держава відігравала вельми значну роль в економіці. Югославська держава володіла в країні всіма або більшою частиною залізниць, доків, шахт, сталеплавильних заводів, лісів, млинів, лікарень, банків, видавництв, готелів, драматичних та оперних театрів тощо, одночасно володіючи монополією на виробництво, розповсюдження та продаж сірників, солі, цигаркового паперу, тютюну та гасу. Оскільки робочі місця в державному секторі оплачувалися значно краще, ніж у приватному, і було більше можливостей для корупції, в державному секторі існувала велика конкуренція за робочі місця, особливо в такій бідній країні, як Югославія, тобто будь-який уряд, який правив у Белграді, міг заручитися значною підтримкою, керуючи механізмом патронажу, яким роздавав робочі місця в державному секторі в обмін на голоси виборців. Кожен уряд у міжвоєнній Югославії використовував спроможності патронажу, щоб винагороджувати своїх прихильників робочими місцями в державному секторі та карати своїх ворогів, позбавляючи їх можливості працювати в державному секторі. Стоядинович, як і його попередники, створив машину патронажу як основу своєї влади, завдяки чому членів Югославського радикального союзу нагороджували працевлаштуванням у державному секторі. Однак поступове покращення югославської економіки наприкінці 1930-х років після найнижчої точки її падіння в 1932 році — найгіршому році Великої депресії, принесло Стоядиновичу певну популярність. Він вважав, що розв'язком проблеми Великої депресії були б тісніші економічні зв'язки з Німеччиною, якій не вистачало багатьох видів сировини, необхідної для сучасної індустріальної економіки, і чиє населення перевищувало можливості німецьких фермерів прогодувати його. Оскільки Німеччині були потрібні і продовольство, і така сировина, як залізо, боксити, мідь і марганець, Югославія з 1935 року переживала економічний розквіт, експортуючи в Німеччину корисні копалини та сільськогосподарську продукцію у величезних масштабах, що привело до економічного відродження та потрапляння Югославії в німецьку економічну сферу впливу.

Принц-регент Павло надіявся, що Стоядинович піде назустріч хорватам, але небажання прем'єр-міністра обговорювати федералізацію Югославії створило серйозні труднощі в цьому плані. У рамках спроби налагодити зв'язки з хорватами Стоядинович 1935 року підписав конкордат із Ватиканом. Метою конкордату було здобути підтримку хорватів для Югославського радикального союзу, як це було неофіційно погоджено під час переговорів — у разі прийняття конкордату Римо-католицька церква забезпечила б свій моральний вплив на хорватських виборців на користь Югославського радикального союзу. Одначе спротив Сербської православної церкви змусив Стоядиновича відкласти подання конкордату на ратифікацію. У вигляді ще однієї поступки хорватам Стоядинович дозволив поставити в Загребі пам'ятник убитому хорватському політику Степану Радичу та повернути хорватів, які виїхали у вигнання за короля Олександра, включаючи зятя Радича, який колись закликав до незалежності Хорватії. Хоча в теорії Стоядинович був прибічником економічного лібералізму, на практиці він віддавав перевагу етатистичній економічній політиці, доводячи, що держава має втрутитися, щоб покласти край Великій депресії.

Дипломатія Стоядинович розцінював військову загрозу з боку нацистської Німеччини, фашистської Італії та навколишніх країн як неминучу. З самого початку свого прем'єрства він працював над зближенням Югославії з Німеччиною та віддаленням її від традиційного союзника Франції. Наприкінці 1935 року Стоядинович призначив югославським посланником у Берліні добре відомого германофіла, замінивши колишнього посланника, який мав більш критичне ставлення до «райху». Ще до ремілітаризації Рейнської області Югославія під керівництвом Стоядиновича заклала підвалини майбутньої пронімецької зовнішньої політики. 1935 року Югославія дотримувалася санкцій, які Ліга Націй наклала на Італію, що завдало шкоди югославській економіці, в той самий час Стоядинович підписав свій перший економічний договір із Німеччиною. У лютому 1936 року він прийняв у Белграді царя Бориса III, ознаменувавши початок югославсько-болгарського зближення, оскільки Стоядинович хотів більш дружніх відносин із Софією для розв'язання «македонського питання», яке отруювало югославсько-болгарські взаємини у міжвоєнний період.