Елла Джозефін Бейкер ( — ) — афроамериканська борчиня за громадянські права та права людини. Вона була здебільшого залаштунковою організаторкою, чия кар'єра охопила понад п'ять десятиліть. У Нью-Йорку та на Півдні вона працювала разом із деякими з найвідоміших лідерів громадянських прав XX століття, зокрема В. Е. Б. Дюбойсом, Тургудом Маршаллом, А. Філіпом Рендольфом і Мартіном Лютером Кінгом-мол. Вона також була наставницею багатьох нових активістів, як-от Даян Неш, Стоклі Кармайкл і Боб Мозес, лідерів Студентського ненасильницького координаційного комітету (СНКК).
Бейкер критикувала професійне, харизматичне лідерство; вона пропагувала низову організацію, радикальну демократію та здатність пригноблених розуміти свій світ і захищати себе. Вона найбільш повно реалізувала це бачення у 1960-х як головна радниця і стратегиня СНКК. Біограф Барбара Ренсбі називала Бейкер «однією із найважливіших американських лідерок XX століття і, можливо, найупливовішою жінкою в русі за громадянські права». Вона відома своєю критикою як расизму в американській культурі, так і сексизму в русі за громадянські права.
Ранні роки Елла Джозефін Бейкер народилася 13 грудня 1903 року в Норфолку, штат Вірджинія, у сім'ї Джорджіани (звали Анна) та Блейка Бейкерів. Вона була другою з трьох дітей, що вижили, разом із старшим братом Блейком Кертісом і молодшою сестрою Меґґі.Ransby (2003), p. 14. Її батько працював на пароплаві, який вирушав з Норфолка, і тому часто був у від'їзді. Мати здавала кімнати, щоб трохи підзаробити. 1910 року в Норфолку відбулися расові заворушення, під час яких білі напали на чорношкірих робітників із корабельні. Мати вирішила повернути сім'ю до своєї маленької батьківщини у Північну Кароліну, а батько продовжував працювати в пароплавній компанії. Еллі було сім років, коли вони переїхали у сільську місцевість поблизу Літтлтона, штат Північна КаролінаRansby (2003), pp. 29–31..
У дитинстві Бейкер росла без особливого впливуDavis, Marcia. «Ella Baker: An Unsung Civil Rights-Era Legend.» The Crisis, vol. 110, no. 3, May 2003, pp. 48–49. . Її дідусь Мітчелл помер, а дідусь з бабусею з батькової лінії жили за день їзди від неї. Вона часто слухала, як її бабуся, Джозефіна Елізабет «Бет» Росс, розповідала історії про рабство та від'їзд з Півдня для уникнення його гнітючого суспільстваRansby (2003), pp. 13–63.. У ранньому дитинстві Бейкер набула відчуття соціальної несправедливості, слухаючи жахливі історії своєї бабусі про життя поневоленої людини. Її бабусю били та шмагали за відмову побратися з рабом, якого вибрав її власник, і розповіла Еллі інші історії життя афроамериканки в цей період. Подання її онуці контексту афроамериканського досвіду допомогло Бейкер зрозуміти несправедливість, з якою все ще стикалися темношкірі люди.
Елла навчалася в Університеті Шоу в Ролі, штат Північна Кароліна, який закінчила з відзнакою. Десятиліття потому вона повернулася до Шоу, щоб допомогти заснувати СНКК.
Ранній активізм
Перші спроби (1930—1937) Бейкер працювала помічницею редактора «Негро нешнл ньюс». 1930 року Джордж Шайлер, темношкірий журналіст й анархіст (пізніше архіконсерватор), заснував Кооперативну лігу молодих негрів (КЛМН). Вона прагнула розвинути економічну владу темношкірих через колективні мережі. Вони проводили «конференції та тренінги у 1930-х роках, намагаючись створити невелику взаємопов'язану систему кооперативних економічних товариств на всій території США» для розвитку чорної економіки темношкірих. Потоваришувавши з Шайлер, Бейкер приєдналася до його групи у 1931 році та невдовзі стала її національним директором.
Бейкер також працювала у Проєкті освіти робітників Управління промислово-будівельними роботами громадського призначення, створеного за Новим курсом президента Франкліна Д. Рузвельта. Бейкер викладала курси споживчої освіти, історії праці та історії Африки. Вона занурилася в культурне та політичне середовище Гарлема 1930-х років, протестуючи проти вторгнення Італії в Ефіопію та підтримуючи кампанію зі звільнення підсудних у Скоттсборо в Алабамі. Вона також заснувала клуб історії негрів у бібліотеці Гарлема та регулярно відвідувала лекції та зустрічі Християнської організації молодих жінок.
Протягом цього часу Бейкер жила з Ті Джеєм (Бобом) Робертсом, з яким познайомилася ще у коледжі. Вони побралися, шлюб тривав до 1958 року. Бейкер рідко обговорювала своє особисте життя чи сімейний стан. За словами колеги-активістки Берніс Джонсон Рейгон, багато жінок з Руху за громадянські права наслідували приклад Бейкер, прийнявши практику приховування свого приватного життя, що дозволило бути прийнятими у рух як особистостіRansby (2003), p. 9..
Бейкер потоваришувала з Джоном Генріком Кларком, майбутнім вченим і активістом; Полі Мюррей, майбутньою письменницею та адвокатом із громадянських прав; й іншими, з якими стала друзями на все життяRansby (2003), pp. 64–104.. Гарлемський ренесанс вплинув на її думки та вчення. Вона виступала за широкомасштабні дії на місцях як засіб соціальних змін. Її акцентування на масовому підході до боротьби за рівні права вплинув на зростання та успіх руху за громадянські права середини XX століттяRansby, Ella Baker (2003)..
НАСПКН (1938—1953) У 1938 році Бейкер розпочала свою тривалу співпрацю з Національною асоціацією сприяння розвитку кольорового населення (НАСПКН), яка тоді розташовувалася в Нью-Йорку. У грудні 1940 року отримала там роботу секретаря. Вона багато подорожувала для організації, особливо на Півдні, набираючи членів, збираючи гроші та організовуючи місцеві відділення. 1943 року її призначили директором філіїRansby (2003), p. 137., ставши жінкою, яка обіймала найвищу посаду в асоціації. Відверта Бейкер вірила в ідеали рівності. Вона підштовхнула НАСПКН до децентралізації своєї керівної структури та допомоги своїм членам у кампаніях на місцевому рівні.
Бейкер вважала, що сила організації росте знизу вгору, а не навпаки. На її думку, робота філій є джерелом життя НАСПКН. Бейкер зневажала елітарність і довіряла багатьом. На її погляд, основа будь-якої організації, яка займається соціальними змінами, є не красномовство чи авторитет лідерів, а відданість і наполеглива праця рядових членів, їхнє бажання та здатність брати участь у дискусіях, дебатах і прийнятті рішеньRansby (2003), p. 139.. Вона особливо підкреслювала важливість участі молоді та жінок в організації.
Подорожуючи Півднем від імені НАСПКН, Бейкер познайомилася з сотнями чорношкірих людей і встановила з ними міцні зв'язки. Вона спала в їхніх домівках, їла за їхніми столами, виступала в їхніх церквах і заслужила їхню довіру. Вона писала листи подяки та висловлювала вдячність людям, яких зустрічала. Цей індивідуальний підхід був одним з важливих аспектів ефективності Бейкер у залученні великої кількості нових членів до НАСПКНRansby (2003), p. 136.. Вона сформувала мережу людей на Півдні, які мали відіграти важливу роль у продовженні боротьби за громадянські права. У той час як деякі організатори з півночі принизливо розмовляли з сільськими жителями півдня, здатність Бейкер ставитися до всіх з повагою допомогла їй у залученні нових людей. Бейкер боролася за те, щоб зробити НАСПКН демократичнішою. Вона намагалася знайти баланс між висловленням своїх тривог і підтримкою єдиного фронту.
Між 1944 і 1946 роками Бейкер керувала конференціями лідерів у кількох великих містах, як-от Чикаго й Атланта. Вона запросила високопосадовців виступити з лекціями, вітальними словами та семінарамиRansby (2003), p. 150..
У 1946 році Бейкер взяла до себе свою племінницю Джекі, мати якої не могла про неї піклуватися. У зв'язку зі своїми новими обов'язками Бейкер залишила свою штатну посаду в НАСПКН і почала займатися волонтерством. Вона приєдналася до нью-йоркської філії НАСПКН. Вона займалася проблемами десегрегації в місцевих школах і жорстокості поліції. 1952 року вона стала на її чоліRansby (2003), p. 148.. У новій ролі Бейкер керувала секретарями на місцях і координувала роботу національного офісу з місцевими групами. Пріоритетом Бейкер стало зменшення бюрократії в організації та надання жінкам у ній більше влади.
На думку Бейкер, програма насамперед повинна спрямовуватися не через Вайта та національне бюро, а через людей на місцях. Вона лобіювала зменшення жорсткої ієрархії, передачу більшої влади в руки здібних місцевих лідерів і надання місцевим осередкам більшої відповідальності та автономіїRansby (2003), p. 138.. 1953 року вона залишила пост президента, щоби балотуватися до міської ради Нью-Йорка від Ліберальної партії, але не досягла успіхуRansby (2003), pp. 105—158..
Рух за громадянські права
Конференцію південного християнського керівництва (1957—1960) У січні 1957 року Бейкер поїхала до Атланти на конференцію, яка мала на меті створити нову регіональну організацію на основі успіху бойкоту автобусних ліній у Монтгомері в Алабамі. Після другої конференції у лютому створили Конференцію південного християнського керівництва (КПХК). Ця слабо структурована коаліція церковних керівників мала брати участь у боротьбі за громадянські права на ПівдніRansby (2003), p. 174.. Група хотіла підкреслити використання ненасильницьких дій для досягнення соціального прогресу та расової справедливості для чорношкірих півдня. Вони мали намір покладатися на активні чорні церкви в центрі своїх громад для підтримки. Сила мала будуватися на політичній діяльності місцевих церковних філій. Лідери КПХК представляли себе політичною рукою чорної церквиRansby (2003), p. 175..
КПХК вперше з'явилася публічно як організація на Молитовному паломництві за свободу 1957 року. Бейкер була однією із трьох головних організаторів цього масштабного заходу. Вона продемонструвала свою здатність долати організаційні перешкоди, ігноруючи та мінімізуючи суперництво та битвиRansby (2003), p. 176.. Першим проєктом конференції став Хрестовий похід за громадянство 1958 року, кампанія з реєстрації виборців, спрямована на збільшення кількості зареєстрованих афроамериканських виборців на виборах 1958 та 1960 років. Бейкер отримала посаду заступника директора КПХК. Преподобний Джон Тіллі став першим виконавчим директором. Бейкер тісно співпрацювала з південними активістами громадянських прав у Джорджії, Алабамі та Міссісіпі та завоювала повагу за свої організаторські здібності. Вона допомагала ініціювати кампанії з реєстрації виборців та виявляти інші місцеві скарги. Їхня стратегія включала освіту, проповіді в церквах і зусилля зі створення масових центрів, щоб підкреслити важливість голосування. Вони розраховували на Закон про громадянські права 1957 року для захисту місцевих виборців. Хоча проєкт не досяг своїх безпосередніх цілей, він заклав основу для зміцнення місцевих активістських центрів для побудови масового руху за голосування на Півдні. Після звільнення Джона Тіллі Бейкер працювала тимчасовим виконавчим директором в Атланті протягом двох з половиною років, поки преподобний Вятт Ті Волкер не замінив її у квітні 1960 рокуRansby (2003), pp. 170—175..
Робота Бейкера в КПХК була радше розчаровувала її, ніж приносила плоди. Вона не влаштовувала її політично, у фізичних й емоційних аспектах. У неї не було надійних союзників в офісі. Історик Томас Ф. Джексон зазначив, що Бейкер критикувала організацію за «програмну млявість і віддаленість Кінга від людей. Кінг був більше оратором, ніж демократичним хрестоносцем [, вона] підсумувала».
Студентський ненасильницький координаційний комітет (1960—1966) Того ж 1960 року, на хвилі регіональних сидячих протестів за десегрегацію, які очолили чорні студенти коледжу, Бейкер переконала Конференцію південного християнського керівництва запросити студентів південного університету на конференцію молодіжного лідерства Півдня в університеті Шоу на Великодні вихідні. Це була зустріч лідерів сидячих протестів, щоб оцінити боротьбу та вивчити можливості для майбутніх дійRansby (2003), p. 240.. На цій зустрічі було сформовано Студентський ненасильницький координаційний комітет (СНКК).