Соло́шине — село в Україні, у Горішньоплавнівській міській громаді Кременчуцького району Полтавської області. Населення становить 836 осібВерховна рада.. Орган місцевого самоврядування — Григоро-Бригадирівська сільська рада. Воно розташоване в одному з наймальовничіших куточків Полтавщини, що зеленою плямою загубився серед безмежних придніпровських степів.
Географія Село знаходиться за 3,5 км від лівого берега Кам'янського водосховища, за 2 км від села Григоро-Бригадирівка.
Археологія На території села (на двох мисах другої тераси лівого берега річки Дніпро, ур. Ісаївка.) знаходиться пам'ятка археології — поселення Черняхівської культуриПам'ятка археології місцевого значення. Наказ Міністерства культури, молоді та спорту України № 1062 від 25.02.2020 р.охоронний номер 2254-Пл.. Виявлене І. І. Ляпушкіним, 1947 р., обстежувалося Д. Я. Телегіним, Є. В. Махно, 1960 р., Полтавським загоном експедиції «Славутич», 1982 р.
Поселення розташоване за 150 м на південний захід від південно-західній околиці села (кол. хутір Ісаївка). Займає площу двох мисів лівого берега, утвореного долиною р. Дніпро та гирлами балок, які сходяться, миси між собою з'єднані дамбою.
Площа поселення 8,00 га, потужність культурного шару 0,40-0,60 м.
Знахідки з поселення репрезентовані типовою гончарною керамікою черняхівської культури та незначними знахідками ліпного посуду ранньослов'янського часу.
Історія Історія села нараховує більше трьохсот років, бо за архівними матеріалами воно засноване в кінці XVII ст. Після укладення Переяславської угоди ці землі щедро роздавали. Про заснування села дізнаємося із «Историко-статистического очерка села Солошина Кобелякского уезда и находящейся в нем Рождество-Богородичной церкви» Миколи Пірського:
Тут же йде мова і про виникнення назви села:
За статистичними даними село було козацьке. Розташоване за 37 верст від повітового містечка. В селі в 1782 році була побудована церква в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці. Із «Историко-статистического очерка села Солошина» ми дізналися, що «…перенесена здешняя церковь из м. Переволочны в с. Солошино 9-го мая 1782 года и построена в том же 1782 году общим иждивением прихожан и усердием умершего священника о. Иакова Гончарева».
До цього часу в Солошині церкви не було. За легендою церкву купили у переволочан за кілька чвертей хліба — гречихи, якого так потребувало населення внаслідок неврожаїв. Церква і дзвіниця, збудовані окремо, були дерев'яними. При церкві була бібліотека, в якій були книги священного писання, історичні, медичні, педагогічні, журнали духовного змісту, метричні та сповідальні книги. Бібліотека налічувала 170 томів. Найдавніші книги датовані 1722 роком. При церкві діяла змішана школа грамоти
У період 1784–1796 років село належало до Катеринославського намісництва Кременчуцького повіту.
В 1862 році в Солошині було 128 дворів з загальною кількістю жителів 956 чоловік.
В 1866 році поміщик Андрій Андрійович Дейнега був призначений помічником благочинного по училищам і церковноприходським школам. В 1878 році за заповітом на відсотки з його капіталу була споруджена і влаштована Солошинська земська школа, яку могли відвідувати діти найбідніших родин села.
З 1878 по 1880 рік вчителем Закону Божого в цій школі був Василь Якович Пірський, за ініціативою якого і була створена школа.
Другим за величиною населеним пунктом, що входило до Солошина була Дворниківка, або Мар'їнське. Цей населений пункт був розташований в долині річки Дніпро, навколо озера, яке літом пересихало. Навесні поля і сам населений пункт часто затоплювало водою. Свою назву мав від прізвища пана Дворніка, який переселився сюди з Росії, очевидно, ще у XVIII ст. З усних переказів відомо, що до появи цього пана у селі не було кріпаків. Він привіз їх, переселившись у цю місцевість. Мабуть, був жорстокою людиною. Збереглися перекази, що пан Дворнік розводив породистих собак, а потім обмінював їх на кріпаків.
На Пиданівці, яка є окраїною сучасного Солошиного, до революції було лише 15 господарств, менше 100 жителів.
Головним видом господарської діяльності населення села було хліборобство. На городи та сади землі відводили біля дворів. На угіддя й сінокоси — за поселенням та по березі Дніпра. На городах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, кріп, пастернак, пізніше — картоплю. В садах росли переважно вишневі, яблуневі, грушеві та сливові плодові дерева, а також виноградники. На полях вирощували озимі та ярові культури: жито, пшеницю, овес, гречку, ячмінь, просо. М. Пірський писав: «Главное занятие жителей села — хлебопашество и, как побочная работа, — рыболовство, благодаря соседству р. Днепра».
За архівними даними на початку XX ст. в селі був паровий млин. Жителі займалися різними ремеслами.
В 1910 році було вже 450 господарств, серед них 421 козацьких, 9 селянських, 15 інших непривілейованих, 5 привілейованих. Кількість жителів — 2584.
За переписом 1910 року було «плотников — 6, портные — 5 мужчин и 2 женщины, сапожники — 7, столяры — 4, кузнецы — 3, ткачи — 6, извоз — 3» (дані взяті із «Алфавитного указателя населенных мест Полтавской губернии»).
Хати селяни будували на підвищеннях, в тій місцевості, яка не затоплялася розливами Дніпра. Біля хати були господарські будівлі, далі — сад і огород. Подвір'я обгороджували тином.
У 1870 церква перебудована, 1910 поставлена на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудовано дерев'яну дзвіницю.
У 1902 володіла 6 дес. землі церковної, 39 дес. землі ружної. Мала сторожку, квартиру для псаломщика при церковнопарафіяльній школі. Діяли церковна бка; у парафії — церковнопарафіяльна школа, земське училище, змішана школа грамоти.
До парафії входили с.с. Мар'янське, Миколаївське, хут. Ісаївка. 1902 парафіян –1324 душі чоловічої, 1275 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів — 27, міщан — 128, козаків– 2537, селян — 573.
Релігійна громада відновила діяльність під час німецької окупації 1942. По війні була зареєстрована органами державної влади 19.11.1947 за № 43. Для релігійних відправ використовувала молитовний будинок — дерев'яну споруду побудови 1947, площею 38 кв. м.
Із священиків відомі: Леонід Васильович Пирський (1902, у сані з 1898, нагороджений набедреником 1900), Іосиф Іоаннович Аврамов (1912); із псаломщиків: Павло Григорович Гординський (1902, 1912, на посаді з 1879, стихар 1881), Стефан Федорович Войнаховський (1902, на посаді з 1899); із церковних старост: козак Пилип Якович Скляр (1902), Олексій Федорович Говорун (1912).
На початку 1920-х років в селі було встановлено владу більшовиків.
В 1925 році організували Комітет незаможних селян, куди приймали найбідніших. Їх наділяли землею, реманентом, худобою, яку забрали у панів. Головою комнезаму був Кіндрат Пидан, секретарем Архип Загребельний.
З цих же селян в 1929 році організували перший колгосп, який називався «Перемога». Головою обрали Охтиза Базарного. Згодом були організовані колгоспи в різних кутках села: на Дворниківці — «Дніпрова хвиля» (голова Єгор Фьодоров), на Гладеревах — «За краще життя» (Д. М. Загребельний), на Луках — колгосп імені Петровського (В. І. Нечта), на Дворянівці — «Червоний борець» (А. П. Загребельний), на Колонах — «Схід» (І. О. Стрижак). Спочатку колгоспникам було дуже тяжко. Не вистачало реманенту, тяглової худоби, а техніки взагалі було мало. Тракторів не було, землю обробляли кіньми, волами, а то й коровами. Спочатку було шість колгоспів, потім деякі об'єдналися і утворилося чотири колгоспи.
Непоправного удару по укладу життя селян завдала примусова колективізація, одним із наслідків якої став голодомор 1932-1933 років. Пухли старі і малі, вимирали цілими родинами. Ховали їх здебільшого в загальних ямах без домовин. Щоб вижити, люди варили кашу чи куліш із товчених кукурудзяних качанів, пекли хліб з кураю. За переписом 1926 року в селі мешкало більше ніж 2600 жителів. Скільки померло голодною смертю невідомо, ймовірно 700—800 чоловік. Нам удалося скласти мартиролог померлих, який містить 271 ім'я.
До кінця 1930-х років життя в селі почало налагоджуватися. В колгоспах з'явилися перші трактори, автомобілі. Почали краще обробляти землю, підвищилися врожаї. Та не встигли пожити, як прийшла нова біда — війна. Більшість чоловіків пішли на фронт. У вересні 1941 року село було окуповане нацистами.
Протягом усього періоду окупації, яка тривала 2 роки, селяни були обкладені обов'язковими податками та поставляли для окупаційних військ зерно, овочі, м'ясо, молоко, яйця. З гектару посіву селяни були змушені віддавати 5 центнерів зерна, 60 центнерів капусти, 30 центнерів картоплі, 46 центнерів помідор, 51 центнер огірків, 45 центнерів моркви. Недаремно говорили: «Гітлера порядки — петля і податки». Як свідчать архівні джерела із населених пунктів Солошинської сільради гітлерівці забрали 364 голови худоби, 30520 центнерів продуктів харчування. Наше село розташоване далеко від головних шляхів, тому німці в селі були не частими гостями. Солошине було велике село, тягнулося вздовж Дніпра кілометрів на 12. В деяких частинах села німців бачили всього двічі — на початку окупації та коли вони палили село, відступаючи під ударами радянської армії.
Люди, як завжди, працювали на землі. Старожили згадують, що існував і колгосп, змінилася лише назва — громадське господарство. Найважчим лихом для жителів окупованих територій було насильне вивезення молоді на роботу до Німеччини. За рахунок українців нацисти прагнули компенсувати нестачу робітників у Третьому рейху. З населених пунктів Солошинської сільради вивезли 176 чоловік, серед яких Лукину Скляр, Катерину Загребельну, Віру Пудівну, Женю Доброницьку, Наташу Загребельну, Шуру Воскобойник, Олю Задорожню, Надію та Тетяну Педан, Григорія Педана, Настю Нечту, Ганну Чамру та інших. На території Солошинської сільської ради загинуло 3 чоловіка. Один із них Базарний Михайло Феоктистович збирав зброю для партизанських груп, що діяли в Кобеляцькому районі, розстріляний гестапо у 1942 році.
Солошине було звільнене від гітлерівців 26 вересня 1943 року в ході битви за Дніпро. Відступаючи, німці спалили майже всі хати, знищили худобу.
На початку 1960-х років село змінило своє розташування через будівництво Середньодніпровської ГЕС. Раніше село було розташоване в південній частині Кобеляцького району. Займало досить значну територію та поділялося на куточки, кожен з яких мав свою назву: Луки, Дейнегівка, Жилівка, Пиданівка, Колони та інші.
Складними були післявоєнні роки: неврожайний 1946 рік і голод 1946—1947 років, обов'язкова сплата високих податків (навіть за фруктові дерева), примусова купівля облігацій позик на відбудову і розвиток зруйнованого війною народного господарства, примусове відправлення юнаків на шахти Донбасу.
Після війни були відновлені колгоспи. Чотири колгоспи, які діяли до війни, були об'єднані в один колгосп імені Будьонного. Але в районі було два колгоспи з такою назвою, тоді вирішили його переіменувати у «Перше травня».
В 1964 році колгосп почав називатися «Дніпро».