Перего́нівка — село в Україні, у Кобеляцькій міській громаді Полтавського району Полтавської області. Населення становить 376 осіб.
Географія Перегонівка розташована на правому березі річки Ворскла у лісостеповій природній зоні в центральній частині Кобеляцького району. Входить до складу Кобеляцької територіальної громади. Сусідні села: Гарбузівка, Кірове, Суха, Шенгури, Соснівка, Гайове, Сокілка (Правобережна та Лівобережна), хутір Шабельники. Відстань до районного центру міста Кобеляки — 12 кілометрів. Існує автобусне сполучення (середа, п'ятниця, неділя) з районним центром.
Історія виникнення і назва села Історія виникнення і назва села пов'язана з Сокільським Преображенським чоловічим монастирем. Цей монастир був побудований 1714 року на правому крутому березі річки Ворскли у лісистій місцевості. Навколо монастиря було 656 десятин вільної землі, За Духовим Яром розташовувались поселення вільних козаків із Запорізької Січі. Для обробітку монастирських земель козаків примусово перегнали до монастиря. Звідси і назва поселення Перегонівка.
Село було засноване сімома родинами — Черевки, Каблучки, Жили, Маховські, Шабельники, Павленки. Прізвища деяких з них й донині поширені в селі.
1716 рік може вважатися роком заснування села Перегонівка.
«Як відомо, козаки-запорожці були не тільки вояками, але й активними захисниками православної християнської віри, про що свідчать історичні факти спрямування їх політики щодо заснування монастирів, церков та пожертви, тощо. Цікавим фактом є свідчення про існування Сокільского Преображенського чоловічого монастиря, який було засновано у 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря біля гори Духової на березі річки Ворскла (тепер територія села Правобережна Сокілки Кобеляцького району Полтавської області). У 1737 р. монастир було зруйновано кримськими татарами, а у 1738 р. відновлено. У 1777 р. будівлі були перенесені на гору, з чим іноді також пов'язують виникнення назви Сокологорського монастиря. Серед них було дві церкви: Преображенська та Георгіївська. У 1786 р. монастир, як і багато інших у Полтавській стороні, з ліквідацією Запорізької Січі (1775 р.), було закрито з політичних міркувань з метою обмеження прав та послаблення впливу козацької верстви у суспільстві і церковній сфері. У 1797 р. за наказом губернатора Хорвата та за дозволом митрополита Гавриїла будівлі було розібрано і перевезено до Катеринослава (теперішнього Дніпропетровська), де вони довгий час слугували Успенським собором міста».
Уточнення автора цієї статті — в інтерв'ю отця Миколая В. Какубової неточно вказано місцезнаходження монастиря. Насправді він був збудований на 3 версти північніше Сокілки, тобто на території с. Перегонівка.
Сучасні дослідники не можуть точно визначити знаходження монастиря.Харлан О. Соборна церква Сокільського Преображенського монастиря: результати новітніх досліджень. Нові дослідження памяток козацької доби в Україні. Вип. 32. Ніжин. 2023. С. 67-74«Сокольская икона Божией Матери, явление которой последовало в 1172 году, ныне хранится в Сокольском Преображенском монастыре. Этот монастырь расположен на горе Духовой, при реке Ворскле, и находится в трех верстах от местечка Соколки Кобелякского уезда Полтавской губернии. Он был основан в 1714 году настоятелем полтавского Крестовоздвиженского монастыря. В 1731 году Сокольский Преображенский монастырь был разорен крымскими татарами. При этом были нанесены значительные повреждения и хранившейся в монастыре иконе Божией Матери. Они заметны и до сих пор. На Сокольской иконе, неоднократно прославленной чудотворениями, изображено Рождество Пресвятой Богородицы.»Місце розміщення монастиря: сучасні городи від садиби Ананко Поліни Тимофіївни до садиби Душки Василя Васильвича.
Після перенесення на місці монастиря збудували капличку, яка існувала довгий час аж до будівництва Перегонівської Свято-Іллінської православної церкви. Її розбили, коли створювали колгоспи. У наш час ніяких слідів від монастиря не збереглося.
У церковних джерелах знаходимо згадку про Сокольську чудодійну ікону Різдва Пресвятої Богородиці, яка явилася 1172 р.(вчені вважають цю дату помилкою в виданні Є.Поселянина, насправді мався на увазі 1721 р. — що збігається з періодом існування монастирю) і знаходилася у монастирі. Ікона вважалася дуже шанованою у народі і мала відмітини на тлі після татарської навали. Днями святкування ікони є 23 лютого / 8 березня. Серед інших секуляризованих речей після ліквідації монастиря вона була передана до собору у Єльці (Росія). Подальші відомості про ікону відсутні.
У 1779—1801 роках у Перегонівці проживало 90 осіб.
Відомості про село на 1859 рік.
Перегонівка — село козаче, між Кременчуцьким і Верхнедніпровським трактом, при річці Ворскла.
Від повітового міста 14 верст, число дворів — 58, жителів чоловічої статі — 186, жіночої статі — 191. (запис № 1681).
Хутір Шабельники — при колодязі, число дворів — 10, жителів чоловічої статі — 48, жіночої статі — 49. (запис № 1677).
Про с. Гарбузівку запису немає.1862. Список населенных мест. Полтавская губерния, Центральный Статистический комитет МВД., Н.Штиглиц, Санктпетербург. ISBN-10(13):1862_33000908).
Відомості про село на 1912 рік.
Іллінська церква, дерев'яна, холодна, в одній споруді з дзвіницею, побудована 1908 року.
Церковно-приходська однокласна школа.
Квартира священника: 4 кімнати, 16 кубічних сажнів; жалування священника — 300 рублів, псаломщика — 100 рублів.
Різні землі — 33 десятини.
Прихожани:
Прихожани привілейованого стану — 4,
Міщани — 20,
Козаки — 457,
Селяни — 700.
Села — 3, від 2 до 4 верст. Станція Кобеляки Південної залізниці — 20 верст, пристань Мишурино — 20 верст, поштове відділення Кобеляки — 8 верст, відстань від консисторії — 75 верст, від благочинного — 18 верст.
Священник Михайло Євстафійович Лабунцов, псаломщик Іоаким Васильович Калашник, церковний староста козак Афанасій Севастьянович Шабельник.Справочная клировая книга по Полтавской епархии на 1912 год
До 1939 року Перегонівка жила за хутірським принципом, тобто адміністративним центром вважалась Перегонівка, а навколо неї були хутори. Тепер від хуторів та спільних земель залишились тільки назви місцевостей: Ворчин садок (жива людина на ім'я Ворко), Джевелине болото (жива людина на ім'я Панько Джевела, у нього був красивий маєток, комори були оббиті цинком. Син його, Герасим, був головою сільради, потім утік у Сибір), Захарченкова гора (жива людина на ім'я Василь Захарченко, який виробляв цеглу, на якій були ініціали В. З.), затока Іванівське, болото Дриждя (жива людина на ім'я Юхим Андрійович Дриждь, що купив землі у пана Зозулі. Був багатим. Мав 150 десятин землі, красиву хату, парову машину, жатку — самозбирач), Іванівська коса (Каблучка, Іван Костович купив цю косу, від його імені і назва), Антонишина балка, Каменцове, Кунова балка (жива людина на ім'я пан Кунов, раніше там був насип, зараз розрівняли), Квачівська гора (жива людина на ім'я Квач), Русина або Кузьмина коса (жива людина на ім'я Кузьма Шабельник, який мав ліс і дозвіл на в’їзд та виїзд з нього), Капканщина або Купачевщина (землі, що розкуповувались), Заяр (північна частина села за яром і парком), Лисівка (південна частина села, південніше яру; там жило багато людей на прізвище Лисенко), Парня (є дві версії походження: там жив пан Парньовий; у цих місцях випарювали для господарства дим), Махнів яр (у цьому яру був Махно із загоном), Пригребля (ліс від ями до Парні; у цьому місці була гребля і водяний млин).
Селяни вели натуральне господарство, жили з того, що виростили на землі. Необхідні речі купляли на ярмарках та базарах, які проводились кожну неділю в Сокілці, Кобеляках, Бреусівці, Козельщині. Землю обробляли волами, кіньми, коровами. У більш заможних селян були кінні молотарки, трієри, віялки. Працювали важко від зорі до зорі. Сім’ї були великі, мали від 3 до 17 дітей. Це було пов’язано з необхідністю вручну обробити свій наділ землі. Діти починали працювати дуже рано, вже з 5 років. Кожну неділю ходили в церкву всією родиною. Діти слухались батьків. М'ясо на столі було тільки по святах. П’янства тоді майже не було. Взимку хати освітлювались лучинами та каганцями, весь інший час жили по сонцю. Основна маса селян (бідняки) мали наділи в 1—2 десятини (десятина = гектар), більш заможні — 5-15 десятин, багаті хазяїни — 100 і більше десятин. В ті часи в селі було 18 вітряних млинів. Два з них, на яких найчастіше мололи зерно, знаходились на 200 м західніше від сучасної садиби Наумова Василя Івановича.
Після революції 1917 року за декретом Леніна бідняки одержали землю, брали хто скільки міг обробити. Незважаючи на регулярні грабунки денікінців, австрійців, червоних, село жило і розвивалось. Дуже схвально старожили відгукувались про період НЕПу, бо у селян була земля і працювали на себе. Біди почались у період колективізації, тобто з 1929 року. Спочатку процес колективізації відбувався на добровільних засадах. Вступали в ТСОЗи в основному бідняки, які здавали свій реманент і спільно обробляли землю. Для заохочення платили добре. У багатих забирали все їхнє майно, переселяли на гірші землі (на піски). Пізніше вивозили в концтабори або розстрілювали. Коли почали зганяти в колгосп, хто не хотів — забирали худобу, накладали великі податки. Багатих у колгосп не приймали, щоб не розкладали масу. Потім, вже в 30-х роках, активісти ходили по хатах і забирали все. У тих, хто не хотів записуватись, розбивали печі, хати і те, що в них було. Селяни були вимушені йти в колгосп, щоб прогодуватись, бо в ТСОЗах і колгоспах годували. (далі див. розділи Голодомор та Історія колгоспів).
Історія Свято-Іллінської церкви
Будівля Свято-Іллінської церкви розкриває багато сторінок історії села. Досліджуючи долю храму, можна дослідити долю Перегонівки починаючи з кінця 19 століття. Мало залишилося людей, що пам'ятають історію цієї будівлі. Та все ж таки під час зустрічей з уже згадуваними односельцями Черевком М. І., Каблучкою І. Г., Москаленко О. І. нам вдалося багато дізнатися про долю церкви.
Каблучка Іван Гаврилович розповів, що будівництво храму розпочалося ще наприкінці 19 століття. Точної дати будівництва зараз ніхто не знає, а датується воно 1908 роком. Відомо, що будували її російські солдати, які жили в селі на поселенні. Церкву збудовано без жодного цвяха. Гроші та землю під будівлю виділили Каблучка Аністрат та Каблучка Федосій, заможні на той час люди. Їх і поховали біля храму. Могили знаходяться зі сторони нового приміщення школи. А від парку знаходиться могила Юрія Павловича Дриждя, сина батюшки Павла Дриждя, що правив під час НЕПу. У 1908 році у церкві почав служити отець Волков. У 1910 році — ієрей Михаіл. З розповіді Черевка Михайла Івановича ми дізналися, що він був особисто знайомий з похованим біля церкви Юрієм Павловичем Дриждем. Сім'я батюшки Павла Дриждя жила в приміщенні поряд з подвір'ям Сули О. П. У них була також дочка Марія. Їх вислали в Архангельськ. Про подальшу долю цієї родини Михайло Іванович нічого не знає. Він також розповів, що будівля церкви мала не такий вигляд як тепер. Дзвонарня була позаду, де зараз хрест. Куполи були дуже високі. Набагато вищі, ніж теперішні. Всього було 7 дзвонів. Центральний дзвін був вагою 63 пуди 17 фунтів. У середині нього було вилито: «Джевела Пантелеймон». Він жив, де зараз Джевелене болото. Був багатим. Михайло Іванович вважає, що Джевела також брав якусь участь у будівництві. Всі дзвони були вилиті з міді.