Лі Квотінг ( — ) — тайванський економіст і політик, найбільш відомий як «батько економічного дива Тайваню» і названий «Нью-Йорк таймс» «хрещеним батьком технологій» за його роботу з перетворення економіки Тайваню з аграрної системи в одного з провідних світових виробників інформаційних і телекомунікаційних технологій.
Біографія Лі народився в Нанкіні, династія Цін, 28 січня 1910 року та помер у Національній лікарні Тайванського університету в Тайбеї, Республіка Китай, 31 травня 2001 року.
У 1930 році він закінчив Національний центральний університет (Нанкінський університет) і вивчав фізику в Кембриджському університеті в 1934 роціYu, Tony Fu-Lai (March 2007). «The Architect of Taiwan's Economic Miracle: Evolutionary Economics of Li Kuo-Ting». Global Economic Review. 36.National Central University later renamed Nanjing University in mainland China and reinstated in Taiwan.. Він повернувся до материкового Китаю, де провів багато років у політиці й економіці. У липні 1948 року Квотінг втік від Комуністичної партії Китаю на Тайвань разом із Націоналістичною партією. У 1951 році він став президентом Тайванської суднобудівної корпорації, а у 1953 році був призначений членом Комісії з промислового розвитку: відповідальним за планування та економічний розвиток Тайваню. У 1959 році він став керівником Центру промислового розвитку та інвестицій при Раді допомоги США.
Він обіймав низку керівних посад у промисловості та уряді Тайваню, зокрема був міністром економіки з 1965 по 1969 роки та міністром фінансів з 1969 по 1976 роки. Після 1976 року він був призначений «міністром без портфеля» та просував науку й техніку на Тайвані. У 1968 році він отримав нагороду Рамона Магсайсая за державну службу. Він створив політику, яка допомогла залучити підприємців у технологічній індустрії та допомогла фінансувати електронні компанії Тайваню, що призвело до першості країни як виробника комп'ютерних частин. Лі також допоміг побудувати Науковий парк Сіньчжу, який пізніше став відомий як Кремнієва долина Тайваню. Парк є одним із провідних світових центрів виробництва напівпровідників та розвитку промислових і комп'ютерних технологій. У 2018 році у парку розміщувалось понад 500 високотехнологічних компаній. Лі також був старшим радником Президента Китайської Республіки Чень Шуйбяня.
Економічна політика Загалом Лі був урядовим чиновником 40 років, 10 з яких він провів на материковому Китаї до перемоги Комуністичної партії Китаю у громадянській війні. Тоні Фу-Лай Юй припускає, що час, який Лі провів на материковому Китаї, а також його наукова освіта в університеті значно вплинули на його політику на Тайвані. Лі не мав формальної економічної освіти, тому більшість своїх знань з економічного менеджменту отримав з практичного досвіду та роботи з іншими економістами. Отже, Юй стверджує, що політика Квотінга була ізольована від популярної економічної ідеології, а натомість керувалася прагматизмом. Сам Лі також стверджує, що мета його творів — розкрити свій досвід формування політики для подальшого використання в інших країнах, що розвиваються, а не писати про економічну, адміністративну або політичну теоріїLi, Kuo-Ting (1995). The Evolution Of Policy Behind Taiwan's Development Success. Singapore: World Scientific..
Юй стверджує, що політику Лі можна пояснити еволюційною економікою. Двоє економістів Єльського університету, Густав Раніс і Джон Ч. Ф. Фей, написали вступні есе до книги Лі 1995 року «Еволюція політики, що лежить в основі успіху розвитку Тайваню». Таким чином, можна витлумачити, що погляди Раніса та Фея на економічну політику є репрезентативними для поглядів Лі.
Раніс в основному писав про неокласичну теорію зростання, яка стверджує, що стійкі темпи економічного зростання можуть бути досягнуті шляхом правильного балансування рушійних сил праці, капіталу та технологій. Він також писав про концепцію економіки надлишку робочої сили в сільському господарстві, яка вивільняє працівників і створює надлишок сільськогосподарської продукції, що призводить до підвищення продуктивності в комерційних секторах, які розширюються.
Фей стверджував, що еволюцією політики керують два основних типи сил: об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивні сили — заздалегідь визначені умови, які охоплюють фізичне середовище, зовнішні економічні умови тощо. Суб'єктивні сили включають особисті переконання, економічні знання, спогади, досвід і «здоровий глузд». Фей вважав, що політичні переконання та ідеологія є найсильнішими чинниками у формуванні економічної політики, і тому це безперервний процес. Дотримуючись концепції еволюційної економіки, Фей стверджував, що економічна політика повинна змінюватися відповідно до нових і постійно мінливих ситуацій. Таким чином, політика не повинна бути статичною під час створення, а натомість розвиватися та вдосконалюватися для адаптації до нових ситуацій. На думку Лі, лібералізація тайванської економіки була поступовим процесом, а не різким, який виник після міжнародної популярної думки про вільний ринок у 1960-х і 1970-х рокахLi, Kuo-Ting (1988). Economic Transformation of Taiwan ROC. London: Shepheard-Walwyn Publishers..
Прагматична економіка Лі стверджував, що є два типи проблем, які мають ключове значення для аналізу еволюції політики. Перший — економічний вплив політики, другий — причинно-наслідковий зв'язок, або чому певна політика з'являється та реалізується в певний час.
На думку Лі, прагматизм повинен витіснити ідеологію з точки зору формування політики:[Інновації в політиці повинні ґрунтуватися на] передбаченні неминучих проблем і конфліктів, а не бути суто ідеологічним мотивом… Саме поняття еволюції політики свідчить про те, що вибір часу (або своєчасна поява) конкретної політики має важливе значення, а хороша політична інновація — це та, яка не з'являється передчасно. Ідеологічні міркування часто стають на заваді вибору вдалого часу, як, наприклад, із так званим законодавством про державу загального добробуту, яку економіка просто не може підтримувати. Те, що майже можна назвати відмовою від ідеології, лежить в основі здорового прагматизму, яким керувалися політики на Тайвані та підтримували соціальний консенсус щодо зростання та економічної лібералізації.Він виступав проти розробки політики, заснованої на ідеології, оскільки вона часто впливає на строки проведення певних політичних заходів і часто змінюється занадто швидко. Він думав, що така політика «мотивується цілями, які вважаються більш значущими, ніж фактичний добробут людей», що є різким переглядом політики, заснованої на ідеології. Лі вважав, що економічне середовище, в якому розробляється політичний курс, важливіше за ідеологію, політика не повинна обмежуватися прихованими мотивами економіки, заснованих на ідеології.
Перегляд політики Розробка лінії поведінки Лі методом проб і помилок була можливою завдяки гнучкій урядовій політиці Тайваню. Лі говорив, що це дозволило відмовитися від неефективних програм або модифікувати їх і легко створювати та впроваджувати нові у відповідь на нові ситуації.
На політику Лі часто впливав його досвід перебування у Гоміндану на материковому Китаї. Основною причиною втрати Чан Кайші материкового Китаю була гіперінфляція, тому Лі відчував огиду до будь-яких інфляційних фінансів під час свого управління економікою Тайваню.
Його відчуття відрази до інфляції очевидна в заяві:Досвід Тайваню показує, що фіскальні реформи (податкове законодавство) та монетарні реформи (рух до автономії центрального банку) — важливі еволюційні кроки, які робить відповідальний уряд… В основі обох реформ лежить відмова від божевілля покладатися на друкарський верстат для створення купівельної спроможності, яку уряд може використати для розв'язання соціально-економічних проблем.Лі вказував, що це була головна відмінність між політиками Тайваню та країн Латинської Америки, і що цей метод управління економікою призвів до більш відповідального уряду та прозорої системи оподаткування. Лі стверджував, що протягом 1950–70-х років лібералізація економіки Тайваню була ненавмисним наслідком їхньої нової політики. Лише у 1983 році таке «зовнішньоорієнтоване зростання» визнали корисним, а злиття міжнародної конкуренції на внутрішньому ринку заохочувався. Крім того, Лі казав, що уряд Тайваню на початку керувався принципом заохочення приватної власності та ринкового середовища, яке сприяло приватному бізнесу. Він писав:Серед інших стимулювальних заходів, прийнятих урядом — покращення інвестиційного клімату, спрощення адміністративних процедур… забезпечення необхідного фінансування через банківські установи та сприяння інвестиціям та експорту через податкові пільги та інші стимули.Це було основою для Принципу Лі про засоби для існування людей, де важливість захисту приватної власності для покращення соціально-економічної діяльності та створення вільної економіки була лише замінена необхідністю розширення державного капіталу. Юй стверджував, що така точка зору підпадає під те, що Роберт Вейд називає «керованою ринковою економікою». Лі стверджував, що головна проблема з іншими найменш розвиненими країнами (НРК):Передбачуваний провал ринку в деяких інших НРК насправді може бути спричинений прямо протилежним фактором: провалом політичного втручання в ринок. Хоча на початку перехідного періоду зростання в 1950-х роках ринкова структура була далекою від досконалості, загальна тенденція тяжіла до зміцнення ринкового механізму — до деполітизації ринку. Досвід Тайваню показує, що обмежене втручання може спрацювати.Лі стверджував, що без такої ж готовності в країнах, що розвиваються, підтримка вільного ринку, економічні дива та історія Тайваню для них марні.
Роль уряду Лі пояснив, що спочатку економічний розвиток Тайваню гальмувався «дефіцитом природних ресурсів, нестачею капіталу та іноземної валюти, технологічною відсталістю та відсутністю підприємницьких навичок», однак завдяки прямій участі та заохочення уряду інфраструктура та необхідні стимули для процвітання приватних підприємств, зокрема пом'якшення ризику, були створені:Серед основних ініціатив були: формування інвестиційної програми та надання позик під низькі відсотки; створення промислових зон, експортних переробних зон, науково-технічного парку. Десять величезних проєктів розвитку, Дванадцять нових проєктів розвитку та Чотирнадцять ключових проєктів у 1970-х і 1980-х роках. Уряд також ухвалив різноманітні додаткові фіскальні, фінансові, валютні та торговельні заходи для прискорення темпів індустріалізації.Уряд Тайваню потурбувався про відсутність конкуренції з приватними підприємствами без крайньої потреби, а найприбутковіші інвестиційні проєкти були залишені для приватного бізнесу. Багато разів уряд спочатку проводив техніко-економічне обґрунтування, перш ніж пропонувати позики під низькі відсотки приватним підприємцям. В інших випадках уряд діяв як одноосібний власник бізнесу перед передачею приватним інвесторам.
Однак Лі твердо вірив у те, що для уряду важливо відступити, коли приватний сектор стане міцнішим. Тоді фіскальна політика стала б більшою мірою «механізмом, який стабілізує та врівноважує коливання в приватній економічній поведінці. Еволюція фіскальної політики на Тайвані розвивалась у тому ж напрямку… зі зменшенням державного втручання, в міру того, як економіка неухильно рухалася в напрямку лібералізації».
Лі аргументував те, що уряд відіграє дві основні ролі в економічному розвитку:
Забезпечення конкуренції: для сприяння конкуренції в найменш розвинених країнах найкраще відкрити економіку та піддати вітчизняні підприємства міжнародній конкуренції. Лі вважав, що антимонопольні закони зайві у відкритих економіках. У нових галузях державний захист має надаватися лише на початковому етапі.