Джилл Клейберг (; 30 квітня 1944 — 5 листопада 2010) — американська акторка, відома своїми ролями в театрі, на телебаченні та в кіно. Вона отримала приз Каннського кінофестивалю за найкращу жіночу роль і була номінована на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль за участь у комедійній драмі Пола Мазурскі «Незаміжня жінка» (1978). Клейберг також отримала другу поспіль номінацію на премію «Оскар» за фільм «Почати спочатку» (1979), а також чотири номінації на «Золотий глобус» за свою акторську гру.
Раннє життя Клейберг народилася в Нью-Йорку в сім'ї Джулії Луїзи (уроджена Дорр) й Альберта Генрі «Білла» Клейберга. Мати була акторкою та секретаркою театрального виробництва у Девіда Мерріка, батько обіймав керівну посаду на виробництві. Її бабуся по батькові Альма Лагенбрух Клейберг була концертною та оперною співачкою. Її брат, Джим Клейберг — дизайнер сцени.
Її мати була протестанткою, а батько — євреєм, хоча, як повідомляється, вона ніколи не розповідала про своє релігійне походження і не отримала релігійне виховання. Клейберг ніколи не ладнала зі своїми батьками та почала терапію в ранньому віці: «У підлітковому віці я була дуже непокірною, до того ж дитинство було нещасливе, невротичне. Але я просто не можу вдаватися у подробиці. Мені здається, у мене було багато енергії та неспрямованої потреби, тому я просто збунтувалася. Я потрапила у жахливу, дуже особисту біду. Терапія дуже допомогла мені в житті».
У 1950 році маленька Клейберг побачила Джин Артур в ролі Пітера Пена на Бродвейській сцені, вона й надихнула Джилл стати акторкою. Вона виросла на мангеттенському Верхньому Іст-Сайді, де відвідувала школу Брірлі для дівчат. Потім вона навчалася в коледжі Сари Лоуренс, де вивчала релігію, філософію та літературу, але зрештою вирішила стати акторкою. Вона отримала акторську підготовку в HB Studio.
Кар'єра
Рання кар'єра Клейберг розпочала акторську кар'єру в студентські роки, після закінчення навчання приєдналася до репертуарного театру Чарлза Стріта у Бостоні. Там, у 1967 році, вона познайомилася з іншим перспективним актором і майбутньою зіркою, Аль Пачино. Знайомство відбулося на репетиції п'єси Жана-Клода Ван Італі «Америко, ура». У них був п'ятирічний роман і в Нью-Йорк вони повернулися разомYule, A. Al Pacino: Life on the Wire, Time Warner Paperbacks (1992).
У 1968 році Клейберг дебютувала у виставі з двох п'єс на оф-бродвеї Ізраїля Горовіца «Індієць хоче Бронкс» і «Цукрова слива» з Пачіно в головній ролі. Клейберг і Пачіно були в акторському складі епізоду «Смертельне коло насильства» телесеріалу ABC «Департамент поліції Нью-Йорка», прем'єра якого відбулася 12 листопада 1968 року. У той час Клейберг також з'являлася в мильній опері «У пошуках завтрашнього дня», зігравши Грейс Болтон. Її батько щомісяця надсилав парі гроші як фінансову допомогу.
У 1968 році вона дебютувала на Бродвеї в «Раптовому та випадковому перевихованні Горса Джонсона» з Джеком Клагманом у головній ролі. Було показано 5 вистав. У 1969 році вона зіграла головну роль в оф-бродвейській постановці п'єси Генрі Блумштейна «Викликаю божевільного» у театрі Енді Воргола «Fortune». Вона брала участь у зніманні фільму «Вибір» (1969), який так і не вийшов на екрані, а також в оф-бродвейській постановці «Гніздо» (1970).
У 1969 році Клейберг дебютувала на екрані у фільмі «Весільна вечірка», сценаристом і режисером якого був Браян Де Пальма. Хоча «Весільну вечірку» зняли у 1963 році, глядачі побачили стрічку лише через шість років. Фільм зосереджується на майбутньому нареченому та його взаємодії з різними родичами його нареченої та учасниками весільної вечірки. Клейберг виконала роль майбутньої нареченої. Серед її партнерів були Роберт де Ніро, одна із його перших ролей, та Дженніфер Солт. У своєму огляді в «Нью-Йорк таймс» Говард Томпсон писав: «Двоє новачків, Чарльз Пфлюгер і Джилл Клейберг, настільки привабливі, наскільки це можливо».
Успіх на Бродвеї
Клейберг привернула увагу появою в бродвейському мюзиклі «Ротшильди» (1970–72), який показували 502 рази. Потім вона продовжила грати Дездемону разом із Джеймсом Ерлом Джонсом у постановці «Отелло» (1971) в Лос-Анджелесі. Ще одна успішна роль на Бродвеї у мюзиклі «Піпін» (1972–75), яка тривала 1944 вистави. Клейв Барнс з «Нью-Йорк таймс» сказав про Клейберг: «солодкі потурання вдови, щоб знайти свого чоловіка».
Протягом цього часу Клейберг виконувала невеликі ролі у кіно та на телебаченні, зокрема «Телефонний довідник» (1971), «Невдоволення Портного» (1972), «Тигр на ланцюгу» (1973), «Людина, яка несе смерть» (1974) з Джорджем Сіґалом.
Після гостьової ролі в епізоді серіалу «Сестри Снуп», Клейберг зіграла колишню дружину Раяна О'Ніла у фільмі «Злодій, який прийшов до обіду» (1973) та знялася в пілотному телесеріалі, який не вийшов на екрани. Вона також зіграла гостьову роль у серіалах «Медичний центр», «Мод» і «Справа Рокфорда». Вона вела програму «Суботнього вечора в прямому ефірі» від 28 лютого 1976 року (сезон 1, епізод 15) з музичним гостем Леоном Редбоном. Пізніше вона повернулася на Бродвей у виставі «Стрибуни» Тома Стоппарда, яку показували 48 разів. Попри її успіх на Бродвеї, саме акторська гра в кіно справді схвилювала Клейберг: «Одна з речей, які мені подобаються у фільмах, — це пригоди», — сказала вона. «Мені подобається ходити в різні місця і мені подобається брати участь у різних сценах щодня».
Клейберг отримала похвалу за її роботи в телефільмах «Нелегальщина» (1975), в якому вона зіграла повію, та «Мистецтво злочину» (1975). «Нелегальщина» стала для неї відходом від образу: «До того, як я знялася в „Нелегальщині“, мене завжди вважали гарною дружиною. Мені це не дуже вдавалося. Тоді в „Нелегальщині“, це була хороша роль, і це був відхід. Люди побачили інший вимір». Її гра в телефільмі зрештою принесла їй номінацію на «Еммі». Пізніше вона сказала, що це пожвавило її кар'єру. «Це змінило мою кар'єру», — сказала Клейберг. "Це була роль, яку я виконала добре, і раптом люди захотіли мене. Сідні Ф'юрі побачив мене та захотів, щоб я знялася в «Ґейблі і Ломбарт».
«Незаміжня жінка» та кінозірковість Клейберг втілила Керол Ломбард у байопіку 1976 року «Ґейбл і Ломбард» з Джеймсом Броліном у ролі Кларка Ґейбла. «Вараєті» визнав, що «фільм має багато важливих переваг, не останньою з яких є приголомшлива та карколомна гра Клейберг у ролі Керол Ломбард», а в «Тайм аут Лондон» вважали, що вона «створила дуже сучасну версію веселості Ломбард». Вінсент Кенбі з «Нью-Йорк таймс» припустив, що її гра «вийшла кращою», ніж Ґейбл Броліна, оскільки «здається, що вона створює персонажа всякий раз, коли це дозволяє жахливо поганий сценарій». Попри це, він відчував, що обидва актори були неправильно вибрані для знаменитої пари, продовживши: «Міс Клейберг могла б бути цікавою акторкою, але завжди виникають проблеми, коли маленькі артисти намагаються зобразити такі гігантські легенди, якими були Ґейбл і Ломбард. Оскільки і Ґейбл, і Ломбард все ще живі у своїх фільмах на телебаченні та в репертуарних театрах, важко відповідати містеру Броліну та міс Клейберг серйозно».
Вона з'явилась у головній ролі у відомому телевізійному фільмі «Гріффін і Фенікс» (1976) разом із Пітером Фальком. У ньому розповідається про двох нещасливих людей середнього віку, які стикаються зі смертельним діагнозом рак, їм залишилося жити кілька місяців. Примітно, що у Клейберг розвинувся той самий тип раку, який був у її героїні в цьому фільмі, і вона померла у 2010 році. Також у 1976 році вона досягла свого першого великого касового успіху, зігравши кохану героїню Джина Вайлдера в комедійному детективі «Срібна стріла», де також знявся Річард Прайор. Критики вважали, що Клейберг мало, що могла зробити в «Срібній стрілі», а газета «Нью-Йорк таймс» назвала її «акторкою надто великого розуму, щоб удаватися до ролі, яка, по суті, є роллю розкутої інженю».
У 1977 році у неї був ще один успіх в комедії «Крутий наполовину», сюжет якої розгортається у світі американського професійного футболу. Клейберг зіграла Барбару Джейн Букман, яка майстерно зустрічається одразу з двома чоловіками, героями Берта Рейнольдса та Кріса Крістоферсона. Вінсент Кенбі оцінив її гру, написавши: «Міс Клейберг, яку попросили зіграти дивних героїнь у „Ґейблі і Ломбард“ і „Срібній стрілі“, цього разу пощастило набагато більше. Вона чарівна», і «Вашингтон пост» насолоджувавася її хімією з Рейнольдсом: «Рейнольдс і Клейберг чудово виглядали разом. Вони, здається, гармонізують один з одним — і роблять їхнє можливе зізнання у коханні більш доречним». І «Крутий наполовину», і «Срібна стріла» зробили їй репутацію «популярного сучасного стиліста дурнуватої комедії», і у «Ґардіан» відзначили, що Клейберг «мала таку теплоту й дотепну вишуканість, які ледве можна було побачити в Голлівуді з часів Керол Ломбард і Джин Артур».
Прорив Клейберг стався у 1978 році, коли вона отримала першу з двох номінацій на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль за фільм Пола Мазурскі «Незаміжня жінка». Роль Еріки, сміливої покинутої дружини, яка бореться зі своєю новою самотньою ідентичністю після того, як її чоловік — біржовий брокер покинув її заради молодшої жінки. Ця робота стала визначальною для кар'єри Клейберг. Після виходу стрічка вона отримала похвалу та стрічка була популярною у прокаті, ненадовго зробивши 34-річну Клейберг зіркоюMovies: Clayburgh: Box-office appeal for both men and women Jill Clayburgh: After 'Hustling,' box-office appeal began to build Jill Clayburgh Siskel, Gene. Chicago Tribune 2 Dec 1979: d2.. Гра Клейберг отримала одні з найкращих відгуків у її кар'єрі: Роджер Еберт назвав фільм «мандрівкою, яку Мазурскі здійснює в один із найсмішніших, найправдивіших, іноді найбільш карколомних фільмів, які я коли-небудь бачив. І багато з того, що є найкращим, є завдяки Джилл Клейберг, чия гра, просто кажучи, яскрава. У цьому фільмі Клейберг ризикує. Вона на межі зриву. Вона дозволяє нам побачити та відчути речі, які багато акторок просто не могли розкрити», тоді як в «Нью-Йорк таймс» написали: «Міс Клейберг зробила ніщо інше, як екстраординарний виступ року на сьогодні. У ній ми бачимо як почуття борються з розумомрозум, припертий до стіни настирливими потребами»Fox, Margalit and Dennis Hevesi contributed reporting, «Jill Clayburgh Dies at 66; Starred in Feminist Roles», The New York Times, November 5, 2010. Retrieved 2010-11-05..
У «Нью-Йоркері» досвідчений критик Полін Кейл зазначила:Окрім номінації на «Оскар», Клейберг також отримала свою першу номінацію на «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль у драматичному фільмі (обидві дісталися Джейн Фонді за «Повернення додому»). Її нагородили разом з Ізабель Юппер на Каннському кінофестивалі за найкращу жіночу роль.
У цей час вона відмовилася від головної ролі у фільмі «Норма Рей», яка принесла Саллі Філд її першого «Оскара». У 1979 році участь у двох стрічках принесла їй широке визнання, і це стало піком кар'єри Клейберг. Першим фільм — Бернардо Бертолуччі «Місяць» (1979), знятий в Італії. У ньому розповідається про кровозмішувальні стосунки між матір'ю та її наркозалежним сином, і в той час його погано сприйняли. Клейберг погодилася на участь, бо відчувала, що «більшість чудових ролей досліджують те, що є суспільним табу». Бертолуччі був особливо вражений її роботою, відмітив її здатність «переходити від однієї крайності до іншої в одному кадрі, бути смішною та драматичною в одній сцені». Попри суперечки у фільмі, роль Клейберг як маніпулятивної оперної співачки загалом оцінили: критик Річард Броуді назвав її «найекстравагантнішою роллю», а в рецензії в «Нью-Йорк таймс» визнали її «визначною за неможливих обставин». Крім того, в «Лондон рівью оф букс» Анджела Картер написала: «Джилл Клейберг, хапаючи за горло можливість попрацювати з великим європейським режисером, показує бравурну гру: вона як життєва сила власною персоною».