Референдум про членство Сполученого Королівства в Європейських співтовариствах, також відомий як референдум про Європейське співтовариство (спільний ринок), референдум про спільний ринок і референдум про членство в ЄЕС, відбувся 5 червня 1975 року у Сполученому Королівстві відповідно до положень Закону про референдум 1975 року. Щоб оцінити підтримку подальшого членства країни в Європейських Співтовариствах (ЄС) — часто відомих у той час як Європейське Співтовариство та Спільний Ринок — до якого вона увійшла два з половиною роки тому 1 січня 1973 року під керівництвом консерваторів уряд Едварда Гіта. У маніфесті Лейбористської партії на загальних виборах у жовтні 1974 року було обіцяно, що люди через урну вирішать, чи залишатися їм у ЄС.

Це був перший національний референдум, який коли-небудь проводився на території Сполученого Королівства, і залишатиметься єдиним загальнобританським референдумом аж до референдуму 2011 року щодо системи альтернативного голосування, який відбувся 36 років по тому. Це також був єдиний референдум щодо відносин Сполученого Королівства з Європою до референдуму 2016 року про продовження членства в ЄС, який розпочав процес виходу Сполученого Королівства з ЄС відповідно до статті 50 (Brexit).

Електорат висловив значну підтримку членству в ЄК: 67 % підтримали при явці в країні 64 %. У брошурі 1975 року прем'єр-міністр Гарольд Вільсон сказав:Я прошу вас використати свій голос. Бо тепер вирішуватиме ваш голос. Уряд прийме ваш вердикт.У памфлеті також говорилося:Тепер настав час для вас вирішити. Уряд прийме ваше рішення — як би воно не піде.Загальні вибори в лютому 1974 року привели до створення уряду лейбористської меншості, який потім отримав більшість на загальних виборах у жовтні 1974 року. У своєму лютневому маніфесті 1974 року лейбористи пообіцяли переглянути умови вступу Британії до ЄС, а потім провести консультації з громадськістю щодо того, чи повинна Британія залишатися в ЄС на нових умовах, якщо вони були прийнятні для уряду. Лейбористська партія історично побоювалася наслідків членства в ЄС, таких як велика різниця між високою ціною на продовольство в рамках Спільної сільськогосподарської політики та низькими цінами, поширеними на ринках Співдружності, а також втрата як економічного суверенітету, так і свободи уряди брали участь у соціалістичній промисловій політиці, а партійні лідери висловили свою думку, що консерватори домовилися про невигідні умови для Сполученого Королівства. Глави урядів ЄС погодилися на угоду в Дубліні 11 березня 1975 р.; Вілсон заявив:Я вважаю, що наші цілі щодо перегляду переговорів були значною мірою досягнуті, хоча й не повністю.Він сказав, що уряд рекомендуватиме проголосувати за продовження членства. 9 квітня Палата громад проголосувала 396 голосами проти 170 за те, щоб продовжити роботу в рамках Спільного ринку на нових умовах. Разом із цим уряд розробив проєкт закону про референдум, який буде подано в разі успішного перегляду.

Дебати та кампанія на референдумі були незвичайним часом у британській політиці та були третім національним голосуванням за сімнадцять місяців. Під час кампанії Кабінет міністрів праці був розколотий, і його члени проводили агітацію з обох сторін питання, що стало безпрецедентним порушенням колективної відповідальності Кабінету міністрів. Більшість голосів у Палаті громад під час підготовки до референдуму було проведено лише після підтримки опозиції, і уряд зазнав кількох поразок у технічних питаннях, таких як обробка та формат підрахунку голосів на референдумі.

Референдум справді тимчасово досяг амбіцій Гарольда Вілсона щодо об'єднання розділеної Лейбористської партії щодо європейського питання; однак через вісім років у маніфесті загальних виборів лейбористів 1983 року було обіцяно вихід із Співтовариств. Це також значно зміцнило позиції проринкових (пізніше проєвропейських) політиків у парламенті Сполученого Королівства протягом наступних тридцяти років, але це питання залишалося спірним, і в наступні десятиліття уряди Сполученого Королівства ще більше інтегрувалися в європейський проєкт. шляхом ратифікації наступних європейських договорів (зокрема, Маастрихтського та Лісабонського), але без прямої згоди британського народу, але вирішив відмовитися від прийняття євро після того, як фунт був змушений вийти зі свого попередника Європейського механізму обмінних курсів у 1992 році, що стало відомо як Чорна середа. Незважаючи на це, дедалі більш євроскептичні політики вважали, що принцип парламентського суверенітету розмивається, і закликали до другого референдуму щодо членства Сполученого Королівства в тому, що стало Європейським Союзом (ЄС), що зрештою призвело б до скасування результатів цього референдуму.

Передумови

Коли в 1952 році було створено Європейське об'єднання вугілля та сталі, Сполучене Королівство вирішило не ставати його членом. Сполучене Королівство все ще була відсутня, коли в 1957 році було підписано Римську угоду, яка створила Європейське економічне співтовариство («Спільний ринок»). Однак наприкінці 1950-х консервативний уряд Гарольда Макміллана різко змінив свою позицію і призначив Едварда Гіта подати заявку та очолити переговори про вступ Сполученого Королівства до спільного ринку. Прохання було подано на засіданні Європейських співтовариств (ЄС) у січні 1963 року, але президент Франції Шарль де Голль відхилив прохання Сполученого Королівства та наклав вето. Незважаючи на вето, Британія відновила переговори з країнами ЄС у 1967 році; а в квітні 1970 року, незадовго до кампанії загальних виборів 1970 року, Гіт, який на той час був лідером Консервативної партії, заявив, що подальша європейська інтеграція відбудеться лише за щирої згоди парламентів і народів нових членів країни.

Консервативний маніфест зобов'язань і переговори 1970 року Під час загальних виборів 1970 року всі основні політичні партії взяли на себе зобов'язання або вступити до Європейського співтовариства, або вести переговори з ним. Консервативний маніфест щодо виборів з цього питання передбачав переговори про членство, але не будь-якою ціною.

Консерватори отримали загалом 330 місць (із загальної кількості 630) із 46,6 % національної частки голосів, отримавши 77 місць, що дало їм неочікувану загальну більшість у близько 30 місць. Едвард Гіт став прем'єр-міністром і особисто вів багато переговорів, які почалися після виборів; він подружився з новим президентом Франції Жоржем Помпіду, який спостерігав за зняттям вето і таким чином проклав шлях до членства Сполученого Королівства.

Переговори про приєднання до ЄС розпочалися 30 червня 1970 року (за збігом того самого дня, коли вперше виникла Спільна рибальська політика), а наступного року була опублікована біла книга уряду Сполученого Королівства під назвою «Сполучене Королівство та Європейські співтовариства» і Едвард Гіт закликали до парламентської пропозиції щодо білої книги. У етері для нації перед дебатами в парламенті він сказав:

Самі дебати відбулися між 21 і 28 жовтня 1971 року, коли Палата громад безпосередньо обговорювала, чи має Сполучене Королівство стати членом ЄС. Депутатам-консерваторам було надано право вільного голосування, депутатам-лейбористам дали батіг із трьома лініями, щоб проголосувати проти пропозиції, а депутатам-лібералам було примусово проголосувати за цю пропозицію. Прем'єр-міністр Едвард Гіт прокоментував у залі безпосередньо перед голосуванням:

Палата громад проголосувала 356—244 за цю пропозицію, значною більшістю із 112, а прем'єр-міністр відразу після цього прокоментував від імені палати:

Жодного референдуму не було проведено, коли Сполучене Королівство погодилося на договір про приєднання 22 січня 1972 року або коли законопроєкт про Європейські співтовариства пройшов через законодавчий процес, на тій підставі, що його проведення було б неконституційним; законопроєкт пройшов друге читання в палаті громад лише вісьмома голосами. Сполучене Королівство приєдналося до Європейських Співтовариств 1 січня 1973 року разом з Данією та Республікою Ірландія.

Протягом усього цього періоду Лейбористська партія розділилася як щодо суттєвого питання вступу до ЄС, так і щодо питання про те, чи має вступ ухвалюватися на референдумі. У 1971 році проринкові діячі, як-от Рой Дженкінс, заступник лідера Лейбористської партії, заявили, що лейбористський уряд погодився б на умови вступу, забезпечені консерваторами. Однак Національний виконавчий комітет і конференція лейбористської партії не схвалили умови. У квітні 1972 року Консервативний депутат Ніл Мартен, який виступав проти ЄС, вніс поправку до законопроєкту про Європейські співтовариства, яка передбачала проведення консультативного референдуму щодо вступу. Лейбористи раніше виступали проти референдуму, але тіньовий кабінет вирішив підтримати поправку Мартена. Дженкінс пішов у відставку з посади заступника лідера на знак протидії цьому рішенню, а багато депутатів від Лейбористської партії утрималися від голосування.

Зобов'язання трудового маніфесту 1974 року

На загальних виборах у Сполученому Королівстві в лютому 1974 року маніфест Лейбористської партії обіцяв переглянути умови членства Сполученого Королівства, після чого мав відбутися консультативний референдум щодо продовження членства на нових умовах, якщо вони будуть прийнятними.

Протягом одного місяця після вступу на посаду лейбористський уряд розпочав переговори, обіцяні в його лютневому маніфесті на підставі, викладеному в цьому маніфесті.

Це можна було б інтерпретувати як можливість проведення виборів у 1975 році.

Лейбористам вдалося виграти дуже невелику робочу більшість, і їм не потрібні були інші загальні вибори, і референдум був організований.

Законодавство 26 лютого 1975 року уряд підготував білу книгу щодо запропонованого референдуму: він рекомендував основне державне фінансування для сторін «так» і «ні», права голосу для членів збройних сил і членів палати лордів, і, нарешті, запропонований єдиний централізований підрахунок голосів для всієї країни. Ця біла книга була схвалена Палатою громад. Законопроєкт про референдум був поданий до Палати громад 26 березня; у другому читанні 10 квітня народні депутати проголосували 312 проти 248 «за». До ухвалення законопроєкту в Сполученому Королівстві не існувало жодної процедури чи законодавства для проведення такого плебісциту. Голосування, єдиний загальнонаціональний плебісцит, який проводився у Сполученому Королівстві протягом ХХ століття, мало конституційне значення. У минулому референдуми викликали широкий спротив на тій підставі, що вони порушували принцип парламентського суверенітету. Першим великим референдумом (тобто референдумом, що охоплює більше ніж одну територію місцевого самоврядування), який проводився в будь-якій частині Сполученого Королівства, був референдум про суверенітет у Північній Ірландії в 1973 році.

Спосіб підрахунку голосів викликав багато суперечок, коли законопроєкт проходив через парламент. Уряд вважав, що, враховуючи те, що опитування суттєво відрізнялося від загальних виборів, і що як національний референдум Сполучене Королівство є єдиним виборчим округом, має відбутися безпрецедентний єдиний національний підрахунок усіх голосів для всієї країни в Ерлс Корт у Лондоні протягом кількох днів, з одноразовим оголошенням остаточного результату Національним лічильником (пізніше в законодавстві титул було змінено на Chief Counting Officer). Ця пропозиція не отримала ширшої підтримки Лейбористської партії чи інших опозиційних партій; Ліберальна партія виступала за індивідуальні підрахунки голосів у кожному з парламентських округів і внесла відповідну поправку, але зазнала поразки 263 голосами проти 131 у Палаті громад. Однак інша поправка, внесена до Палати громад членом парламенту від Лейбористської партії Родеріком Макфаркуаром, мала на меті мати окремі підрахунки для кожного адміністративного регіону (районів окружних рад після 1974 року): це здобуло міжпартійну підтримку та було підтримано 272 проти 155 голосів.