Владислав Опоровський з Опорува гербу Сулима ( бл. 1395, Опорув — 11 березня 1453, Опорув) — польський римо-католицький і державний діяч, архієпископ Ґнєзненський і примас Польщі (1449—1453), Куявсько-поморський єпископ (1434—1449), підканцлер коронний (1428—1434).
Життєпис Владислав був представником польського шляхетського роду Опоровських гербу Сулима. Він був другим сином воєводи ленчицького (бл. 1365—1425) і його дружини Кристини зі Служева гербу Помян. Мав 5 братів — Яна з Ґослюба, Стефана з Ходува і Опорува, Богуслава, Миколая, і сестру Барбару.
Освіту здобувати розпочав 1413 року в університеті Відня, 1415 року отримав ступінь бакалавра гуманітарних наук. Продовжив навчання у Падуанському університеті, де 1420 року отримав ступінь доктора. Професор факультету права і ректор Краківського університету (1426–1427).
Політична кар'єра Владислав Опоровський з 1427 року працював секретарем у королівській канцелярії Владислава II Ягайла, з часом зайняв посаду підканцлера Королівства Польського (1428—1434Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII-XVIII wieku : spisy. T. X, Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV-XVIII wieku : spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego ; oprac. Krzysztof Chłapowski [et al] ; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii. Kórnik : Biblioteka Kórnicka, 1992, s. 107.). Він був одним із найважливіших співробітників короля у зовнішній політиці. Разом із Миколаєм Кічкою брав участь 1422 року в римському процесі між Польщею та Тевтонським орденом. У цей період він зірвав королівську коронацію Вітовта (1430), був присутнім при видачі королем Єдлінського привілею 1430 рокуFranciszek Piekosiński, Wiece, sejmiki, sejmy i przywileje ziemskie w Polsce wieków średnich, Kraków 1900, s. 43.. 31 грудня 1435 року підписав Брестський мирCodex diplomaticus Regni Poloniae et Magni Ducatus Lituaniae, wydał Maciej Dodgiel, t. 4, Wilno 1764, s. 133..
Він був учасником конфедерації Збіґнєва Олесніцького 1438 рокуCodex epistolaris saeculi decimi quinti. T. 2, 1382—1445, Kraków 1891, s. 366.. Брав участь у коронаціях Владислава III Варненчика, Казимира IV Ягеллончика (1447), був довіреним радником останнього.
Церковна кар'єра Владислав Опоровський посідав різні церковні бенефіції та уряди: канонік ґнєзненський і познанський (1420), схоластик влоцлавський, офіціал і вікарій генеральний у Ґнєзно, настоятель костелу в Сьремі (1427), канонік краківський (1428), настоятель костелу св. Флоріана за мурами Кракова і канонік крушвицький (1429), настоятель костелу ленчицького (1430), декан краківський (1433). Найважливішими з них були посади єпископа куявсько-поморського (1434—1449) й архієпископа Ґнєзненського (1449—1453). Як архієпископ Ґнєзненський і примас Польщі він 4 роки керував польською римо-католицькою церквою.
Він був фундатором костелу та кляштору паулінів, готичного замку в Опоруві біля Кутного, де й помер 11 березня 1453 рокуBernadeta Kruszyk, Władysław Oporowski, Poczet Arcybiskupów Gnieźnieńskich, Archidiecezja Gnieźnieńska
Примітки
Література J. Fijałek, Polonia apud Italos scholastica saeculum XV, Kraków 1900, s. 54-57. A. Gąsiorowski, Oporowski Władysław (właściwie Władysław z Oporowa) h. Sulima (zm. 1453), podkanclerzy koronny, biskup włocławski, potem arcybiskup gnieźnieński i prymas, Polski Słownik Biograficzny, t. XXIV, Wrocław 1979, s. 142—144 . J. Korytkowski, Arcybiskupi gnieźnieńscy, prymasowie i metropolici polscy od roku 1000 aż do roku 1821, t. I—V, Poznań 1888—1892. M. Kosman, Poczet prymasów Polski, Warszawa 1997, s. 85-88. P. Nitecki, Biskupi Kościoła w Polsce. Słownik biograficzny, Warszawa 1992, s. 155. K. R. Prokop, Arcybiskupi gnieźnieńscy w tysiącleciu, Kraków 2000, s. 130—133. Zofia Wilk-Woś, Władysław z Oporowa (ok. 1395—1453), podkanclerzy królewski, biskup włocławski i arcybiskup gnieźnieński, «Studia Claramontana», t. 21, 2003, s. 174—449.