Гуманітарне знання - соціальне пізнання, що здійснюється групою наук, які називають суспільними (економічна теорія, соціологія, політологія, правознавство тощо). Іноді їх відносять до гуманітарних наук, ставлячи знак рівності між назвами "суспільні" і "гуманітарні".
Особливості гуманітарного знання
Гуманітарне знання як продукт соціальних законів Гуманітарні науки (соціальні) прагнуть виявити об'єктивні закони, що виражають істотні, загальні та необхідні зв'язки явищ і процесів. Гуманітарне знання, як продукт цих наук — це насамперед знання про відносно стійкі й систематично відтворені відносини між народами, класами, соціально демографічними та професійними групами тощо. Наприклад, економічна теорія розкриває стійкий зв'язок, з одного боку, між співвідношенням на ринку попиту та пропозиції, а з іншого боку ціною товару; соціологія виявляє повторювані істотні зв'язки демографічних процесів із соціально-економічним розвитком; політологія виявляє закономірні зв'язки політики з інтересами класів, націй і інших суб'єктів суспільно-політичного життя тощо, оскільки соціальні закони, на відміну від законів природи, здійснюються через діяльність людей.
А вона здійснюється в різних умовах. Соціальні закони діють як тенденція, а не як постійні величини.
Соціальне знання Соціальне знання має й інші особливості, що породжені специфікою соціального пізнання (про це мова йшла вище).
Якщо представник суспільних наук — історик, соціолог, філософ — звертається до фактів, законів, залежностей суспільно-історичного процесу, результатом його досліджень є соціальне знання. Якщо ж він розглядає світ людини, цілі та мотиви діяльності, його духовні цінності, особистісне сприйняття світу, його науковим результатом виступає гуманітарне знання. Коли історик враховує суспільні тенденції в поступальному розвитку людства, він функціонує як суспільствознавець, а коли він вивчає індивідуально-особистісні фактори, він діє як гуманітарій. Таким чином, соціальне і гуманітарне знання взаємопроникаючі. Немає суспільства без людини. Але немає і людини без суспільства. Безлюдна історія виглядала б дивною. Але без вивчення закономірних процесів, без пояснення історичного розвитку вона не була б наукою. Філософія належить до гуманітарного знання остільки, оскільки звернена до духовного світу людини.
Гуманітарій розглядає дійсність у колі цілей, мотивів, орієнтації людини. Його завдання — зрозуміти її помисли, спонукання, наміри. Розуміння — одна з особливостей гуманітарного знання. Звертаючись до текстів листів і публічних виступів, щоденників і програмних заяв, художніх творів і критичних рецензій, філософських творів і публіцистичних статей, гуманітарій прагне зрозуміти зміст, який вклав у них автор. Це можливо, лише розглядаючи текст у контексті того середовища, у якому жив його творець, у прив'язанні до його життєвого світу.
Розуміння тексту не може бути настільки строгим, як пояснення об'єктивних соціальних зв'язків. Навпаки, можливі тлумачення тексту, що не є необхідними, єдино правильними, безсумнівними, але які мають право на існування. Тим більше що п'єси Шекспіра сьогоднішнім глядачем наповнюються іншим змістом, ніж той, котрий сприймали сучасники драматурга. Тому гуманітарне знання не має точності природничих і технічних наук, що активно використовує математичні викладення.
Можливість надання текстам різних змістів, значна кількість випадкових відносин, неможливість зведення знання до однозначних, усіма визнаних визначень не знецінюють гуманітарне знання. Навпаки, таке знання, звернене до внутрішнього світу людини, здатне впливати на неї, одухотворяти, перетворювати її моральні, ідейні, світоглядні орієнтири, сприяти розвитку в людині всіх її людських якостей.
Суб'єктивна складова Наскрізною проблемою всієї історії філософії є проблема істини. Якщо спочатку питання суб‘єкта в процесі осмислення першопричини світу не виникало, то поворот до людини в античну епоху в діяльності софістів і у творчості Сократа призвів до його постановки. Правда, слід зазначити, що перш ніж роль і місце суб‘єкта в пізнавальному процесі більш менш була усвідомлена, пройшло досить багато часу, впродовж якого мислителі різних поколінь поглиблювали та уточнювали суб‘єктивність як таку і, відповідно, її роль в процесі пізнання.
«Захоплення» софістів суб‘єктивністю призвело не лише до її абсолютизації, але й до критики діяльності «вчителів мудрості» з боку Сократа.
Через усні бесіди знаменитого афінянина, його полеміку з софістами з посиланням на реальні обставини життя стало зрозуміло, що об‘єктивна істина все ж існує, хоч її пізнання і є важкою справою. Змістом її, за Сократом, не може бути людська суб‘єктивність, оскільки вона призводить до руйнації об‘єктивності, до ототожнення гадки з істиною, до неможливості впорядкування здавалося б начисто суб‘єктивного людського життя.
Критика Сократом софістів, однак не увінчалась належним успіхом. Заклик до «пізнання самого себе», через який нібито можливо досягти об‘єктивної істини, на перевірку виявився хибним і таким, що не досягає поставленої мети, оскільки, коли кожен буде шукати істину в собі, то все ж невідомо – знайде він істину спільну, загальну для всіх, а значить об‘єктивну, чи знову вона виявиться у кожного своя. Саме ця обставина заставила Платона по-новому підійти до проблеми визначення умов можливості об‘єктивної істини. Якою недосконалою сьогодні нам би не видалась теорія ідей Платона, все ж необхідно визнати, що на той час вона була великим відкриттям.
Та що там казати, навіть сьогодні ідеї Платона не лише живуть, але й сповідуються багатьма людьми. Його розуміння світу, багато разів трансформоване іншими мислителями, не тільки стало теоретичною базою християнського світогляду, але й глибоко проникло у свідомість вірян і не лише їх. Близьке до платонівського розуміння світу є характерним часто і для тих, хто віруючим себе не вважає, але висловлюється в такий спосіб, що все таки «щось там є».
Очевидно, що Платон спирався не лише на вчення своїх попередників, але й на спостереження, на які спроможні і ми сьогодні. Хіба, коли ми зустрічаємо людину напрочуд мінливу і непослідовну у своїх вчинках, ми не задаємось питанням: а ким вона є насправді? Але ж це питання є нічим іншим, як питанням істини, тобто, якою є ця людина по істині. Після «свіжого» та «печального» досвіду своїх попередників не міг Платон шукати предмет істини в іншому місці, крім як за межами світу матеріального, адже матеріальний світ мінливий, а предметом істини, як і сама істина, має бути щось незмінне. Отже, безпосереднє пізнання речей матеріального світу неможливе в силу їхньої мінливості, плинності. Намагання віднайти усталеність як характеристику істинного
знання в розумі з боку Сократа також не принесли бажаного результату. Залишалось лише винести предмет істини – об‘єктивні ідеї – за межі світу. Але й такий повний розрив предмета істини як з мінливими речами, так і з суб‘єктом, що намагається пізнати істину, не міг задовольнити не лише критиків, зокрема Арістотеля, але й самого Платона, наслідком чого став пошук автором теорії ідей форм зв‘язку світу ідей зі світом матеріальних речей. Це була спроба хоч якимось чином пов‘язати суб‘єкта, а відповідно і суб‘єктивність, з істиною, знанням. Середньовічна філософія суб‘єктивність визнала в концепті «внутрішня людина». Августин Аврелій внутрішній діалог людини зумів представити як розмову з Богом, як спосіб усвідомлення самості, яке здійснюється через усамітнення як зовнішнє, так і внутрішнє. Таке занурення в себе є умовою самопізнання, яке виявляє душу як зосередження всіх часів в теперішньому. Але навіть така душа приречена жити, по-перше, в тілі, а по-друге – не лише в світі духовному, але й серед речей матеріального світу. Обернення душі до світу матеріальних речей робить душу нещасною, що пізніше, намагаючись подолати розірваність суб‘єкта і об‘єкта, Г.Геґель назве «нещасною свідомістю». Для християнина свідомість буття і дії є лише тугою про це буття і дію. Християнин зі своєю «нещасною свідомістю» причетний до Бога і в той же час занурений у гріхи. Саме так, хоч і не зовсім коректно, в середні віки здійснюється зв‘язок одиничного з незмінним загальним. Новий час приніс з собою нові потуги по узгодженню в процесі пізнання об‘єктивного і суб‘єктивного. Сенсуалісти та емпірики, зосередившись на аналізі природи та ролі чуття і чуттєвого досвіду в пізнавальному процесі дійшли в особі Д.Юма до агностицизму, праці якого стали відправним моментом філософії І.Канта, а через нього і всієї німецької класичної філософії. Правда, ще до Й.Фіхте, Ф.Шеллінга та Г.Геґеля раціоналізм європейської філософії XVII століття досить потрудився для того, щоб на базі ratio розв‘язати поставлені проблеми. По-різному представники раціоналізму їх вирішували: від утруднень дуалізму, з яким прийшлось зіткнутись Р.Декарту, субстанції Б.Спінози, що містить в собі не лише природу, але ще й «щось нескінченне», що не є природою, до монадології Ґ.Ляйбніца, в якій останній спробував поєднати раціоналізм з сенсуалізмом. Очевидно слід визнати, що суб‘єктивність в тій чи іншій мірі завжди була присутня в дослідженнях, що мали на меті пізнати закономірності пізнавального процесу.
Наприклад, якщо взяти гносеологію І.Канта з його двома джерелами знання, то хіба визнання простору і часу апріорними формами чуттєвого сприйняття не є отримання суб‘єктивністю в рамках його філософії права на участь у формуванні об‘єктивного знання. Те ж саме стосується і його категорій розсудку та ідей розуму як різних рівнів розумного пізнання. Як сьогодні б не критикували Г.Геґеля за його панлогізм і вивищення загального, хіба не він поєднав в одній філософській системі об‘єкт і суб‘єкт, поклавши в основу власної філософської системи поняття абсолютної ідеї як субстанції-суб‘єкта. Врешті-решт, ми є свідками антропологічного повороту в європейській філософії, який по-своєму, по-новому, в нових історичних умовах поставив проблему людини, її суб‘єктивності в людському знанні. Поняття антропологічного повороту виходить далеко за межі філософської антропології, яка представлена А.Геленом, Х.Плесснером, М.Шелером. Філософськими течіями антропологічного штибу визнаються: феноменологія Е.Гусерля, персоналізм та екзистенціалізм, представлені творами Г. Марселя, М.О.Бердяєва,
Особливо показовою є роль суб‘єктивності в творах данського мислителя С.Кіркегора, який досить переконливо довів, що об‘єктивна істина хоч і є важливою для життєдіяльності людини, однак не є достатньою у прагненні людини до щастя. Підхопивши дану ідею, М.Ґайдеггер, спираючись на феноменологію свого вчителя Е.Гусерля, розробив філософське вчення, яке отримало назву екзистенціалізм, в якому суб‘єктивність посіла значне, якщо не провідне, місце в усвідомленні людиною себе та своєї життєдіяльності як особливого буття, яке не може бути узагальненим, а є лише самобутнім, унікальним та неповторним. І все ж, розглядаючи суб‘єктивну складову гуманітарного знання варто зосередитись на людській діяльності, чуттєво-предметній практиці, не обмежуючись моральністю як чисто духовною практикою. В цьому контексті будь-яка діяльність індивіда чи спільноти реалізує певні суб‘єктивні прагнення, втілює їх в матеріальні форми і цим робить їх об‘єктивними, реалізованими, втіленими. Відповідно, наступна діяльність стикається з цими реалізованими в матерії суб‘єктивними прагненнями як з об‘єктивними фактами, з якими треба рахуватись як з об‘єктивними. Такими є глибинні підстави взаємозалежності об‘єктивного і суб‘єктивного в гуманітарному знанні.