Тайберн (англ. Tyburn) — колишній маєток у графстві Міддлсекс, нині частина Лондонського міського округу Вестмінстер. З 1196 до 1783 року був офіційним місцем страти засуджених з Лондона. Після 1783 року місцем публічних страт стала площа перед в'язницею Ньюгейт, а з 1868 року, згідно з прийнятим тоді законом, страти стали проводитися за стінами Ньюгейтської в'язниці без доступу громадськості.
Розташування, походження та значення
Парафія, а, отже, ймовірно, також маєток, була обмежена римськими дорогами на заході (сучасна Еджвер-роуд) і на півдні (сучасна Оксфорд-стріт), перетином яких було місце знаменитої шибениці Тайберн (у розмовній мові — «Тайбернське дерево»), зараз зайнятий Мармуровою аркою. З цієї причини протягом багатьох століть ім’я Тайберн було синонімом смертної кари, оскільки було головним місцем страти лондонських злочинців і засуджених зрадників, у тому числі багатьох релігійних мучеників. У XVIII столітті він був також відомий як «Божий трибунал».Andrea McKenzie, Tyburn's martyres, preface pp. XV–XX.
Назва Тайберн (від teo bourne) означає «прикордонний потік» Gover, J. E. B., Allen Mawer and F. M. Stenton The Place-Names of Middlesex. Nottingham: English Place-Name Society, The, 1942: 6. і походить від річки Тайберн Брук — притоки річки Вестборн. (Не слід плутати з відомішою лондонською річкою Тайберн — наступною притокою Темзи на схід від Вестборна).
Історія
Садиба Тайберн разом із сусіднім Ліссоном згадується у Книзі Страшного суду 1086 року і обслуговувалась парафією Мерілебон, яка сама названа на честь потоку. Первісна назва парафії була просто Меріборн — потік Святої Марії, — французьке «ле» з’явилося у XVII столітті під впливом імен на кшталт Мері-ле-Боу.
Книга страшного суду вказує, що садиба як до, так і після нормандського завоювання, утримувала жіночий монастир абатства Баркінг. Дослідження книги свідчить, що в ньому було вісім домогосподарств, що свідчить про населеність близько сорока особами.Domesday entry for Tyburn https://opendomesday.org/place/TQ2780/marylebone/ У 1230—1240-х роках маєтком володів Гілберт де Сендфорд, син Джона де Сендфорда, який був камергером Елеонори Аквітанської. 1236 року місто Лондон уклало контракт із сером Гілбертом на забір води з Тайберн-Спрінгс, який він тримав, як джерело першого водопроводу міста. Вода постачалася у свинцевих трубах, які йшли від того місця, де сьогодні станція Бонд-стріт — на 800 метрів на схід від Гайд-парку, до селища Чарінг (Черінг-Крос), уздовж Фліт-стріт і через міст Фліт, підіймаючись на пагорб Ладгейт (за допомогою гравітаційного тиску) до громадського каналу в Чіпсайді. Воду всім охочим доставляли безкоштовно.Stephen Inwood, A History of London (New York: Carroll and Graf Publishers, 1998), p. 125. Also see D. P. Johnson (ed.), English Episcopal Acta, Vol. 26: London, 1189–1228 (Oxford: Oxford Univ. Press for the British Academy, 2003), Doc. 88, pp. 85–86.
Перетин двох римських доріг мав значення з давніх часів і був відзначений пам'ятником, відомим як Освульфів камінь, який дав назву Оссульської сотні Мідлсексу. Камінь був засипаний 1851 року, коли Мармурову арку перенесли в цей район, але невдовзі його розкопали і підперли до арки. 1869 року він таємниче зник.
Шибениця Тайберна
Хоча страти відбувалися в інших місцях (зокрема на Тауер-Хіллі, що зазвичай пов’язано зі зрадою джентльменів), римська дорожня розв’язка у Тайберні стала асоціюватися з місцем кримінальної страти після того, як більшість страт були перенесені сюди зі Смітфілда в 1400-х роках. Ув’язнених вивозили громадською процесією з Ньюгейтської в'язниці у Сіті через Сент-Джайлз в Філдс і Оксфорд-стріт (тоді відому як Тайберн-роуд). З кінця XVIII століття, коли публічні страти більше не проводилися у Тайберні, вони відбувалися в самій Ньюгейтській в'язниці і в тюрмі Хорсмонгер Лейн у Саузварку.
Перша зафіксована страта в Тайберні відбулася на місці поруч із потоком 1196 року. Вільяма Фітца Осберта, лідера популістів, який зіграв важливу роль у народному повстанні 1196 року в Лондоні, загнали в кут у церкві Сент-Мері-ле-Боу. Його голого потягли за конем до Тайберна, де його повісили.
1537 року Генріх VIII використав Тайберн, щоб стратити ватажків Паломництва Благодаті, включаючи сера Ніколаса Темпеста, одного з північних лідерів Паломництва і самого короля Луконоша з Лісу Боуленд.
1571 року Тайбернське дерево було споруджено біля перехрестя нинішніх Еджвер-роуд, Бейсуотер-роуд і Оксфорд-стріт, на 200 метрів на захід від Мармурової арки. «Дерево» або «Потрійне дерево» мало форму шибениці, що складається з горизонтального дерев’яного трикутника, який підтримується трьома ногами (композиція, відома як «тринога кобили» або «триногий табурет»). Таким чином, кілька злочинців могли бути повішені одночасно, і тому шибениця використовувалася для масових страт, наприклад, 23 червня 1649 року, коли 24 ув’язнених — 23 чоловіки та одну жінку — було повішено одночасно. Їх доставляли туди на восьми возах.
Після страти тіла ховали поблизу або забирали для розтину анатомами. Натовп іноді боровся за тіло з хірургами, боячись, що препарація може запобігти воскресінню тіла в Судний день (див. Джек Шеппард, Дік Терпін або Вільям Спіггот).
Першою жертвою «Дерева Тайберна» став римо-католик Джон Сторі, якого засудили за зраду. Меморіальна дошка католицьким мученикам, страченим у Тайберні в період 1535—1681 років, розташована на Гайд-парк плейс, 8, на місці монастиря Тайберн. Серед найбільш відомих осіб, знятих з Дерева в наступні століття, були Джон Бредшоу, Генрі Айретон та Олівер Кромвель, які вже були мертві, але були викопані та повішені в Тайберні в січні 1661 року за наказом Кавалерського парламенту в акті посмертна помста за участь у обезголовленні короля Карла I.
Шибеницю, ймовірно, кілька разів розбирали та збирали знову, можливо, через знос, але загалом уся конструкція постійно стояла в Тайберні. Після деяких актів вандалізму в жовтні 1759 року було вирішено замінити постійну конструкцію новою рухомою шибеницею, яку використовували до останньої страти в Тайберні, що, ймовірно, відбулась у листопаді 1783 року.
Страти були публічними видовищами, які збирали багатотисячні натовпи. За окрему плату надавали доступ до трибун, де для глядачів відкривались розкішні краєвиди. Одного разу трибуни обвалилися, у результаті чого загинули та отримали поранення сотні людей. Однак це не стримувало людей, і страти продовжували розглядати як державні свята, а лондонські підмайстри отримували під час них вихідний. Одна з таких подій зображена Вільямом Хогартом у його сатиричному принті «Ледачий Підмайстер страчений у Тайберні» (1747).
Тайберн зазвичай використовували як евфемізм смертної кари — наприклад, «поїхати до Тайберна» (або просто «поїхати на захід») означало піти на повішення, «Володар маєтку Тайберн» був громадським шибеником, «танцюючи джигу на Тайберні» було актом повішення. З в’язниці Ньюгейт засуджених доставляли на місце у відкритому возі. Очікувалося, що вони влаштують гарне шоу, одягнувши свій найкращий одяг і йдучи на смерть з безтурботністю. Натовп підбадьорював «доброго вмираючого», але глузував, побачивши будь-які прояви слабкості з боку засуджених.
19 квітня 1779 року священник Джеймс Хекман був повішений за те, що 7 квітня вбив куртизанку і світську левицю Марту Рей, коханку Джона Монтегю, 4-го графа Сендвіча.
Шибеницю Тайберна востаннє використовували 3 листопада 1783 року, коли був повішений розбійник Джон Остін. Протягом наступних 85 років повішання влаштовували біля в'язниці Ньюгейт. 1868 року, через громадський безлад під час цих публічних страт, було вирішено стратити засуджених усередині в’язниці.
Місце шибениці тепер позначено трьома молодими дубами, які були посаджені 2014 року на островку посеред Еджвер-роуд на його перетині з Бейсуотер-роуд. Між деревами розташована кругла частина з написом «Місце Тайбернського дерева». Воно також відзначене монастирем Тайберн Tyburn Convent website. Retrieved 10/8/07 — католицьким монастирем, присвяченим пам’яті мучеників, страчених на цій шибениці та в інших місцях через віру.
Хоча більшість історичних записів і сучасна наука сходяться на думці, що шибениця Тайберна була розташована там, де Оксфорд-стріт перетинається з Еджвер-роуд і Бейсуотер-роуд, у січні 1850 року у випуску Notes and Queries колекціонер книг і музикознавець Едвард Френсіс Рембо опублікував список недоліків, які він знайшов у Лондонському довіднику Пітера Каннінгема 1849 року. Він стверджував, що справжнє місце розташування шибениці — це місце, де пізніше була побудована площа Коннот-сквер, 49, заявляючи, що «в оренді, наданій єпископом Лондона, це особливо згадується».Notes and Queries, Number 12, 19 January 1850 by Various accessed 30 May 2007
Процес страти
Тайберн був насамперед відомий своїми шибеницями, які функціонували як головне місце страти в’язнів Лондона з XVI до XVIII століття. Для тих, кого визнали винними у скоєнні тяжких злочинів, і хто не зміг отримати помилування, що становило приблизно 40 %, найбільш імовірно було закінчити життя на «Дереві Тайберна». Інші сучасні методи покарання, які могли використовуватися як альтернатива Тайберну, включали страту з подальшим підвішуванням у ланцюгах на місці, де був скоєний злочин; спалення на вогнищі; витягування та четвертування. Два останні варіанти були поширеними у справах про зраду.
Останні дні засуджених були відзначені релігійними подіями. У неділю перед кожною стратою в каплиці Ньюгейта виголошували проповідь, відвідування якої могли сплатити ті, хто не був пов’язаний зі стратою. Крім того, в ніч напередодні страти, близько опівночі, сторож церкви Святого Гробу, прилеглої до Ньюгейта, читав вірші за стіною засуджених. Наступного ранку засуджені, що почули молитви, за бажанням приймали причастя.
У день страти засуджених везли на шибеницю Тайберн з Ньюгейта на відкритому возі, запряженому конем. Відстань між Ньюгейтом і Тайберном становила приблизно три милі (4,8 км.), але через вулиці, часто переповнені глядачами, подорож могла тривати до трьох годин. Звична зупинка візка була в готелі «Боул Інн» в Сент-Джайлзі, де засудженим дозволяли випити міцні алкогольні напої або вино.Tales from the Hanging Court, Tim Hitchcock & Robert Shoemaker, Bloomsbury, p. 306
Прибувши в Тайберн, засуджені опинялися перед людною і галасливою площею; багаті платили за те, щоб сидіти на трибунах, встановлених з цієї нагоди, аби мати безперешкодний огляд. Перед стратою засудженим дозволяли сказати кілька слів — влада очікувала, що більшість засуджених перед смертю, перш ніж віддати власну душу Богу, визнають свою провину. Повідомляється, що більшість засуджених робили це. Потім їм на шию накладали петлю і прибирали візок, залишивши їх висіти. Смерть не була негайною; боротьба з удушенням могла тривати три чверті години.
Повідомлялося про випадки кишенькових крадіжок у натовпі під час страт, що було глузуванням над виховним ефектом смертної кари, яка на той час вважалася належним покаранням за крадіжку.Tales from the Hanging Court, Tim Hitchcock & Robert Shoemaker, Bloomsbury, pp. 301, 307
Соціальні аспекти