Міжнародні відносини Югославії — міжнародні відносини міжвоєнного Королівства Югославія та Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, часи існування якої збіглися з добою холодної війни.
За свою історію держава була членом-засновником низки багатосторонніх організацій, зокрема ООН, Руху неприєднання, Міжнародного валютного фонду, Групи 77, G15, Центральноєвропейської ініціативи та Європейської мовної спілки.
Зовнішні відносини Королівства Югославії
Королівство Югославія, яким правила сербська династія Карагеоргієвичів, утворилося 1918 року шляхом злиття короткочасної Держави словенців, хорватів і сербів та Банату, Бачки і Барані з Королівством Сербія. Держава СХС, не маючи власних збройних сил, потерпала від зазіхань Італії на південнослов'янські землі й тому потребувала військової допомоги Сербії, через що була змушена піти на угоду про створення єдиної південнослов'янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців.
25 листопада 1918 до Сербії приєдналася Воєводина, ще раніше до складу Сербії увійшли області Косово і Вардарська Македонія. 17 грудня 1918 до складу вже проголошеного Королівства СХС офіційно ввійшло Королівство Чорногорія.
Першими у світі Королівство СХС офіційно визнали в лютому 1919 року Сполучені Штати Америки, згодом Греція, Швейцарія, Чехословаччина, а влітку Франція і Велика Британія. Услід за країнами Антанти нову державу визнали і всі країни Версальського договору. Не без клопотів, спричинених, за свідченням Андрія Лівицького,Електронний архів українського визвольного руху: лист А. Лівицького військовому міністру УНР Сальському постійною кризою у внутрішній політиці Югославії та інтригами російської еміграції, в королівстві відкрилося представництво УНР, яке очолював Григорій Микитей. Власне дипломатичне представництво мала в Югославії і ЗУНР, головою якого з жовтня 1919 р. до початку 1920 р. на прохання її уряду теж був Микитей. Однак воно мало напівофіційний статус, оскільки офіційні кола Королівства СХС не визнавали УНР-ЗУНР, негативно ставлячись до українського національно-визвольного руху, бо вважали його сепаратистським. 1921 року почесним генеральним консулом УНР у Загребі був С. Лукіянович.
Міжнародного визнання новостворена держава домоглася на Паризькій мирній конференції 1919—1920, де було визначено більшість її кордонів із сусідами. Державну межу з Австрією після короткочасного збройного конфлікту з нею встановлено Сен-Жерменським договором 10 вересня 1919 (за яким доля Словенської Каринтії визначалася референдумом), із Болгарією — Нейїським 27 листопада 1919, з Угорщиною — Тріанонським 10 вересня 1920, який також торкався питання кордону з Румунією, передбачаючи передачу останній частини Банату. За результатами проведеного у Словенській Каринтії референдуму ця територія відійшла до Австрії. За Нейїським договором, що визначав кордон із Болгарією, Королівство СХС дістало 2 566 км2 території, якою раніше володіла Болгарія, а Західну Фракію було передано Греції. Після затяжних переговорів у березні 1923 року в Ніші підписано угоду, за якою Болгарія відмовилася від претензій на Вардарську Македонію.
Гостру дипломатичну боротьбу викликало югославсько-італійське розмежування. Остаточно кордон з Італією визначив Рапальський договір 12 листопада 1920: Італія відмовилася від претензій на Далмацію в обмін на збереження під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою. Також до Італії відійшла західна частина Крайни (Постойна, Ілірська Бистриця, Ідрія й Айдовщина) та низка островів в Адріатичному морі. Задар (Зара) оголошено «вільним містом» під італійським патронатом. Рієку (Фіуме) було оголошено вільним містом, яке незабаром окупувала Італія, у березні 1924 анексувавши його. Визначений Тріанонським договором югославсько-угорський кордон, хоч і ратифікував угорський уряд, але він був невигідний Угорському королівству, яке його сприймало як тимчасовий і такий, що підлягає перегляду, через що відносини між Королівством СХС та Угорщиною залишалися напруженими. Непрості відносини складалися і з Італією та Болгарією.
Югославія стала одним з осередків білої еміграції, давши у 1-й половині 1920-х рр. притулок понад 70 тис. біженців з колишньої Російської імперії. Королівство займало послідовну антирадянську й антикомуністичну позицію: ще у грудні 1920 у країні було заборонено компартію, а СРСР визнано лише в 1940 р.
У зовнішній політиці Королівство СХС від самого початку орієнтувалося на союз із Францією. Це пояснювалося здебільшого економічною залежністю та збігом інтересів обох держав у підтриманні та зміцненні співвідношення сил, яке склалося на Балканському півострові та в дунайському басейні внаслідок Першої світової війни. У 1920—1921 рр. серією двосторонніх договорів Королівство СХС, Румунія та Чехословаччина увійшли до створеного під егідою Франції військово-політичного блоку Мала Антанта. Королівство посідало чільне місце у першому Балканському пакті (Югославія, Греція, Румунія, Туреччина).
У жовтні 1933 король Югославії Олександр здійснив поїздку по Балканах, відвідавши Румунію і Болгарію, а згодом болгарський цар Борис з відповідним візитом прибув у Белград. У листопаді 1933 уряди Югославії та Туреччини підписали договір про дружбу, який підготував створення Балканської Антанти. 9 лютого 1934 року за участі Югославії, а також Румунії, Греції та Туреччини в Афінах було укладено Балканський пакт, а одночасно з ним підписано таємний протокол, який передбачав взаємну допомогу на випадок агресії, таким чином забезпечуючи Югославії допомогу з боку низки балканських держав у разі збройного протистояння з Італією. Намагаючись убезпечити у випадку військового зіткнення з Італією свій тил, Югославія поновила перемовини з Болгарією, наслідком яких став укладений між ними торговельний договір.
У лютому 1934 року курс французької зовнішньої політики змінився: новим міністром закордонних справ Франції став Луї Барту, який був прибічником ідеї колективної безпеки і просував необхідність зближення з СРСР. Маючи на меті створення Східного пакту, він у червні 1934 року відвідав Белград, де намагався розв'язати питання відносин Югославії з СРСР та Італією.
З весни 1934 почали проглядатися перші ознаки зближення Югославії з Німеччиною, відправною точкою якого стало погіршення відносин обох цих держав з Італією. Югославсько-німецькі перемовини завершилися підписанням торговельного договору у травні 1934 року.
На зміні зовнішньої політики Югославії позначилося і вбивство короля Олександра в Марселі під час його офіційного візиту до Франції у жовтні 1934 року. Ослаблення впливу Франції на Балканах, викликане економічними причинами (світова економічна криза 1929—1933 років), привело до зовнішньополітичної переорієнтації Югославії на Велику Британію. Відповідне рішення влітку 1935 року ухвалив уряд Мілана Стоядиновича. Намагаючись подолати кризу в міжнаціональних відносинах та усвідомлюючи, що для приборкання хорватських сепаратистів їх потрібно позбавити зовнішньої підтримки, цей уряд уклав конкордат із Ватиканом, за яким католицька церква, до якої належали хорвати, одержувала низку привілеїв. Проте це призвело до конфлікту уряду з православною церквою, яка мала величезний вплив у суспільстві.
1937 року Стоядинович підписав у січні договір про вічну дружбу з Болгарією, а у березні — про нейтралітет з Італією, за яким остання припинила підтримку усташів, а Югославія визнала окупацію Ефіопії та аншлюс Австрії. Тим самим Югославія фактично відійшла від союзу із Францією. Ці зовнішньополітичні зміни істотно ослабили Малу Антанту й Балканський пакт. До того ж під час Мюнхенської конференції влада Югославії заявила про нейтралітет, чим зрадила свою союзницю Чехословаччину, угода про поділ якої стала результатом цієї конференції. Після розчленування Чехо-Словаччини Югославія заявила про припинення існування Малої Антанти.
Розв'язати ж хорватське питання владі так і не вдалося. З огляду на це король у лютому 1939 р. доручив сформувати уряд Драгіші Цветковичу, який досяг домовленості у «хорватському питанні», підписавши угоду з лідером хорватського руху Владком Мачеком про створення хорватської самостійної адміністративної одиниці.
З початком Другої світової війни Югославія намагалася зберігати нейтралітет, але після поразки Франції їй довелося піти на поступки німцям. 12 грудня 1940 року вона уклала договір про постійний мир і вічну дружбу з Угорщиною, а 25 березня 1941 приєдналася до Троїстого пакту, ставши учасницею гітлерівської коаліції. Це викликало широку хвилю народного невдоволення та спровокувало державний переворот орієнтованої на Велику Британію військової верхівки, підтриманої демократичною опозицією. Заколотники уклали союзницький договір з СРСР. Переворот, своєю чергою, спонукав Гітлера ухвалити рішення про напад на Югославію і знищення її як держави.
Під час окупації країнами Осі
Після короткої Квітневої війни у захопленому 13 квітня 1941 року Белграді 17 квітня того ж року було підписано акт про беззастережну капітуляцію Югославії, внаслідок чого вона перестала існувати як держава. Країну було окуповано і розчленовано між державами-окупантами: нацистською Німеччиною, фашистською Італією, Угорським королівством і Болгарським царством.
Король Петро II, голова уряду Душан Симович і керівники провідних політичних партій 15 квітня відлетіли в Каїр. Упродовж усієї Другої світової війни фактично ліквідовану Югославію офіційно представляв королівський уряд у вигнанні, який в еміграції оголосив про намір продовжувати боротьбу за визволення країни. За підтримки США та Великої Британії він зберіг за собою статус визнаної на міжнародному рівні держави. Після переїзду з Каїра в Лондон емігрантський уряд Симовича підтвердив прагнення звільнити країну від загарбників, передбачаючи здійснити це з англо-американською допомогою. Водночас дедалі більшу підтримку союзників поступово здобували югославські партизани на чолі з Йосипом Брозом Тіто. У червні 1944 року з метою привернення західних союзників на свій бік керівництво партизанського руху пішло на домовленість із лондонськими політиками, внаслідок чого 7 березня 1945 року в Югославії було сформовано коаліційний уряд на чолі з Тіто, в якому всі ключові посади, насамперед силові, дісталися комуністам, а представники еміграції одержали тільки три міністерські портфелі. 20 березня 1945 року новий югославський уряд визнало Сполучене Королівство, а через тиждень після цього — Радянський Союз і США.
Зовнішні відносини післявоєнної Югославії
10 серпня 1945 III сесія Антифашистського віча народного визволення Югославії у Белграді офіційно проголосила утворення Демократичної Федеративної Югославії. Віче визнало себе тимчасовим парламентом, ухваливши виборчий закон, на підставі якого у листопаді 1945 відбулися вибори до Установчої скупщини, де 96 % голосів отримали комуністи та їхні прибічники. 29 листопада 1945 Установча скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ) й остаточно ліквідувала монархію.
Після війни Югославія отримала репарації від Німеччини, Італії, Угорщини та Болгарії. Від німецької сторони вона на державному рівні взяла репарації промисловим обладнанням, а крім того, у 1950-х Західна Німеччина виплатила 80 млн марок громадянам Югославії, які постраждали від нацистських експериментів на людях. Італія мусила виплатити Югославії близько 120 млн доларів у цінах 1938 року, Болгарія — 25 млн доларів.