Геннадій Анатолійович Тумилович (; 3 вересня 1971, Мінськ, Білоруська РСР) — радянський та білоруський футболіст, виступав на позиції воротаря, нині тренер воротарів команди з пляжного футболу «Кристал» (Санкт-Петербург). Відомий за виступами за мінське «Динамо», російські клуби «Металург» (Красноярськ), «Зоря» (Ленінськ-Кузнецький), «Жемчужина-Сочі», «Динамо» (Москва), «Ростсільмаш» та «Промінь-Енергія», а також за бельгійський «Антверпен» та ізраїльський «Хапоель Іроні» (Рішон-ле-Ціон).

У складі збірної СРСР (U-19) 1991 року став бронзовим призером чемпіонату світу в Португалії. За збірну Білорусі зіграв 32 матчі, визнавався найкращим футболістом 2001 року в країні. Тумилович вважається одним із найскандальніших воротарів в історії чемпіонату Росії у зв'язку з численними витівками на полі та поза полем.

Клубна кар'єра Берестейське та мінське «Динамо» Вихованець дитячо-юнацької школи СДЮШОР-5 (Мінськ). Кар'єру розпочав у берестейському «Динамо», будучи заграним за юнацькі збірні СРСР, — грав за основний склад та дубль. На позицію воротаря був поставлений як найвищий у команді; для зміцнення фізичної сили займався акробатикою, баскетболом та карате. Як гравець юнацької збірної СРСР, отримував 350 рублів за спорткомітетною ставкою (у решти гравців «Динамо» зарплата становила 220 рублів на місяць). Деякий час Тумилович мав «замашки зоряності», проте серйозна розмова зі складом команди змусила його відмовитися від подібної поведінки. За власними спогадами, у 1990 році під час виступів у Другій лізі СРСР Геннадій зіткнувся з декількома випадками договірними зустрічами: зокрема, у грі проти «Ниви» з Тернополя у компенсований час за рахунок 2:2 у ворота «динамівців» призначили пенальті після падіння тернопільців, хоча у штрафному майданчику, окрім Туміловича та гравця «Ниви», взагалі не було нікого (брестчани програли 2:3). В іншому матчі проти львівських «Карпат», коли Тумилович парирував пенальті, суддя наказав повторити удар, заявивши, що так робитиме, поки Тумилович не пропустить.

У серпні 1991 року Тумилович перейшов у мінське «Динамо» і навіть зіграв один матч на Кубок Білорусі як польовий гравець, провів на полі 15 хвилин. Після закінчення одного з турнірів у Франції міг залишитися назовні в країні, проте під тиском керівництва «Динамо» змушений був повернутися до СРСР зі своїм другом Євгеном Кашенцевим. У сезоні 1992/93 років виступав за дубль команди — клуб «Білорусь». 1993 року Тумилович разом із Олександром Помазуном перебував на переглядах у московському «Спартаку», куди його запросив Олег Романцев; провів три місяці в розташуванні клубу, але не грав, а тренувався, оскільки за чинним законодавством Білорусі до досягнення 23 років ніхто з футболістів не міг виїхати грати за кордон. При цьому Тумиловичу надходили пропозиції також від московських «Торпедо» та ЦСКА. У розмові з помічником Романцева Олександром Тархановим Тумилович жартома запропонував Станіславу Черчесову, який був тоді основним воротарем «Спартака», виїхати в якийсь іноземний клуб для ігрової практики та поступитися місцем на позиції першого номера. Романцев жарт білоруса не оцінив та відмовився від його послуг, а преса згодом стверджувала, що Тумилович не жартував й наполягав серйозно. У тому ж році під час виступу за мінське «Динамо» Тумилович здійснив найзнаменитішу свою витівку, викрав у Мінську з клубної бази автобус «Ікарус»; за однією версією, він вирішив з'їздити в місто і привезти одноклубникам дівчат легкої поведінки, а за іншою — просто хотів розважитися. Він проїхав 20 км до кордону міста, перш ніж було введено план «Перехоплення», і його затримав ОМОН. Тумиловича дуже сильно побили ОМОНівці, і лише вранці тренер забрав його з відділення міліції, а водій автобуса ще довго пригадував цю витівку.

У 1995 році у складі мінського «Динамо» Тумилович брав участь у турне Південною Америкою, яке організували громадянин Франції та двоє громадян Сальвадора, надрукувавши афіші з помилками та вказавши московське «Динамо» замість мінського. Очікувалося, що після кількох ігор організатори передадуть частину заробленого гонорару гравцям, однак у Канкуні сальвадорці безслідно зникли, втікши з грошима (француз вдав, що його теж обдурили), і в результаті два тижні «динамівці» грали фактично за харчування та проживання. Того ж року Тумилович проходив перегляд у роттердамському «Ексельсіорі», який виступав у Першому дивізіоні Нідерландів, однак після контрольної зустрічі так і не підписав контракт: стверджувалося, що він близько тижня пробув у «кварталі червоних ліхтарів». Сам Геннадій стверджував, що просто перебрав алкоголю, за що його й вигнали із розташування клубу. Незабаром у Тумиловича назрів конфлікт із Іваном Щокіним: під час гри проти «Гомсільмашу» (9:3) воротар пропустив два м'ячі й почув від Щокіна велику критику, а за спробу відповісти був замінений. Це стало причиною відходу гравця з мінського клубу.

«Єнісей», «Зоря» та «Жемчужина» 1996 року Тумилович продовжив кар'єру в Росії і перейшов до красноярського «Металурга», де перебував близько півроку до жовтня, зіграв 11 матчів. За його словами, на той час звичайною справою були договірні матчі: його команду у виїзних матчах «вбивали» судді, вимагаючи у клубу хабарі. У 1997 році Тумилович грав за клуб «Зоря» з Ленінськ-Кузнецька, провівши за нього 21 гру та пропустивши 28 м'ячів, а серед його одноклубників були Олексій Смертін та Сергій Кормільцев, які пішли перед початком сезону 1997/98 років до «Уралана». Клуб дійшов до 1/4 фіналу Кубку Росії 1996/97, обіграв по пенальті ЦСКА (нічия 0:0, з пенальті перемога 8:7). У чвертьфіналі «Зоря» програла московському «Динамо» з рахунком 0:2, а після матчу Тумілович, який до того моменту був уже п'яний, сів за кермо автомобіля Сергія Топорова й потрапив в аварію, врізавшись у стовп, але при цьому не отримавши жодної подряпини. Після аварії Тумилович віддав Топорову свій новий автомобіль, а на розбитому ще якийсь час поїздив. Під час одного з матчів чемпіонату Росії у складі «Зорі» Тумилович влаштував суперечку з фанатами «Сатурна» з Раменського, які, за словами Тумиловича, нагадували типових бандитів та погрожували після матчу Тумиловичу розправою, хоча з ними й більше не перетинався.

У новоросійському «Чорноморці» Тумиловича спочатку розглядали як потенційного основного воротаря, однак від його послуг пізніше відмовилися через серйозний конфлікт з Олегом Долматовим та його тренерським штабом, що вилилося у бійки з тренерами і навіть спроби «приголомшити» дружину Долматова. За спогадами Тумиловича, недільним вечором незадовго до рішення клубу про підписання контракту відвідав базу «Чорноморця» зі своїми білоруськими знайомими і вирішив пообідати в їдальні, проте посварився з мінським тренером-селекціонером, і ця витівка зрештою коштувала йому контракту з «Чорноморцем». Його наступною командою став інший чорноморський клуб – «Жемчужина» із Сочі, у складі якої Тумілович провів дебютну гру у Вищій лізі Росії 4 квітня 1998 року в гостях проти «Балтики» (1:2). За сочинську «Жемчужину» Тумилович виступав у 1998—1999 роках, відіграв 33 матчі та пропустив 54 м'ячі. Як і в інших командах, Тумилович відзначився низкою резонансних вчинків: так, під час перебування в клубі він одного разу сфотографувався верхи на віслюку і трохи покатався на ньому, але в газетах журналісти опублікували це фото із заявою, що на цьому віслюку він нібито приїхав на базу сочинського клубу.

У матчах сезону 1999 року в чемпіонаті Росії Тумилович неодноразово виявляв неспортивну поведінку, вступаючи в конфлікти з гравцями та тренерським штабом, а також не соромлячись звинувачувати суддів в упередженості, що виливалося у жовті та червоні картки. Зокрема, 23 червня у гостьовому матчі проти «Спартака» при рахунку 0:4 після голу Валерія Кечинова пішов з поля, знявши воротарський светр та рукавички і кинув їх на газон, однак через хвилину повернувся, аби попросити Костянтина Лєдовських замінити його (що той і зробив за 10 хвилин до фінального свистка, не пропустивши жодного м'яча). За неспортивну поведінку, виражену в самовільному відході з поля, Тумилович отримав від Миколи Іванова четверту в сезоні жовту картку і автоматично був дискваліфікований на наступну гру. У роздягальні гравці та тренери висловлювали щире здивування вчинку воротаря, хоча Тумилович пізніше говорив, що команда постійно програвала з такою різницею, а в клубі була напружена обстановка.

У тому ж році в одному з матчів проти «Зеніту» побився з одноклубником Станіславом Бондарєвим, але суддя Гаряфій Жафяров вирішив нікого не карати, а в матчі проти «Аланії», в якій здійснив безліч сейвів, за рахунком 2:1 після призначення пенальті у ворота «Жемчужини» відмовлявся навідріз вставати у ворота й отримав жовту картку від Юрія Баскакова (пенальті відбити не зміг). У серпні 1999 року Тумилович зміг перейти в римський «Лаціо»: представники клубу навіть вирушили на матчі відбіркового циклу чемпіонату Європи 2000 збірної Білорусі проти Уельсу вдома та проти Швейцарії в гостях, а Тумилович отримав від агента повчання виступати максимально зібрано, оскільки до того моменту у нього була одна жовта картка в матчах за збірну. Однак у ході матчу проти Швейцарії Тумилович вдарив у живіт одного з гравців, унаслідок чого представники італійського клубу відмовилися узгоджувати контракт.

Від «Хапоеля» до «Променя-Енергії» У 1999-2000 роках Тумилович номінально вважався гравцем клубу «Маккабі» з Хайфи, проте не виходив на матчі, оскільки основним воротарем клубу був Нір Давідовіч. Внаслідок цього Тумиловича віддали в оренду клубу «Хапоель Іроні» з міста Рішон-ле-Ціон: його гра багато в чому допомогла клубу не вилетіти до нижчої ліги. Спочатку планував завершити кар'єру саме в Ізраїлі, оскільки вважав, що там був цілком утихомирюючий футбол, а життєва обстановка здавалася йому найсприятливішою. Проте через проблеми з безпекою білорус так і не наважився залишитися в ізраїльській команді: після однієї з поразок його команди вболівальники наступного ж дня вибігли на поле, зірвавши тренування гравців, та розбили майже всі машини гравців клубу: не постраждала лише машина Тумиловича. Окрім цього, Тумилович нечасто виходив на поле через ліміт, який діяв на легіонерів у матчах чемпіонату Ізраїлю, а президент «Хапоель Іроні» чесно зізнався, що команда не в змозі платити навіть половини від тієї суми, яку воротар повинен був отримувати за умовами колишнього контракту.

Після від'їзду з Ізраїлю Тумилович розглядав варіант із переходом у казанський «Рубін». Згодом він перейшов до московського «Динамо», зігравши у 2000 році дев'ять матчів у чемпіонаті Росії під керівництвом Валерія Газзаєва, де була налагоджена ігрова дисципліна: за словами Туміловича, за найменшу репліку на адресу тренера у відповідь на його висловлювання накладався великий штраф. Водночас його клубна статистика погіршилася: у складі московської команди став частіше помилятися, і договір з ним не продовжили, а спроба перейти до «Рубіну» зірвалася через брак фінансових коштів у казанської команди. Кар'єру продовжив у «Ростсільмаші», в якому в 2001—2002 роках провів 10 матчів: тренера Анатолія Байдачного він високо оцінював, відзначав його прагнення максимального результату, але в той же час фахівець розумів, що гравці що неспроможні його гарантовано дати. Двічі отримував запрошення від донецького «Шахтаря», проте туди так і не перейшов, спочатку вирішив, що переговори заблокував Байдачний. З «Ростова» Тумилович намагався перейти в «Портсмут» або «Вест Гем Юнайтед», однак у першому випадку Гаррі Реднапп за три дні до приїзду Тумиловича придбав Кавагуті Йосікацу, чим повідомив Тумиловичу, що не зацікавлений у послугах білоруса, а в «молотобійці» замість Тумиловича придбали Девіда Джеймса. У 2002-2004 роках грав за бельгійський «Антверпен», куди йому допомогли перейти агенти, однак у команді не закріпився. На думку Володимира, перед ним став вибір залишитися надовго в «Антверпені» або негайно покинути клуб.