Історія армії США — історія заснування, застосування та розвитку сухопутних військ Сполучених Штатів Америки. З моменту свого формування в 1775 році армія Сполучених Штатів була та залишається найчисельнішим видом Збройних сил США, її основним сухопутним компонентом, призначеним для ведення бойових дій переважно на суходолі та військової окупації. Континентальна армія була заснована за рішенням Континентального Конгресу 14 червня 1775 року, як об'єднана армія від представників всіх північноамериканських штатів на чолі з генералом Джорджем Вашингтоном у відповідь на потребу в професійних солдатах у війні за незалежність США для боротьби з вторгненням британської армії. До 1940-х років армія була відносно невеликою в мирний час. 1947 року військова авіація армії, що була заснована 1907 році, стала повністю незалежним від армії окремим видом ЗС. До 1947 року перебувала під контролем Військового міністерства, а відтоді — Міністерства оборони. З моменту заснування армія США брала участь у чисельних війнах, які вели Сполучені Штати, зокрема в Індіанських війнах, починаючи з 1790-х років, англо-американській війні 1812 року (1812–15), американо-мексиканській війні (1846–48), громадянській війні в США (1861–65), іспансько-американській війні (1898), Першій (1917–18) і Другій світових війнах (1941–45), у Корейській війні (1950–53) та війні у В'єтнамі (1965–71). Після закінчення «Холодної війни» в 1991 році армія зосередилася переважно на Західній Азії, де брала участь у війні в Перській затоці 1991 року та в Іраку, а також у двадцятирічній війні в Афганістані.

Континентальна армія Коли почалася війна за незалежність США (19 квітня 1775 року битвою при Лексінгтоні та Конкорді), колоніальні революціонери не мали постійної армії. Раніше кожна колонія покладалася на ополчення (яке складалося з громадян-солдатів, які за сумісництвом неповний робочий день повинні були проходити службу) для місцевої оборони або для створення тимчасових «провінційних полків» під час таких криз, як війни з французами та індіанцями 1754—1763 років. Оскільки напруженість у відносинах із Великою Британією зростала в роки, що передували війні, колоністи почали реформувати свої ополчення, готуючись до потенційного конфлікту. Підготовка міліціонерів почала підвищуватися після ухвалення британським парламентом Нетерпимих актів у 1774 році. Колоністи, такі як Річард Генрі Лі запропонували сформувати національне ополчення, але Перший Континентальний конгрес відхилив цю ідеюWright, Continental Army, p. 10–11 .

23 квітня 1775 року Конгрес провінції Массачусетс санкціонував створення колоніальної армії, яка складалася з 26 полкових рот, за якими невдовзі відбулося формування аналогічних, але менших за розміром підрозділів, сформовані колоніальною владою Нью-Гемпшира, Род-Айленда і Коннектикуту. 14 червня 1775 року Другий Континентальний конгрес вирішив продовжити створення Континентальної армії для цілей спільної оборони, прийнявши війська, які вже існують за межами Бостона (22 000 військових) і Нью-Йорка (5 000). Він також зібрав перші десять рот континентальних військ на один рік, стрільців із Пенсільванії, Меріленду, Делаверу та Вірджинії, які використовувалися як легка піхота, що пізніше, у 1776 році, стала 1-м Континентальним полком. 15 червня Конгрес одностайним голосуванням обрав Джорджа Вашингтона головнокомандувачем Континентальної армії. Військовослужбовці були молодими, бідними, часто ірландського чи німецького походження. Приблизно кожен десятий був афроамериканцемCharles Patrick Neimeyer, America Goes to War: A Social History of the Continental Army (1995) complete text online .

В результаті успішної облоги Бостона, Вашингтону вдалося витіснити британців в 1776 році до Нової Шотландії, але пізніше того ж року молода американська армія була розбита в кампанії 1776—1777 років, а її командувач майже захоплений у полон, коли втратив Нью-Йорк. Після переправи через річку Делавер серед зими, Вашингтон здобув перемогу над британськими військами у двох битвах, при Трентоні та Принстоні, повернув Нью-Джерсі та відновив віру у свої сили Патріотам. Завдяки його стратегії революційні сили захопили дві великі британські армії під Саратогою в 1777 році і в Йорктауні в 1781 році. Історики віддають шану Вашингтонові за його відбір та керівництво своїми генералами, заохочення морального духу і здатність як лідера утримувати разом армію, підтримувати координацію з губернаторами штатів і підрозділами міліції штату, відносини з Конгресом і персональну увагу до проблем постачання, матеріально-технічного забезпечення та навчання молодої армії. Проте в боях Вашингтона неодноразово перемагали британські генерали, маючи у своєму розпорядженні більші армії. Після перемоги в 1783 р. Вашингтон пішов у відставку, а не захопив владу, доводячи свою позицію нейсприйняття військової диктатури та прихильність американському республіканізмуDon Higginbotham, George Washington and the American Military Tradition (University of Georgia Press, 1985).

Перша організація армії Спочатку Конгрес своїм наказом визначив формування десяти рот стрільців. Однак перший повноцінний піхотний полк регулярної армії, , був сформований лише в червні 1784 року.

16 червня 1775 року, після надання дозволу на створення Континентальної армії, Конгрес дозволив формування в її інтересах підтримки кількох департаментів. Пізніше ці чотири департаменти перейменували в корпуси: корпус генерал-ад'ютанта, інженерний корпус армії, і . Пізніше Конгрес санкціонував створення підрозділів польової артилерії та кавалерії в листопаді 1775 та грудні 1776 року відповідно.

Загалом, Континентальні сили складалися з кількох послідовних армій, або формувань: Континентальна армія 1775 року, що складалася з первинної армії Нової Англії, організованої Вашингтоном у три дивізії, шість бригад і 38 полків. Десять полків генерал-майора Філіпа Скайлера Нью-Йорку були відправлені для вторгнення в Канаду. Континентальна армія 1776 року, реорганізована після того, як закінчився початковий період набору солдатів до армії 1775 року. Вашингтон подав рекомендації Континентальному конгресу майже відразу після того, як посів посаду головнокомандувача, але для їх розгляду та виконання потрібен був час. Ця армія складалася з 36 полків, найбільш стандартизованих до одного батальйону чисельністю по 768 людей, сформованих у вісім рот, із загальною чисельністю рядових 640 осіб. Континентальна армія 1777—1780 рр. стала результатом кількох важливих реформ і політичних рішень, які були прийняті, коли стало очевидно, що британці відрядили великі сили для придушення американської революції. Континентальний конгрес ухвалив «Рішення про 88 батальйонів», наказавши кожному штату розгорнути по одно-батальйонному полку пропорційно до чисельності колонії, а згодом Вашингтон отримав повноваження зібрати додаткові 16 батальйонів. Крім того, терміни набору були продовжені до трьох років або «тривалості війни», щоб уникнути криз наприкінці року, які виснажували сили (включаючи помітний розвал армії наприкінці 1776 року). Континентальна армія 1781—1782 рр. пережила найбільшу кризу американської сторони у війні. Конгрес збанкрутував, що дуже ускладнювало поповнення солдатів, у яких закінчився трирічний термін. Народна підтримка війни була на рекордно низькому рівні, і Вашингтону довелося придушити заколоти у та у . Конгрес проголосував за скорочення фінансування армії, але Вашингтон все ж зумів здобути важливіші стратегічні перемоги. Континентальна армія 1783—1784 рр., яку вважається передвісником сучасної армії США, що існує донині. Після укладення миру з британцями більшість полків була розпущена. На додаток до регулярних військ Континентальної армії, іррегулярні місцеві загони міліції, зібрані та фінансовані окремими колоніями/штатами, брали участь у боях протягом усієї війни. Іноді загони міліції діяли незалежно від Континентальної армії, але часто місцеві ополчення викликали для підтримки та посилення регулярних військ Континентальної армії під час кампаній (війська міліції здобули репутацію схильності до передчасного відступу, що було закладено в стратегію битви при Каупенсі).

Перший період (1783—1812)

Після війни Континентальна армія була швидко розпущена через недовіру американців до постійних армій, і нерегулярні державні ополчення стали єдиною сухопутною армією нової країни, за винятком 1-го американського полку для охорони західного кордону та однієї артилерійської батареї, яка охороняла арсенал Вест-Пойнта. Однак через триваючий конфлікт з індіанцями незабаром зрозуміли, що необхідно мати постійну навчену армію. У період з червня до листопада 1792 року у Форт-Лафайєті, штат Пенсільванія, під керівництвом генерал-майора Ентоні Вейна було створене перше з формувань, Легіон США. Щойно сформований Легіон у вирішальній битві біля Фоллен Тімберз у 1794 році вщент розгромив війська індіанської конфедерації племен.

Потім Легіон без протидії просунувся до Кекіонги в північній Індіані поблизу кордону з Огайо і заснував форт Вейн на місці майбутнього міста. Грінвільський договір 1795 року приніс мир на північний кордон Огайо і відкрив східний і південний Огайо для поселення.

Після смерті Вейна в 1796 році командування Легіоном перейшло до бригадного генерала Джеймса Вілкінсона. Легіон був перейменований на армію США.

XIX століття

Англо-американська війна (1812—1815)

Війна 1812 року, друга і остання війна Сполучених Штатів проти британців, була менш успішною, ніж революція. Вторгнення в Канаду не вдалося і американські війська не змогли зупинити британців від спалення нової столиці міста Вашингтона. Однак під час Ніагарської кампанії 1814 року регулярна армія під керівництвом генералів Вінфілда Скотта та Джейкоба Брауна довели, що вони професійні воєначальники та здатні перемогти велике вторгнення регулярної британської армії. Нація відсвяткувала велику перемогу армії під керівництвом Ендрю Джексона в битві за Новий Орлеан у січні 1815 року, таким чином поклавши край війні.

Численні невдачі та фіаско війни 1812 року переконали Вашингтон, що необхідна ґрунтовна реформа Військового міністерства. Військовий секретар Джон К. Келхун реорганізував департамент у систему бюро, керівники яких обіймали посади довічно, і командувача усією армією, хоча Конгрес не санкціонував запровадження цієї посади. Протягом 1840-х і 1850-х років Вінфілд Скотт був старшим генералом, який пішов у відставку лише на початку Громадянської війни в США в 1861 році. Начальники бюро виконували функції радників військового міністра, водночас командуючи власними військами та польовими інсталяціями. Бюро часто конфліктували між собою, але в суперечках з командувачем військовий міністр загалом підтримував сторону бюроCharles M. Wiltse, John C. Calhoun, Nationalist, 1782—1828 (1944) pp. 142–54.

У 1824 році Келхун створив Бюро у справах індіанців, головне агентство військового міністерства для роботи з корінним населенням країни до 1849 року, коли Конгрес передав його новоствореному Міністерству внутрішніх справWilliam S. Belko, "'John C. Calhoun and the Creation of the Bureau of Indian Affairs: An Essay on Political Rivalry, Ideology, and Policymaking in the Early Republic, " South Carolina Historical Magazine 2004 105(3): 170—197. ISSN 0038-3082Francis P. Prucha, The Great Father: The United States Government and the American Indians (Abridged Edition 1986) excerpt and text search.

Експансія на захід

В період з 1815 до 1860 року головною роллю армії був контроль над індіанцями на Заході та підтримання в бойовій готовності берегових артилерійських батарей у великих портах. Більшість збройних сил була розміщена на прикордонних або у берегових частинах оборони поблизу морських портівSamuel J. Watson, Jackson's Sword: The Army Officer Corps on the American Frontier, 1810—1821 (University Press of Kansas; 2012).