Пеняки

Пеня́ки — село в Україні, у Підкамінській селищній територіальній громаді Золочівського району Львівської області. До 2020 року — адміністративний центр Пеняківської сільської ради, якій було підпорядковано села Пеняки, Літовище, Малинище, Чепелі. Населення становить 510 осіб.

Населення У 1880 році в селі мешкало 1206 осіб, з них: 785 греко-католиків, 352 римо-католиків та 69 юдеївSokalski M. Peniaki… — S. 287.. На початку XX століття населення Пеняків становило 890 осіб, з них: 450 українців, 390 поляків та 50 юдеїв. У міжвоєнний період в Пеняках було 325 будинків, де мешкало 1 375 осіб, серед них: українці — 304 родини або 1 247 осіб, поляки — 23 родини або 89 осіб, мішаних — 6 родин або 21 особа та юдеї — 5 родин або 18 осіб. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в селі мешкало 622 особи, у 2005 році — 601 особа

Географія Село розташоване за 112 км від обласного центру, за 33 км до районного центру та за 12 км від центру громади, що проходить автошляхом районного значення. Відстань до найближчої залізничної станції Броди становить 35 км.

На північний схід від Пеняків розташовані села Літовище та Малинище, на схід — Шишківці, на південний схід — Чепелі, на південь — Лукавець, колишнє село Гута-Верхобузька, на північному заході — колишнє село Гута-Пеняцька, на півночі — Голубиця. Поблизу села протікає річка Серет (басейн Дністра). Одне з рамен Серету, що тече від села Голубиці до Пеняків на північний захід зветься Луг й далі тече на південний схід, де впадає до великого ставу. Вже з того ставу на північному сході сусіднього села Чепелі витікає потік, що отримав назву Грабарка.

Назва Існує легенда, що оповідає про те, що якийсь мисливець аби вберегтися від дощу викорчував невеличку ділянку лісу, а на пеньках зрубаних ним дерев збудував собі будинок. І відтоді навколо цього будинку почали будуватися інші люди. Так з'явилося поселення «на пеньках», а з часом назва поселення трансформувалася у Пеняки.

Історія Від першої згадки й до 1939 року На території села під час проведення однієї з археологічних розвідок було знайдено два фрагменти крем'яних сокир культури кулястих амфор. Ця знахідка говорить про те, що в епоху пізнього енеоліту, а це близько 2950—2350 років до н. е., на цьому місці існувало давнє поселення цієї археологічної культури.

Вперше село Пеняки згадується в частині поборового реєстру 1515 року, як «Пеняківці». На той час поселення належало до Золочева та було у власності Станіслава Сененського. На підставі археологічних досліджень і знахідок, в околиці поселення було виявлене давньоруське городище XI—XIII століть. У 1532 році Сененський продав Золочів разом із 21 селом яворівському старості Анджею Ґурці, а собі залишив 8 сіл включно з Пеняківцями, але згодом назву поселення змінили на «Пеняки».

У 1598 році «золочівський ключ» (місто і понад 60 сіл) набув польський шляхтич, воєвода любельський Марек Собеський гербу Яніна. Після смерті Марека Собеського у 1605 році його маєтності успадкував його син Якуб Собеський. Після одруження 16 травня 1627 року з Софією Теофілею Даниловичівною, як посаг за дружиною до його маєтностей додалися фактично усі маєтки Жолкевських і частина майна Даниловичів, у тому числі й «маркопільський ключ», до складу якого входили й Пеняки. По смерті Якуба Собеського у 1646 році маєтками керувала Софія Теофілія Собеська.

Під час національно-визвольної війни через село проходило козацьке військо під проводом полковників Данила Нечая, яке близько трьох місяців тримало в облозі Бродівський замок. Козацько-татарське військо, що поверталося після перемоги над військом Речі Посполитої у битві під Пилявцями 1648 року, увійшло на територію Львівської землі з боку Збаража і Тернополя. У 1649 році найбільш спустошеними селами були Голубиця, Літовище, Пеняки, Шишківці, Чепелі, Гнідава, Мильне та Маркопіль. Про спустошення села у 1649 році присягу перед польською владою складав мешканець Пеняків Дацько Береза. За його словами було спалено церкву, корчму, людей вбито або забрано в ясир, через що жодного податку сплатити не було змоги.

Згодом село опинилося у власності князя Михайла Казимира Радзивілла, оскільки він 1658 року одружився з донькою Якуба та Софії Теофілії Собеських КатажиноюJaroszuk J.… — S. 393..

1716 року Пеняки, Голубиця та Чепелі перейшли у власність французького дворянина Ф. Дипонта.

У 1772 році Галичина опинилася під пануванням Австрії.

У другій половині XVIII століття власником Пеняків був коронний ловчий Антоній Бельський. Його донька Анеля, що 1784 року вийшла заміж за колекціонера мистецьких творів, камердинера польського двору Ігнація Мйончинського, отримала Пеняки в придане. Камердинер збільшив маєтки, придбавши ще й розташовані неподалік Заложці (Залізці). Латифундія мала площу близько 13 000 гектарів, її іноді називали «пеняцькою державою», про що нагадували відповідні вказівники і таблиці. У 1814 році Анеля заснувала у Пеняках католицьку парафію та спорудила костел, а у 1822 році запросила туди єзуїтів, котрі створили місіонерський осередок, що діяв до 1853 року. До парафії належали містечко Маркопіль, села Батьків, Чепелі, Голубиця, Гута-Пеняцька, Літовище, Лукавець, Шишківці та Звижень. По смерті Ігнація і Анелі Мйончинських маєтності у 1832 році успадкував молодший син Матеуш. Ще 1830 року Матеуш одружився з донькою графа Марцелія Мар'яна Потоцького гербу Золота Пилява Клементиною. У шлюбі народилася донька Альфонсина, яка у другій половині XIX століття стала дружиною графа Володимира Дідушицького. У 1894 році Пеняки отримала як посаг дочка Дідушицьких — Марія, яка вийшла заміж за графа Тадеуша Ценського. По смерті Тадеуша Ценського у 1925 році, останнім власником (дідичем) села був його син Ян Ценський.

З 1 серпня 1934 року відповідно до закону про самоврядування (23 березня 1933 року) увійшло до складу сільської гміни Пеняки.

У міжвоєнний період в Пеняках діяло руханково-пожежне товариство «Луг», яке крім своєї основної діяльності, часто влаштовувало недільні фестини. Також існувала філія польської ощадної каси, напіввійськова поліційна організація польської молоді «Щельци» (стрільці)Пелех В. Мій святий працедавець // Альманах УНС. — 1989. — С. 111., у поляків були власні клуб, крамниця та молочарня.

Друга Світова війна: перші совіти та діяльність ОУН (1939—1941) Встановлення у Західній Україні радянської влади, після подій так званого «золотого вересня» 1939 року, що супроводжувалося тотальною радянізацією, невіддільним елементом якої були політичні репресії, спонукав ОУН до зміни тактики і стратегії боротьби, переходу у глибоке підпілля, розпуску повстанських загонів. Натомість зосереджено увагу на розбудові мережі на всіх теренах України, опанованих більшовиками, вишколах членства та підготовці до широкомасштабного повстання в момент вибуху нової війни. Наприкінці вересня 1939 року Провід українських націоналістів дав вказівку низовим ланкам організації про перехід за кордон всіх членів ОУН, які за Польщі перебували в ув'язненні і тих, кому загрожував арешт органами НКВС. Деякі підпільники загинули під час перетину кордону або були захоплені прикордонниками та засуджені до тривалих термінів ув'язнення. Ті з членів ОУН, які не бажали покидати рідні землі, але перебували під наглядом НКВС, переходили на нелегальне становище та продовжували свою організаційну працю.

На початку 1940 року розпочалася реорганізація ОУН на ЗУЗ. Структурна реорганізація торкнулася й Золочівської округи ОУН, до складу якої наприкінці 1939 року передано Зборівський повіт. На початку 1940 року Золочівська округа у складі трьох повітів у межах повітового поділу польської держави (Бродівського, Зборівського та Золочівського) увійшла до складу Тернопільської області ОУН, а згодом була передана Львівській області ОУН. 1940 року на Підкамінеччині Григорій Каня («Бистрий») сформував районний провід ОУН, а територія, що йому підпорядковувалася, була поділена на чотири підрайонних проводи з центрами у Пеняках, Підкамені, Яснищах та СуховоліЗьомбра В. Роман Паланичка—"Кочовик" — провідник Підкамінського районного проводу ОУН / Василь Зьомбра // Брідщина — край на межі Галичини і Волині. Вип. 4: Матеріали п'ятої краєзнавчої конференції, присвяченої Міжнародному Дню пам'яток історії та культури 8 квітня 2011 р. — Броди: Просвіта, 2011. — С. 110.Зьомбра В. Підкамінь у Збройному Підпіллі ОУН та УПА 40-50-х років ХХ ст. / Василь Зьомбра // Брідщина — край на межі Галичини і Волині. Вип. 1: Матеріали другої краєзнавчої конференції, 18 квітня 2008 р. — Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2008. — С. 111.. 20—21 грудня 1940 року органами НКВС у Львівській області, як зрештою і в усій Західній Україні, проведено широкомасштабну операцію з метою ліквідації оунівського підпілля. У грудні 1940 року націоналістичне підпілля округи зазнало чи не найбільших втрат. Арешти були несподіваними і масовими та відбувалися у найрізноманітніших місцях: вдома, у поїздах, у студентських та учнівських гуртожитках тощо. Так, у лісі біля села Пеняки Бродівського району знайдено трупи трьох замордованих мешканців села Соколівка Буського району — Володимира Скорика, Михайла Ленчука та Ілька БідуСоколівка у спогадах (історичні образки): краєзнавче видання / Упоряд. І. Паламар. — Львів: Логос, 2008. — С. 130.. Непоодинокими були випадки розстрілів на початку німецько-радянської війни національно-свідомих українців (тих, кого не встигли арештувати) на місці, без суду і слідства. Більшовицький терор в роки першої окупації 1939—1941 років вкрай вороже налаштував проти радянської влади місцеве населення.

Друга Світова війна: німецька окупація (1941—1944) Підпілля Золочівщини внаслідок вдалої організаційно-підготовчої та вишкільно-пропагандивної роботи у період свого становлення, а найбільше в роки першої більшовицької окупації, стало доволі потужною силою, яка на початку німецько-радянської війни активно включилася у державотворчі процеси, що охопили Україну після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року. У перші дні німецька окупаційна влада лояльно ставилася до місцевих українців, зокрема, поновилася робота читальні «Просвіта», на сільському цвинтарі насипано символічну могилу «Борцям за волю України». Але невдала спроба державотворення 1941 року та розгортання гітлерівської каральної системи, а саме арешти та розстріли членів ОУН, вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини та багато інших чинників спонукали ОУН до чергової зміни тактики, зокрема, переходу у глибоке підпілля та підготовки організації до збройної боротьби проти німецьких, польських та більшовицьких окупантів. У цей час тривала розбудова Юнацтва ОУН як організаційного резерву та створена жіноча сітка ОУН у кожному населеному пункті. У період німецької окупації, завдяки плановій організаційній роботі, на теренах Золочівської округи було вдосталь добре підготовлених кадрів. 14 жовтня 1942 року в лісах Волині створена Українська повстанська армія. Багато молоді поповнило лави УПА. На початку осені 1943 року на теренах Золочівської округи ОУН створений перший відділ УНС.

З наближенням до Галичини лінії німецько-радянського фронту, ОУН(б) в краї активізувала свою роботу в напрямку підготовки всенародного повстання задля здобуття незалежності України. У грудні 1943 року УНС прийняла назву УПА-Захід. Навесні 1944 року група Григорія Котельницького («Шугай») разом із поповненням, боївка Миколи Костіва («Вихор») з Підкамінського району, Олексія Кравчука («Завзятий») та Михайла Юраса («Залізний») з Пониковицького району, чота Романа Гуди («Тигр»), боївки «Остапа», «Крука» та багато інших відділів перейшли в Поморянський ліс під село Романів, де розпочалося формування куреня УПАЗагоруйко Р. Повернення зі справжнього пекла. Спогади-мемуари учасника національно-визвольних змагань ОУН та УПА (Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії) / Р. Загоруйко. — Новий Розділ, 2004. — Вид. 2-е, доп. — С. 105..