Респу́бліка Бені́н — держава на заході Африки, що межує на сході з Нігерією, півночі з Нігером і Буркіна-Фасо, на заході з Того, південь країни омивається Гвінейською затокою. Площа країни становить 112,6 тис. км². Населення сягає оціночно 8,4 млн осіб. Столиця — Порто-Ново.
Етимологія Офіційна назва — Республіка Бенін (). Назва країни походить від держави Бенін (Edo-Bini; ), що розташовувалась у приатлантичній частині в XII—XIX століттях і яку португальські, а пізніше й французькі колонізатори з XVII століття називали Дагомея (), запозичене з мови фон, найчисельнішої етнічної групи, що її населяла. Довгий час ця територія слугувала форпостом работоргівлі й неофіційно мала назву Невільницький берег. Сучасна назва офіційно запроваджена 1975 року на знак успадкування давніх традицій державотворення народів едо й біні, що у наш час утворюють єдину етнічну спільноту.
Географія
Географічне положення Держава розташована в Західній Африці на теренах Західного Судану та частини Гвінейського узбережжя. Територія країни витягнута в меридіональному напрямку від узбережжя Гвінейської затоки в глиб материка на 670 км. Площа країни — 112,6 тис. км². На заході межує з Того (спільний кордон — 620 км); на півночі — з Буркіна-Фасо (270 км) і Нігером (190 км); на сході — з Нігерією (773 км). На півдні омивається водами Бенінської затоки, частина Гвінейської (125 км), берегова лінія розчленована слабко.
Країна розташована на плоскій і горбистій території, на північному сході протікає річка Нігер.
Геологія
Рельєф Територія Беніну поділяється на 4 субширотних фізико-географічних пояси. Уздовж берега тягнеться плоска піщана низовина завширшки від 1,5 до 5 км. За нею слідує система лагун і солоних боліт, які поступово заносяться мулом і піском. Дві лагуни — Нокуе і Ахемена — мають вихід до моря. Далі на північ лежить плато з середніми висотами 200—400 м, де переважають рідколісся та савани. Місцями зустрічаються низькі гори — останці денудації, а також субширотні зниження, зайняті болотами. Усі ці пояси в сукупності складають Нижній Бенін. Північну частину країни — Верхній Бенін — займає плато, заввишки понад 500 м, складене гранітами і гнейсами. У його північно-західній частині виділяються низькі лісисті гори Атакора, витягнуті з південного заходу на північний схід. У цих горах є найвища точка країни — 681 м над рівнем моря.
Клімат
Клімат південних прибережних районів екваторіальний, жаркий і вологий, з середньорічною температурою 27 °C. Виділяються два сезони дощів — вологіший, з середини березня до середини липня, і менш вологий, з середини вересня до кінця листопада. Пом'якшуючий вплив на клімат роблять морські бризи.
У північних районах Беніну клімат субекваторіальний. Середні місячні температури 24—30 °C. Сезон дощів триває з квітня по жовтень. Середня річна кількість опадів коливається від 800 до 1500 мм.
Внутрішні води Нижній Бенін дренується річками Моно і Веме (в нижній течії судноплавна), що течуть з півночі на південь і впадають до Гвінейської затоки. Північну частину плато Верхнього Беніну дренують річки Аліборі, Мекре, Сота та інші притоки річки Нігер, що являє собою державний кордон на північному сході країни.
Ґрунти і рослинність
Переважають червоні латеритні ґрунти. Більша частина Верхнього Беніну вкрита саванами. На узбережжі поширені вологі тропічні ліси, що ще донедавна вкривали близько 20 % території Беніну.
Тваринний світ
Історія
Середньовіччя
Колишня назва країни Дагомея була запозичена від назви могутньої держави народу фон в XVII столітті зі столицею в Абомеї за 80 км від узбережжя. За переказами, в XII—XIII столітті частина народу аджа перемістилася сюди із західного берега річки Моно і заснувала село Аллада приблизно за 32 км від узбережжя затоки Бенін. Це поселення згодом стало столицею значної держави Велика Ардра, розквіт якого припав на XVI—XVII століття. До того часу інші групи аджа створили на узбережжі ще дві невеличких держави: на захід — Віда, а на схід — Аджаче. В основі розквіту цих держав була торгівля «живим товаром» з європейськими работорговцями. На початку XVII століття у Великій Ардрі почалися чвари стосовно питання наслідування престолу, і синам правителя Кокпона довелося покинути столицю Алладу. Натомість вони створили власні держави. Одна з них, Мала Ардра, розкинулась на узбережжі далі на південний схід від Великої. Згодом вона стала знана як Порто-Ново, за назвою португальської торгової факторії. Інша держава була заснована в зоні саван, на північ від тропічних лісів, і отримала назву Дагомея. Тут у результаті асиміляції прибульців аджа і місцевих йоруба (або наго) сформувався народ фон. Аж до кінця XVII століття збройні загони фон здійснювали набіги на невеликі племена, що мешкали на північ від Дагомеї з метою захоплення невільників і продажу їх європейським работоргівцям через посередників у Великій Ардрі і Віді. Дагомея отримала репутацію найбільшого невільничого ринку в Західній Африці. Звідси до 20 тис. рабів щорічно вирушали через морські порти на плантації Нового Світу. У 1720-ті роки правитель Агаджа спробував встановити прямий зв'язок із європейськими работорговцями, але наштовхнувся на опір посередників. Тоді він захопив чотири південних держави. Йому не вдалося підкорити тільки Порто-Ново, де за умови виплати данини збереглася колишня влада.
Успішні завоювання Агаджі мали й негативні наслідки, оскільки виник конфлікт із розташованою на півдні державою народу йоруба Ойо, до якої скинуті правителі звернулися за допомогою. Після захоплення Абомея армією йоруба в 1738 році Дагомея зберегла незалежність на умові виплати переможцям щорічної данини (вона надходила регулярно аж до падіння в 1820 році правлячої династії Ойо). Європейські торговці чинили опір спробам правителів Дагомеї нажитися на упорядкуванні работоргівлі, але врешті решт вони повернулись у свої торгові факторії в Віді і погодилися на встановлення суворого контролю над торговими операціями з боку влади країни.
Після відновлення експансії у північному напрямку приблизно в 1750 році Дагомея зіткнулася з сильною державою Ашанті і погодилася обмежити свій вплив районом Атакпаме (на території сучасного Того).
Французька колонізація
На початку XIX століття вивіз рабів із Дагомеї скоротився до 10—12 тис. щорічно. Заборона работоргівлі в 1830-х роках довгий час ігнорувалося, аж до 1885 року. Правитель Дагомеї Гуезо знайшов нове джерело збагачення — пальмову олію. Вже на середину XX століття загальна площа насаджень сягнула понад 400 тис. га. Французька компанія «Віктор Режі і Сіпріен Фабр» допомогла налагодити виробництво. Гуезо, побоюючись англійської інтервенції, при посередництві представника цієї компанії в 1851 році уклав договір про союз із Францією.
Франко-англійське суперництво в районі Невільничого берега помітно загострилося після захоплення англійцями острова Лагос в 1861 році. Ще в 1857 році Франція створила форт у Гран-Попо, розташованому на захід від Віди. Спроби французів остаточно закріпитися в порту Котону зустріли протидію з боку наступників Гуезо. Водночас правителі Порто-Ново, що визнали французький протекторат в 1863 році, не змогли усунути свою залежність від правителів держави народу фон в Абомеї. За кілька десятиліть, особливо наприкінці 1880-х років, французам вдалося створити свою зону впливу в смузі між Того і Нігерією, що належали відповідно Німеччині і Великій Британії. У відповідь впливовий правитель Дагомеї Беханзіна в 1889—1890 роках здійснив напад на Котону, Гран-Попо і Порто-Ново. У 1892—1893 роках французькі війська захопили Дагомею. Держава Беханзіна була підкорена, а сам він вигнаний у 1894 році. Вся територія Дагомеї перейшла під протекторат Франції, а з 1900 року стала колонією.
Колоніальний режим розповсюдився на держави Порто-Ново у 1909 році і на короткочасно відновлену Велику Ардру в 1913 році. У внутрішніх частинах регіону Франція закріпилася в 1892—1900 роках, уклавши договори з вождями місцевих племен. Найвпливовішим із правителів північних земель, що підкорилися французам, був володар народу бариба, резиденція якого була розташована в Ніккі, на сході Дагомеї.
Колонія Дагомея була включена до складу Французької Західної Африки. Порто-Ново став новим адміністративним центром колонії, був побудований порт у Котону, який перетворився на торговий центр. Була збудована залізниця вздовж узбережжя і від неї — лінія протяжністю 438 км вглиб материка до Параку. Франція надавала підтримку католицьким місіям, які з XVII століття діяли у прибережних районах. Завдяки цьому вдалося створити широку мережу початкових шкіл. Протягом кількох десятиліть Дагомея постачала помічників місіонерів в інші колонії Французької Західної Африки.
Незалежність
Після закінчення Другої світової війни Дагомеї було надано право на представництво у французькому парламенті. Дагомея у 1958 році отримала право на місцеве самоврядування як Республіка Дагомея в рамках Французької співдружності і право на створення власної Національної асамблеї. 1 серпня 1960 року була проголошена незалежна Республіка Дагомея (в 1975—1990 роках — Народна Республіка Бенін).
З місцевих політиків того часу найвідоміші Суран Міньян Апіті з Порто-Ново і Юбер Мага з Параку. З часу проголошення незалежності країни до них додався Жюстен Аомадегбе-Тометен, який представляв інтереси жителів регіонів Абомей і Котону. Жоден із цих політичних діячів не зміг поступитися своїми амбіціями, що загострювало політичну нестабільність у країні і полегшило захоплення влади полковником Крістофом Согло в жовтні 1963 і листопаді 1965 року, коли він поклав на себе президентські повноваження, але не зміг вирішити складні економічні проблеми країни і забезпечити її політичну стабільність. У грудні 1967 року його змістила група молодих офіцерів. У травні 1968 року провалилися призначені вибори президента країни, бо 74 % виборців відмовилися підтримати кандидатів військової хунти. Тоді офіцери призначили президентом країни колишнього міністра закордонних справ Еміля Зінсу, доручивши йому сформувати цивільний уряд. 1969 року в Дагомеї стався черговий військовий переворот, в результаті якого Е. Зінсу був зміщений зі свого поста. Після того як навесні наступного року знову були провалені президентські вибори, на батьківщину повернулися Мага, Апіті і Ахомадегбе. Вони швидко домовилися сформувати уряд національної єдності — Президентську раду, у якому кожен із них, починаючи з Маги, мав виконувати функції глави держави і уряду по черзі протягом двох років.
Період політичної нестабільності закінчився військовим режимом у 1973 році. Через кілька місяців після того, як настала черга Ахомадегбе очолити країну, владу в країні захопила військова хунта. Військовий переворот був організований майором Матьє Кереку. Кереку став президентом і очолив уряд, що складався лише з військових. Через 2 роки військовий режим сформував Партію народної революції Беніну (ПНРБ). З 1975 по 1989 роки (коли розчарований марксистською ідеологією уряд почав демократизацію бенінського суспільства) ця єдина в країні партія домінувала у політичному житті та управлінні державою. Кереку заявив про прихильність ідеям соціалізму і про намір створити «марксистсько-ленінську державу». Незабаром були націоналізовані більшість банків і промислових підприємств. Значно зміцнилися зв'язки Дагомеї з соціалістичними країнами, насамперед із Китаєм. У 1975 було ухвалено рішення про зміну колишньої назви країни і перейменуванні її в Народну Республіку Бенін. Військовий режим був замінений цивільним правлінням в 1977 році.